А тим часом гігантський Східний фронт перемелює все нові й нові дивізії військ, вимагає все нового поповнення!

Генерал Еверс тяжко зітхнув. Він почуває і свою відповідальність за те, що німецькі частини, такі потрібні на фронті, доводиться використовувати для підтримки ладу в тилу і охорони розташованих тут воєнних об'єктів. Для цієї мети можна було б використати оті дивізії італійських добровольців, сформувати які йому доручили.

«Монте-Роза», «Гранд-Парадіссо»… Ці милозвучні слова переслідують Еверса, мов дзижчання настирливої мухи, навіть тоді, коли він силкується думати про щось інше, ніж вербовка добровольців. А сьогодні вони дратують його особливо. Перед тим, як генерал виходив з штабу, Лютц вручив йому чергове зведення про хід вербування добровольців протягом дня і при цьому так скривився, що Еверс зрозумів — зламу нема.

Згадавши, що він так і не поглянув на ці зведення, генерал знов підійшов до стола і розкрив свій портфель. Так, змін немає. Навіть невеличкий спад. Вчора завербувалося 150 чоловік, а сьогодні 120. Особливо погано на дільниці, де розташовано сто сімнадцятий полк оберста Функа.

Цей Функ просто бовдурі Жодної уяви про дипломатію. Для нього всі, хто не мають права називатися арійцями, люди другого сорту, з якими треба розмовляти тільки мовою наказів. Він вважає нижчим за свою гідність вдаватися до умовлянь, пропаганди. І ось наслідки — жоден з італійських солдатів на його дільниці, незважаючи на весь тиск, не подав рапорту про своє бажання знову взяти зброю до рук і воювати на стороні німців. Ні, цей грубий солдафон непридатний для такої тонкої дипломатичної справи! Єдина надія тепер на графа Районі, якого Еверсу порекомендували використати як людину впливову, розумну і хитру, до того ж непоганого промовця. Сьогодні ж, зараз треба поїхати до Районі!

Граф Районі прийняв генерала Еверса дуже привітно, але на його пропозицію погодився не відразу.

— Не буду від вас критися, — сказав він Еверсу, — я волів би себе не виставляти на передній план як політичного діяча і, признаюся вам щиро, рискувати не лише своїм добробутом, а й життям. Досі мені щастило залишатися в тіні і впливати на події здалеку…

— Пробачте, граф, але вже одно те, що вас охороняють чорносорочечники…

— Відкрило, так би мовити, забрало, за яким я ховав досі своє обличчя? Це ви хочете сказати?

— Ви вгадали мою думку

— Але згодьтеся, немічний старий і самотня жінка могли вдатися до послуг чорносорочечників як до звичайних охоронців, незалежно від того, до якої партії вони належать, просто як до озброєної сили!

— Дуже наївне пояснення, граф, особливо для гарібальдійців, які являють тут таку силу. Ви могли б переконати мене, але не їх.

— Ці гарібальдійці! — Голова графа хитнулася на тонкій шиї, і зморшки на обличчі засмикались з такою швидкістю, що неможливо було відразу збагнути, сердиться граф чи сміється, тим більше, що очі, як і завжди, дивилися байдуже, спокійно. — Хами, які захотіли стати господарями!

— Отже, ви бачите, що інертним лишатися не можна, — вів свою лінію генерал. — Тут уже не звичайна зненависть до нас як носіїв ворожої їм ідеї, а й прагнення якихось соціальних перетворень… І тепер, коли генерал Бадольйо… коли італійська армія…

— Мерзенний зрадник! Граючись вогнем, він підпалив власну домівку! Але цей вогонь зжере і його!

— Тільки його? А не всіх нас, якщо не вжити заходів?

Розмова між графом і Еверсом затягнулася допізна, але генерал поїхав з замку заспокоєний: Районі погодився об'їздити всі італійські частини і виступити перед ними з патріотичним закликом — в ім'я Італії не припиняти боротьби з ворогом.

І вже другого дня вранці старий граф виїхав на найбільш небезпечну дільницю — район розташування 117-го полку оберста Функа.

Перший виступ Районі пройшов не без успіху. Навіть маленький, вузькогрудий, з гострим пташиним обличчям оберст Функ мусив признатися самому собі, що він досі недооцінював сили пропаганди.

Граф почав свою промову дуже просто: послався на своє каліцтво і попросив пробачення у присутніх за те, що говорити буде сидячи, можливо, надто тихо для такої великої аудиторії — адже він людина стара і квола, не звикла до прилюдних виступів. Його спонукали підвестися з ложа страждання лише палка любов до батьківщини і свідомість свого обов'язку перед ними, своїми земляками і співвітчизниками, які — не з злої волі, а через свою необізнаність! — стали на хибний шлях.

Та в міру того, як граф говорив, його старечий тремтячий голос міцнішав, слова починали звучати все пристрасніше, навіть похила постать графа виструнчилась у кріслі, немов її оживила, збудила для борні за долю Італії і за долю всіх присутніх якась могутня сила. І не так аргументація графа, як оцей його зовнішній вигляд справив найбільше враження на вчорашніх італійських солдатів. Нестерпним соромом обпекла багатьох з них думка, що їх, молодих і здорових, мусить закликати до боротьби за батьківщину оцей старий з паралізованими ногами.

Після промови графа справа з вербуванням добровольців у частині, перед якою він виступив, пішла значно краще.

Виступи Районі з незмінним успіхом тривали три дні. А на четвертий сталося несподіване: серед італійських солдатів, як і раніше замкнених у казармах, поширилися листівки, що висміювали і самого графа, і його легковірних слухачів. Граф змальовувався в них як старий лис, що намагається під пишною словесною мішурою приховати свою фашистську суть. А на доказ наводився список пожертвувань графа на утримання фашистської партії. Листівка закінчувалася дотепним віршиком про те, як тепер граф Рамоні шукає дурників, які б наклали життям за його землі і замки.

Свою промову цього дня граф почав, як звичайно, в інтимному тоні батька, що повчав своїх дітей. Але закінчити йому не довелося. Хтось затяг пісеньку, надруковану в листівці, і відразу її підхопили всі солдати. Старий граф спочатку розгубився, потім, вслухавшись у слова, розлютився, а під кінець просто злякався і мусив утекти під захист Функа — подія відбулася на його дільниці, в одній з казарм, розташованій на околицях Палермо.

Функ був обурений і розлючений не менш самого Рамоні. В підлеглому йому районі хтось сміє друкувати листівки!

За півгодини в казармі, оточеній посиленим нарядом німецьких солдатів, почався поголовний трус. Було знайдено п'ятдесят листівок з текстом згаданої пісеньки і кілька листівок ще крамольнішого змісту — гарібальдійці закликали італійських солдатів і офіцерів не піддаватися на агітацію і тікати в гори. Всі спроби дізнатися, хто приніс ці листівки, де вони друкувалися, наслідків не дали.

— Хтось підкинув уночі, а хто — не бачили! — чулася одна і та ж відповідь.

Лють Функа мусила знайти вихід. Взявши кількох заложників з офіцерів і солдатів неблагонадійної італійської частини, він наказав заарештувати кілька десятків чоловік і серед місцевого населення. А ввечері було вивішено наказ, в якому жителі району попереджалися: в разі вияву якоїсь непокори чи повторення випадку, подібного тому, що стався в казармі, заложники будуть розстріляні.

Суворість покарання перевершувала все, на що можна було чекати, навіть знаючи жорстокість Функа. Вона вразила не тільки жителів Палермо, а й самого генерала Еверса. Він наказав оберсту Функу негайно прибути до штабу дивізії в Кастель ла Фонте.

Еверс не належав до м'якосердих людей. Такі заходи, як взяття заложників і навіть їх покарання за гріхи інших, він вважав справою звичайною, цілком припустимою на війні, де тактичні міркування командування мають обумовлювати і виправдувати все. Але за даної ситуації дії Функа йому здалися передчасними, здатними тільки погіршити, а не поліпшити справу вербування добровольців. Ось чому він довго і терпляче пояснював оберсту необхідність зменшити кількість заложників, не вдаватися без серйозної потреби до крайніх заходів і, загалом, хоча б у дні вербування, не демонструвати перед італійцями своєї зневаги до них як до людей неарійської раси.