Телефонний дзвінок розбудив Генріха вдосвіта.

— Негайно до «ігумена»! — почувся голос Лютца.

Вчора з наказу штабу корпусу були змінені позивні всіх офіцерів штабу, і віднині генерал звався «ігуменом».

— У чому справа? — запитав Генріх Лютца, коли за чверть години прибув до штабу.

— Зажди! — чомусь пошепки відповів той і швидко пішов до кабінету генерала.

Пробув він там досить довго. З кабінету долинали телефонні дзвінки, голосні, навіть сердиті вигуки генерала.

— Гер Гольдрінг! — висунувшись з дверей, гукнув, нарешті, Лютц.

У кабінеті, крім генерала і його ад'ютанта, був також начальник штабу Кунст.

— Гер фон Гольдрінг, беріть двох автоматників і їдьте мерщій до Палермо, дізнайтесь, як там у них. Звідти заїдьте до Шатель-Дельфіно. Накажіть негайно налагодити зв'язок з дивізією.

— Пробачте, гер генерал, а про віщо саме я повинен дізнатися?

— Як про віщо? Хіба ви нічого не знаєте?

— Я не встиг поінформувати фон Гольдрінга, — кинув Лютц.

За своєю звичкою, відрубуючи одну фразу від другої, начальник штабу пояснив:

— Коротко справа стоїть так: про роззброєння стало відомо італійським частинам; деякі з них повстали; частина втекла в гори; зв'язок з полками перервано; маємо відомості, що в окремих місцях між нашими частинами і італійцями точаться бої. Зрозуміло?

— Яволь! Дозвольте виконувати?

— Не гаючи часу!

Просто від штабу Генріх з двома автоматниками і з Куртом біля руля помчав на Палермо. За півгодини він уже був у штабі полку.

— Передайте генералові, що італійців обеззброєно по всіх залогах, крім двох рот, які встигли піти в горн. Бою не було — лише невеличка перестрілка. Втрат з нашого боку нема. Зв'язок сьогодні буде налагоджено, — сповістив командир полку, оберст Функ.

Генріх помчав далі.

Під'їжджаючи до Шатель-Дельфіно, він почув стрілянину і наказав зупинити машину. Ясно долинули автоматні і кулеметні черги.

— Їхати повільно. Автоматники, приготуйсь!

Коли вже під'їздили до Шатель-Дельфіно, з міста вискочив мотоцикліст.

Генріх подав йому знак зупинитися.

— Що за стрілянина? — запитав він.

— Оточені в казармах італійські солдати відкрили вогонь по наших!

Машина рушила далі. Стрілянина не вщухала. Німецькі солдати ходили по вулицях при повному озброєнні, цивільного населення не було видно.

У штабі полку Генріху пояснили, що вчора ввечері частина італійських солдатів — приблизно два взводи — втекла. Не повіривши чуткам про роззброєння, більшість солдатів залишилася в казармах. Та коли сьогодні вранці казарми оточили, італійці відкрили вогонь. Зараз до них послано парламентерів для переговорів. Якщо переговори не дадуть наслідків, доведеться вдатися до більш рішучих заходів, щоб до вечора обеззброїти всіх.

Доповівши про все це генералові, Генріх запитав у Лютца, як проходить обеззброєння по решті районів.

— Більш-менш нормально. Але виходить, що в гори, тобто до партизанів, втекло більше батальйону. А це вже сила, з якою не можна не рахуватися.

— Особливо, коли зважити, що й до цього партизанів у горах було чимало, — додав Генріх.

Хоч була неділя, але, зважаючи на напружену обстановку в районі розташування дивізії, Еверс наказав усім офіцерам працювати на своїх місцях. Це трохи псувало плани Генріха. Напередодні він умовився з своїм новим знайомим, бароном Штенгелем, поїхати до водоспаду, де, за чутками, форелі просто самі стрибали в руки, а тепер поїздку доведеться відкласти і порибалити годину-дві на старому місці — біля графського парку.

Коли Генріх спустився до виру біля ущелини, Штенгель уже був там.

— А-а, нарешті, а я гадав, що ви сьогодні вже не прийдете! — привітався він, не подаючи руки, бо в цей час саме намотував вудочку. — Що, поїдемо?

— На жаль, ні. Сьогодні ми, з ласки генерала, працюємо, — відповів Генріх пошепки, як і годиться досвідченому рибалці, що боїться злякати рибу.

— Через цих клятих макаронщиків! Ще й досі не роззброїли?

— Трохи втихомирилися, але обстановка все ж неспокійна. Рівно о десятій я мушу бути в штабі.

— Тоді не гайте часу — я й так вас випередив. Он погляньте, які красуні!

— О, мені однаково з вами не зрівнятися!

Штенгель був справді майстром ловити форель і пишався цим. Коли місяць тому Генріх вперше з'явився на березі річки з вудочкою, майор зустрів його не дуже привітно. Але молодий обер-лейтенант з таким щирим захопленням дивувався його майстерності, а сам був такий безпорадний, що Штенгелю схотілося похизуватися. Із зверхністю досвідченого спортсмена перед новаком він пояснив обер-лейтенантові, що форель дуже обережна риба і тому не так легко потрапляє на вудочку, що ловлять її на мушку і тільки нахлистом, сховавшись десь за кущем чи скелею, щоб риба не побачила рибалки, що форель не тільки сильна, а й дуже хитра риба.

Генріх з цікавістю і поштивістю вислухав ці настанови, попросив дозволу придивитися, як вправляється з вудочкою майор, і взагалі цілком здався на його досвід і авторитет.

За тиждень Генріх опанував усі премудрості лову і відтоді ж став чи не запальнішим рибалкою, ніж сам Штенгель.

Спільна пристрасть зблизила майора і обер-лейтенанта. Тим більше, що різницю в чинах урівнювало однакове аристократичне походження обох, родинні зв'язки фон Гольдрінга з такою впливовою при штаб-квартирі людиною, як Бертгольд.

Спочатку розмови між новими знайомими точилися тільки навколо рибальських тем. Але чим далі, коло їх поширювалося, хоч обидва були обережні в своїх висловлюваннях і не дуже відверті. Дізнавшись, що Штенгель довгий час працював у розвідці, — він вступив до військ СС після втечі з Англії, де його мало не викрили, за рік до війни, — Генріх почав особливо пильно стежити за кожним своїм словом і жестом. Та й майор Штенгель здебільшого обминав гострі питання — довголітня служба розвідника привчила його до стриманості, а практика показала, що офіціальна точка зору — завжди найправильніша, особливо з людьми, що мають стосунки з тими, хто стоїть при владі.

Незважаючи на таку настороженість, майор все приязніше ставився до Генріха. Він навіть двічі протягом місяця побував у нього в гостях. Правда, при цьому він чомусь уникав зустрічей з Марією-Луїзою, не любив навіть говорити про неї. До себе Штенгель Генріха не запрошував, пославшися на свою сугубо холостяцьку незатишну обстановку.

Сьогодні Штенгель теж почав нарікати, що вдома у нього нема жодного порядку — от привезе форель, а денщик навіть не зможе доладно її засмажити.

— До речі, як з рецептом маринування? — запитав Штенгель, згадавши, що Генріх колись похвалився йому, що їв у Сан-Ремі чудову мариновану форель і пообіцяв здобути рецепт цієї райської, як він говорив, страви.

— Я написав господині готелю, яка мене нею частувала, але відповіді не одержав. Та й боюся, що рецепт цей вам не стане в пригоді. Однаково ваш Вольф зіпсує і рибу й маринад!

— А я домовився з одним нашим інженером, у нього вдома розуміються на приготуванні рибних страв.

У кущах хруснула гілочка, почулися чиїсь легкі кроки. Обидва озирнулися і побачили, що до берега підходить покоївка з замку.

— Доброго лову! — сказала вона, замість привітання. — Графиня наказала передати вам, синьйоре, ось це.

Покоївка простягнула Штенгелю маленького конверта з гербом. Майор поклав його до кишені, не читаючи.

— У вас велика витримка, бароне, — пожартував Генріх, коли покоївка пішла, — одержати листа від такої жінки, як Марія-Луїза, і навіть не прочитати його відразу, а спокійнісінько ловити рибу… Ой, клює!.. Вудка! Вудка!

Майор на мить звів на Генріха очі, продовжуючи механічно намотувати волосінь, і в цей час здоровенна форель смикнула її, намагаючись виплюнути гачок, потім рвучко рвонулася і пішла на дно. Втративши настороженість і готовність негайно реагувати на поведінку риби, Штенгель незчувся, як вудлище вислизнуло у нього з рук і попливло по річці.