— Ви ще й до гір не доїдете, коли вони з нами пісень співатимуть, їдьте спокійно і спасибі вам за все!

Ментарочі і Генріх міцно потиснули один одному руки, і машина, набираючи швидкість, помчала в бік, протилежний Кастель ла Фонте.

Другого травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року на кладовище Сан-Ремі зайшов молодик у світло-сірому костюмі з траурною смугою на рукаві і з букетом троянд у руках.

Наглядач кладовища, що, гріючись на сонці, майстрував з дерева якусь іграшку для свого онука, зацікавлено подивився йому вслід. Він знав усіх у Сан-Ремі в обличчя, але цього молодика бачив уперше. Відриваючись від роботи, він раз у раз позирав у бік двох могил, оточених однією огорожею, куди попрямував незнайомий. Він сидів на маленькій лаві зовсім непорушно, лише зрідка нахилявся і дбайливо поправляв квіти на ближчому до нього могильному горбику.

— Горе! Всім горе, молодим і старим, лишила після себе війна, — сумно пробурмотів старий і з серцем взявся длубати дерево.

Прихід нового відвідувача знову відірвав його від роботи. Це теж був юнак, і наглядач кладовища його, очевидно, добре знав. Привітавшись, він тут-таки поінформував:

— На могилі ваших хтось сидить. Не з місцевих — я бачу його вперше.

Юнак швидко попрямував до тієї огорожі, де сидів незнайомий. Ще здалеку він побачив темно-русяве волосся, яке мов розчісував вітер, і трохи нахилену вперед у задумі постать.

— Пробачте, месьє, — почав юнак і раптом спинився. — Ой, це ви?

— Бонжур, — тихо промовив Генріх, потискаючи руку братові Моніки. Хоч він його бачив другий раз у житті, але ці очі, очі Моніки, були такі знайомі, такі рідні, що Генріху не треба було питати, з ким він розмовляє.

— Мама померла зовсім недавно… Вона так часто згадувала вас…

— Не треба говорити про це, Жан! — Генріх підвівся. На його очах бриніли сльози. — Передавайте привіт усім знайомим, зокрема Франсуа.

— Спасибі, він теж вас пам'ятає.

— А Людвіна Декок як себе почуває?

Жан спохмурнів.

— Її вбито, — коротко відповів він і відвернувся.

— Андре Ренар, сподіваюсь, живий? Ви з ним зустрічаєтесь?

— Він нещодавно тут був, але зараз у Парижі.

— Коли будете йому писати, обов'язково передайте від мене найщиріше привітання.

— Він дуже зрадіє, коли дізнається, що я вас бачив, і шкодуватиме, що це сталося не з ним…

У розмові запала незручна пауза. У обох на устах бриніло одне ім'я, але вони боялися його вимовити, схвильовані споминами і зустріччю.

— Прощайте, Жан! — не витримав напруження Генріх. Він відчував, що до його горла підкочується тугий клубок. — Бережіть її могилу. Це та цяточка землі, до якої завжди будуть линути мої думки… Бажаю вам більш щасливої любові!

Генріх нахилив голову і швидко пішов до виходу.

Яка ж чудова була весна!

Вона п'янила, як вино, вона збуджувала, як збуджує радість, вона ріднила людей, як ріднить щастя!

Люди чотири довгих роки боялися неба, бо з нього з посвистом і виттям падала смерть. Люди чотири роки з болем розгортали газети, бо навіть перемоги свідчили про нові втрати. Тривожно відкривали наглухо завішені на ніч вікна. З острахом розгортали трикутні саморобні конверти з фронтів. Обережно запитували одне одного про спільних знайомих і друзів. Бо скрізь, всюди можна було почути таке страшне і невблаганне своїм змістом слово — смерть!

І от вперше за ці довгі роки люди переконалися, що небо знову напрочуд чисте, що в ньому не пропливуть вже потворні, прикрашені хрестами, кораблі смерті. А п'янке травневе повітря, що вривається в широко розчинені вікна, не принесе з собою смороду згарищ. І люди дихали на повні груди, упивалися повітрям, що ніби ввібрало в себе і сяйво сонця, і життєдайність весни, і радість буття.

Ця радість ніби вихлюпувалась з сердець щедрою приязню одне до одного. І на вулицях вітались зовсім незнайомі. А коли випадково зустрічались двоє друзів і кидалися один одному на шию з словом «живий!», перехожі мимохіть зупинялися, щоб порадуватися разом з ними. І у всіх, коли не на устах, то в серці, у всьому єстві жило одне, таке прекрасне і однаково радісне для всіх, слово — МИР!

О, тепер люди навчилися його цінити! Тепер не буде дорожчого слова, ніж це.

Усі-бо знали: війна — це смерть, мир — це життя.

Молодий офіцер у формі капітана Радянської Армії, що йшов вулицями Москви, нічим не відрізнявся від таких же молодих офіцерів, що потрапляли йому назустріч. Так само радісно і збуджено сяяли його очі, так само охоче складалися в усмішку уста. Може, тільки занадто захоплено він оглядав усе навколо та особливо пильно придивлявся до облич усіх зустрічних, немов у кожному, хто йшов вулицею, він хотів впізнати свого знайомого.

Біля одного з будинків капітан зупинився і кілька разів перечитав табличку, прибиту біля входу. Обсмикнувши і без того добре пригнаний мундир, капітан зайшов у будинок і піднявся сходами на третій поверх.

Ось і знайомі, оббиті дерматином двері. Капітан тихенько постукав.

Зачувши невиразний вигук, капітан завагався. Що це — дозвіл увійти чи прохання зачекати? Але він не в силі себе довше стримувати і навмання відчиняє двері.

Яскраве сонячне світло, що заливає просторий кабінет, б'є просто в очі, і капітан не відразу може розгледіти, хто сидить за столом. Він скоріше здогадується, ніж пізнає: це той, до кого він ішов.

— Полковнику Титов! Дозвольте доповісти: капітан Гончаренко після виконання завдання прибув у ваше розпорядження.

Полковник виходить з-за стола і, ігноруючи належні за уставом форми привітань, тричі цілує капітана, як цілує батько сина після довгої розлуки.

— Ну, сідай, сідай, бароне фон Гольдрінг! — сміється він, оглядаючи підтягнуту постать капітана. — Так, кажеш, прибув… Бачу, бачу. Живий і здоровий! Молодець! Хвалю!

Вони сидять один проти одного і широко усміхаються.

— Признатися, боявся за тебе, не вірив цьому вовченяті. А що, думаю, коли навмисне наплутав у дрібних деталях? Мовляв, у головному признався, а деталі — справа десята, трапляються провокації пам'яті… Та й вивіз його батько зовсім маленьким, міг дійсно дещо забути…

— А як, до речі, зараз себе почуває мій тимчасовий тезко?

— Він з іншого тіста, ніж його батько Зігфрід. Можливо, позначився вплив середовища. Що не кажи, а дитиною він потрапив у цілком нове оточення. На допиті він швидко у всьому признався. Та ти сам розмовляв з ним, знаєш… За щиросерде признання суд пом'якшив свій вирок… Ну, все це зараз лишилося в минулому! Головне, що ти повернувся живим і здоровим! Батька попередив про приїзд? Дізнавався про старого, як і раніше, працює на залізниці будочником.

— Сьогодні ж, якщо дозволите, виїду до нього.

— Доведеться дозволити! Тільки ти не забудь попросити від мене пробачення, поясни, що інакше не можна було. Та він старик тямущий, зрозуміє!.. Ну, а що ж ти збираєшся далі робити, Григорію Павловичу?

— Я пішов до армії з факультету іноземних мов Київського університету. Мені так би хотілося повернути собі студентську книжку!

— Студентську книжку, кажеш? А що ж, правильно вирішив. Вчися. Нас з тобою примусили стати людьми війни, а тепер ми будемо людьми миру.

1956 р.