Розмахнувшись, Генріх навідліг, ребром правої руки ударив есесівця по обличчю. Той затулив рукою верхню губу, на яку припав удар, і люто глянув на Генріха.
— Ні пари з вуст, бо я тебе, як собаку, пристрелю!
— Гер гауптман! Мені треба вам дещо сказати!
Генріх кинув погляд на солдата, що підійшов до машини, і мало не скрикнув. Шрам через все обличчя. Ментарочі!
Генріх вийшов з машини. Есесівець відкрив протилежні дверцята, щоб і собі вийти, але Ментарочі ступив йому назустріч. Есесівець застогнав і впав на сидіння.
— Пробачте, але він зайвий серед нас!
— Ви одержали звістку від мого денщика?
— Я шукав нагоди, щоб поговорити про це з вами. І коли побачив машину, просто зрадів. Адже я її добре знаю! — Ментарочі хитрувато посміхнувся.
Розмова між ними тривала всього кілька хвилин. Потім Ментарочі підійшов до машини і з несподіваною для нього силою за ноги витяг есесівця.
— Не турбуйтеся! їдьте спокійно. За хвилину його на дорозі не буде.
О дев'ятнадцятій тридцять машина зупинилася біля греблі. Отже, до вибуху лишилася година. Вислухавши рапорт командира, Генріх, ніби між іншим, запитав:
— Мій заступник тут?
— З годину тому пішов!
— Гаразд! Вишикуйте на майданчику перед греблею обидва взводи!
Командир чорносорочечників здивовано глянув на Генріха.
— Ви що, оглухли? Вишикуйте обидва взводи!
Командир відкозиряв і побіг виконувати наказ.
Генріх сів на лаву біля бункера і озирнув усе навколо. Нікого ніде не видно. А де ж люди Ментарочі?
Глянув на годинник. Як повільно збігає час! І невже за годину все скінчиться?
— Синьйор гауптман, обидва взводи за вашим наказом вишикувані!
Генріх зробив кілька кроків уперед і підійшов до шеренги солдатів. Ті стоять насторожені і збентежені цією незвичною командою залишити пости і вишикуватися.
— Солдати! — голос у Генріха дзвенить серед тиші, яка інколи порушується лише поодинокими пострілами, що долинають з боку заводу.
— Слухай мою команду! Два кроки вперед, кроком руш!
Шеренга здригнулася і, зробивши два кроки, знову зупинилася.
— Покласти зброю перед собою! Всім! Офіцерам теж… Так! Два кроки назад, кроком руш!
Здивовані солдати виконують і цей наказ.
— Солдати! Ви чесно служили вітчизні і нашому фюрерові. Від імені командування оголошую вам подяку. Але війна скінчилася! Наші армії капітулювали. Ви вільні!
Останні слова Генріх вимовляє з піднесенням — він бачить, як люди Ментарочі біжать греблею, займають бункери.
— З доручення командування охорону греблі передаємо до рук повсталого італійського народу. Вам всім я гарантую життя. Зараз ви підете в казарми, а завтра рушите додому…
Пролунав одинокий постріл. Командир чорносорочечників упав перед шеренгою, пустивши кулю в скроню.
— А тепер слухай мене! — Ментарочі, як завжди, веселий. — В казарму, кроком руш! А коли ще хтось схоче пустити собі кулю в лоба — не раджу! Мир краще війни!
— Направо! Кроком руш!
Чорносорочечники слухняно йдуть до казарми. Люди Ментарочі їх супроводжують.
— А велика охорона у цього генерала? — запитує Ментарочі, припалюючи сигарету, запропоновану Генріхом.
— Ні, сапери виїхали до Палермо. Отже, лишилося лише кілька есесівців, може, душ п'ять, може, трохи більше.
— Ну, це для нас дурниця!
— Але щоб все було, як умовилися!
— Все буде, як у кращих театрах!
Ментарочі, відкозирявши, побіг.
Генріх знову присів на лаву. Він бачить, як Ментарочі розставляє людей на греблі, заводить їх у бункери. На більшості людей форма чорносорочечників. Таких Ментарочі ставить на зовнішні пости, решту заганяє в окопи і бункери.
— Ну от, здається, все! Тепер будемо чекати високого гостя! Скільки лишилося?
— Двадцять сім хвилин! — відповів Генріх, глянувши на годинник.
Слова його заглушає страшний вибух, що струсонув повітря. Замок, що височів на скелі на протилежному кінці долини, ніби знявся у повітря і поволі почав осідати.
Слідом за вибухом гучний гуркіт прокотився по долині.
— Генерал чомусь поспішає! — стривожено кинув Генріх.
— А шкода все-таки замку, хоч він і не наш! Шкода! — з щирим жалем вихопилося у Ментарочі.
У цей час почувся дужий посвист.
— Ідуть! — сказав Ментарочі і раптом весело і голосно крикнув: — Приготуйсь!
Усі завмерли. Генріх зробив крок уперед. Дорогою до греблі мчало дві машини. Попереду «опель-капітан», позаду «хорх».
— Генерал їде позаду! — кинув Генріх. — В його присутності не забувайте, що ви лише солдат.
— Яволь! — широко посміхнувшись, відповів Ментарочі.
Машини, під'їхавши майже до греблі, зупинилися.
— Все гаразд! — не зовсім по формі відрапортував Генріх.
Бертгольд мовчки хитнув головою. З передньої машини вийшов есесівець. Шофери лишилися на місцях.
— Оце і вся ваша охорона, гер генерал? — здивувався Генріх.
— Одного я послав до Лемке з наказом, а третій з тобою. До речі, де він?
— Я наказав йому стати на охорону входу до тунелю. Радив би вам послати й свого, бо я не зовсім довіряю цим чорносорочечникам.
— Маєш рацію! В останню хвилину можуть зрадити! — Бертгольд повернувся і віддав відповідне розпорядження есесівцю і шоферові другої машини. Шофер з особистої машини генерала лишився на місці.
— Пройдемося трохи! Адже я умовився з Лемке, щоб він вивів війська з долини рівно о двадцятій тридцять, в нашому розпорядженні є ще чверть години, а з греблі чудесний краєвид!
Не поспішаючи, Бертгольд і Генріх пішли по греблі. Відійшовши кілька кроків, зупинилися. Бертгольд, спершись на перила, дивився на долину, яку збирався затопити.
— А знаєш, Генріх, мені чомусь пригадався зараз Нерон. В галереї Германа Герінга я бачив картину — Нерон спостерігає пожежу Рима. Чудова картина. Особливо обличчя Нерона, що дихає захопленням, навіть насолодою.
— А скажіть, гер генерал, вам не шкода тих тисяч людей, яких за кілька хвилин з вашого наказу потоплять?
— Шкода? Що за дурниці!
— А в кожного з них, як і у вас, є, можливо, дружина, діти, мати…
— Припини цю розмову! Ти бачив, що я зробив з Штенгелем? Ще одне слово, і…
Бертгольд поклав праву руку на кобуру. Але в цей час залізні пальці Ментарочі охопили його кисть.
— Ну навіщо хвилюватися? Хіба не можна поговорити спокійно!
Пручнувшись, Бертгольд заніс ліву руку, щоб відштовхнути цього зухвалого солдата, що виріс немов з-під землі, але той схопив і її.
— Що це означає? На поміч! На поміч! — кричав Бертгольд, пручаючись.
— Ну навіщо кричати? Ваша охорона, синьйоре, вже на тому світі і, мабуть, чекає на вас там.
— Генріх, ти скажеш, що це означає?
Генріх впритул підійшов до Бертгольда і прошепотів йому на вухо два слова.
— А-а-а! — Здавалося, що над греблею прокотилося вовче виття. Зрозумівши, що його довгі роки дурили, як йолопа, Бертгольд забув навіть про небезпеку і страх і, справді, зараз скидався на ощиреного вовка.
Генріх повернувся і поволі пішов уздовж греблі.
Якусь хвилину Бертгольд безтямним поглядом дивився йому вслід. Думка, що він втратив мільйони, на які збирався спокійно дожити своє грішне життя, його на мить ніби паралізувала. Та раптом до його свідомості дійшло, що йдеться вже не про гроші, а про власне життя.
— А-а-а! — ще раз несамовито крикнув Бертгольд і пручнувся з такою силою, що Ментарочі не втримав його, і Бертгольд вирвався в нього з рук.
— Стережіться! — гукнув Ментарочі.
Генріх озирнувся. Просто на нього біг озвірілий Бертгольд, на ходу витягаючи пістолет.
Генріх підняв свій, але в цей час пролунав постріл Ментарочі. Бертгольд за інерцією зробив ще два-три кроки і впав, вдарившись обличчям об бар'єр греблі. Куля гарібальдійця влучила йому в потилицю.
— Куди ви тепер? — запитав Ментарочі, коли Генріх сів у машину.
— Додому! — широко посміхнувшись, відповів Генріх. — Ну, щасти вам! Так, гадаєте, без мене зумієте розсіяти загін Лемке і врятувати повсталих на заводі?
