Незважаючи на серйозність обстановки, Генріха починає розбирати сміх. Схопивши Шульца за руку, він разом з ним стрибає з вагона. Обидва біжать вздовж колії, все ще тримаючись за руки, нога в ногу, потім зсуваються з насипу і залягають у рівчаку, головами один до одного.

Чути гул авіамоторів. Він наростає, збільшується.

Небо вже сіріє, і Генріх підводить голову, щоб поглянути вгору. В цей час його погляд падає на руку Шульца. Вона на кобурі.

— Гер Шульц! Ви, здається, збираєтеся пістолетними пострілами відігнати ворожі бомбардувальники? — в голосі і на обличчі Гольдрінга неприховане глузування.

— Ні, бароне, я збираюся стріляти по вас! — хрипить Шульц і вихоплює з кобури пістолет.

Чути свистіння авіабомб, воно заглушає всі звуки…

Прийшовши ранком до штабу, генерал-майор Толле здивовано глянув на чергового, що, скорботно схиливши голову, простягав йому якусь телеграму.

Генерал спочатку нічого не зрозумів. Лише прочитавши телеграму вдруге, він збагнув її зміст.

«Сьогодні вдосвіта під час нальоту ворожої авіації загинув ваш ад'ютант і мій давній друг майор Шульц щиро співчуваю обер-лейтенант барон фон Гольдрінг».

Толле набожно перехрестився.

Від кінця січня і до початку липня 1943 року берлінське радіо бадьорим голосом диктора передавало майже одні і ті ж повідомлення — про скорочення лінії фронтів, про відступ на зарані підготовані позиції, про залишення з тактичних міркувань того чи іншого населеного пункту на Східному фронті. Ці повідомлення, розраховані на невігласів, не могли приховати правди від таких людей, як генерал Еверс або його вчитель і друг генерал-фельдмаршал Денус. Та не тільки від них! На нарадах у штабах окупаційних армій незмінно підкреслювалося, що події на Східному фронті викликали небувалу активність руху Опору. Для кожного, хто хотів і вмів об'єктивно мислити, було зрозуміло: яким би бадьорим тоном не говорив диктор, як би не словоблудили коментатори і оглядачі, а після трагедії німецької армії на берегах Волги міф про її непереможність було розвіяно, віра в непогрішимість фюрера захиталася.

Ні Денус, ні Еверс не були упереджені проти Гітлера. Коли б наступ його армії і далі розгортався так нестримно, як до розгрому під Москвою чи на берегах Волги, то й вони, забувши про свої образи, про свої колишні побоювання, захоплено вигукували б йому: «Хайль!» — і обожнювали б фюрера. Відкриття Східного фронту їх трохи отверезило, а коли події в Росії обернулися так, як вони й-передбачали ще до війни з Радянським Союзом, обидва прозріли остаточно: фюрер поставив Німеччину на край прірви, в яку вона ось-ось скотиться!

Це було остаточне прозріння, отверезення.

І все ж спроби старого генерал-фельдмаршала створити з вищого командного складу німецької армії якусь організацію своїх однодумців, які активно взялися б за врятування Німеччини від того, хто був найбільшим її лихом, досі наражалися на непереможні труднощі. І справа полягала не тільки в смертельній небезпеці, що, ясна річ, виникала для кожного, хто б погодився вступити в таку організацію. Інші причини примушували навіть противників Гітлера серед вищого командного складу армії ухилятись від активних дій проти нього. Одною з таких причин були вперті посилання на яки_ь переговори гітлерівських представників з урядами Великобританії і Америки, що хоч і затягнулися надовго, та дали вже позитивні наслідки — ось вже два роки, як триває війна на сході, а Другий фронт все ще не відкритий. Проти такого незаперечного факту старий фельдмаршал аргументів не знаходив. Другою причиною була віра в те, що літо 1943 року принесе злам на Східному фронті. Ця віра підтримувалась і офіціальними обіцянками ставки про реванш за Сталінград, і чутками про якусь грандіозну операцію, яку готує генеральний штаб проти Радянської Армії на літо цього року.

Початку цієї операції чекали всі — і прихильники, і навіть недруги фюрера серед вищого командного складу німецької армії. Адже тепер для кожного стало ясно, що теорія бліцкригу провалилася, що війна затягнулася понад усі сподівання, що сили Німеччини тануть. Потрібна була блискуча перемога, яка б не тільки відновила престиж німецької армії — підняла дух війська, а й збудила б віру в обов'язково переможний і близький кінець війни.

Але минув травень, минув червень, а обіцяна операція на сході все не починалася. Даремно генерал Еверс майже не виключав свого радіоприймача: цілі дні, з ранку і до пізнього вечора, з нього линули лише звуки військових маршів.

Ранком п'ятого липня передача почалася незвично: спочатку засурмили фанфари. Їх різкий лункий звук так несподівано прорізав ранкову тишу квартири, що генерал Еверс, який саме голився, мало не порізався бритвою. Не витерши мильної піни з щік, з бритвою в руці генерал підбіг до радіоприймача.

Так! Довгоочікувана операція почалася!

Захлинаючись, ніби перебиваючи один одного, диктори спішили сповістити, що сьогодні вдосвіта, о четвертій годині тридцять хвилин, з наказу фюрера, непереможні війська фатерланду ринули нестримним потоком на позиції противника, взявши напрямок на Курськ…

Глянувши на карту з позначками лінії фронтів, Еверс задоволено посміхнувся: так, саме тут і на його думку треба було починати операцію, коли мати на увазі і конечну мету — шлях на Москву.

Вже одне те, що повідомлення не приховало ні мети, ні розмаху операції, говорило про впевненість вищого командування в її успіхові.

Еверс подзвонив до штабу і наказав черговому сповістити офіцерів, щоб сьогодні вони були в парадних костюмах, при всіх орденах і медалях, потім взяв аркушик паперу і склав план промови про історичну важливість початої операції. З цією промовою генерал вирішив виступити в казино перед офіцерами.

Але виголосити цієї промови Еверсу не пощастило. За півгодини до того, як він мав їхати до штабу, черговий телефоном сповістив:

— На сімнадцятий штуцпункт наскочив великий загін макі, які намагаються прорватись до об'єкта, що охороняється. Обер-лейтенант Фауль просить негайної допомоги. Наявними силами він відбити нападу не може.

Це повідомлення було остільки несподіваним, що генерал розгубився. Він звик до того, що кожного дня то в тому, то в тому населеному пункті макі вчиняли напад на патрулів, стріляли в офіцерів, але щоб великим загоном вони наскочили на укріплений пункт, — цього ще не було.

Посадивши дві роти на автомашини, генерал у супроводі начальника штабу, Лютца і Гольдрінга помчав до Понтея, щоб самому керувати операцією. Але солдати, що прибули на допомогу Фаулю, навіть не вступили в бій, — їм лишилося виконати обов'язки звичайних могильників, бо вся залога штуцпункту разом з обер-лейтенантом Фаулем загинула. Есесівська частина, що охороняла вихід з тунелю, не змогла подати їй допомоги — макі не пошкодували мін, щоб завалити тунель чи принаймні вхід до нього.

Отже, сталося неймовірне — знищено укріплений пункт, вбито всю його залогу, а командир дивізії не може сповістити в штаб корпусу подробиць бою, не знає чисельності загону, який наскочив на штуцпункт, як макі були озброєні, куди поділися.

Але на цьому не скінчилися неприємності сьогоднішнього дня. Не встигли солдати поховати забитих, як з штабу примчав мотоцикліст з новою звісткою: макі напали на взвод єгерів, який разом з есесівцями охороняв перевал, вибили охорону з позицій і примусили відступити з гір.

Це вже було схоже на війну.

Залишивши залогу на зруйнованому штуцпункті, Еверс помчав з рештою солдатів до головного перевалу.

Командира роти єгерів було вбито, і тому про обстановку доповідав його заступник, лейтенант Грекхе. Він розповів, що напад стався ранком, абсолютно несподівано. Макі, як виявилося, зненацька наскочили на передові пости, зуміли зовсім нечутно їх зняти, а тоді розпочали атаку головних сил.