— Ну, для першої зустрічі візьміть ще одну!
— Я ж казав, що у вас добре серце! Шкода, що мені треба поспішати, а то б я зараз проспівав на вашу честь цілу серенаду на італійський лад. Ось цю, наприклад!
Насвистуючи мелодію неаполітанської пісеньки, Кубіс зник за дверима жвавий, веселий, зовсім не схожий на того напівмерця, яким він зайшов до кімнати.
— Не розумію я тебе, Генріх! Ну, навіщо тобі оцей покидьок навіть серед гестапівців! — невдоволено запитав Лютц.
— Для колекції, — напівжартома, напівсерйозно відповів Генріх.
Цілий день довелося напружено працювати в штабі. Дивізія тільки-но одержала значне поповнення, і Еверс доручив Гольдрінгу розібратися в паперах, що стосувалися нового офіцерського складу.
— А що це за окрема команда майора Штенгеля? — запитав Генріх Лютца, розглядаючи одну з анкет.
— А чорт його знає! Я його і в очі не бачив. Ця команда входила до складу есесівської дивізії, що тут стояла. Вона охороняє якийсь об'єкт. Про нього знає лише генерал, начальник штабу і Міллер. Коли я запитав про цього майора генерала, він натякнув мені, що буде краще, коли ми з вами будемо якнайменше цікавитися цим Штенгелем.
— Тоді й справді чорт з ним! — байдуже погодився Генріх, проте анкету майора перечитав особливо уважно. Вже одне те, що Штенгель мав шість найвищих нагород, свідчило про якісь особливі його заслуги перед фатерландом.
Надвечір, після закінчення роботи, Гольдрінг і Лютц поїхали до графа Рамоні. Лютц ще вдень подзвонив Марїї-Луїзі і одержав від неї запрошення прибути о сьомій годині.
Замок графа був розташований за кілометр від містечка, на високій скелі, яка самотньо височіла біля ущелини, як вартовий, що охороняє вхід у долину.
Лютца в замку, очевидно, вже добре знали, бо охорона з двох чорносорочечників пропустила машину у ворота замку без затримки. Біля парадного під'їзду замку, під невеличким портиком з колонами, стояв ще один чорносорочечник.
— А граф, очевидно, почуває себе на власній батьківщині не дуже спокійно! — зауважив насмішкувато Генріх. — Бач, яка охорона!
— Я не розуміюся на взаєминах італійців і на всьому тому, що тут відбувається. Офіціально граф не посідає будь-якого поста і, здається, не належить до будь-якої партії, принаймні так він мені заявив. А тим часом його оберігають від гарібальдійців, мов якусь велику персону.
— Очевидно, для цього є підстави…
Широкими мармуровими сходами гості в супроводі слуги піднялися на другий поверх і, завернувши ліворуч, зайшли до великої кімнати, що справляла враження картинної галереї. Меблів, крім зручних фотелів і невеличких столиків, тут не було, на стінах мало не впритул одна до одної висіли картини.
— Граф кохається у живопису і, здається, розуміється у ньому, — почав було пояснювати Лютц, але, зачувши шум, що долинав з коридора, замовк.
Двері в цей час відчинилися, і на порозі з'явилася триколісна коляска, яку підштовхував ззаду здоровенний лакей У колясці, відкинувшись на подушки, сидів граф Рамоні. Це був старий того похилого віку, коли людині з однаковим правом можна дати і сімдесят, і вісімдесят, і дев'яносто років, настільки старість стерла ті межі, що визначають поняття якогось часу. Його довгі, з вузлуватими пальцями руки безсило лежали на темному картатому пледі, голова, коли він спробував сісти рівніше, хитнулась і звісилася трохи наперед, немов тоненька стареча шия вже була не в силі витримати її ваги. З-за густої шапки хвилястого, вибіленого сивизною волосся ця голова здавалася непомірно великою, і, можливо, саме тому таке дивне враження справляло маленьке обличчя графа, вкрите безліччю великих і дрібних зморщок, що перетинали його в усіх напрямках, І серед цього клубка зморщок, рухливого і мінливого, як два непорушних стрижні, на яких трималося все це плетиво, чорніли круглі, без вій очі графа. Всупереч живим гримасам обличчя, всупереч словам, що злітали з уст графа, вони одні застигли в якомусь непорушному спокої і скидалися на дві пригаслі жаринки, що ось-ось померхнуть зовсім.
Побачивши графа у колясці, Лютц і Гольдрінг виструнчилися, як при появі начальства.
— Радий вас вітати, синьйори, у себе в замку! — церемонно виголосив граф Рамоні німецькою мовою.
— Синьйор, я щасливий бачити вас у доброму здоров'ї! — так само церемонно відповів Лютц. — І коли ваша ласка, дозвольте відрекомендувати вам мого друга барона фон Гольдрінга.
Генріх вклонився:
— Мій названий батько, генерал-майор Бертгольд, просив вам передати свої найщиріші привітання, граф! Втім, він, мабуть, сам пише про це.
Не перепрошуючись у присутніх, граф швидко пробіг очима лист Бертгольда.
— Це чудово! Це просто чудово, бароне, що випадок привів у мій замок сина Вільгельма Бертгольда, з яким у нас років десять тому було стільки спільних справ! Коли ви прибули, бароне?
— Якщо я з'явився до вас сьогодні, то я міг прибути тільки вчора. Бо не дозволив би собі хоч на день відкласти такий приємний візит.
— Молодість дає юнакам право на неуважність до нас, старих, і я тим більше ціню вашу люб'язність. І де ви зупинились, бароне?
— Поки користуюся гостинністю гауптмана Лютца, але сподіваюся, що…
— Навряд ви знайдете щось пристойне в нашому містечку! І я почував би себе в неоплатному боргу перед генерал-майором Бертгольдом, коли б його син не знайшов притулку в моєму замку. І моя племінниця, Марія-Луїза, теж. Зараз ми підемо до неї, і вона вам це підтвердить.
Граф зробив рух рукою, і слуга мовчки покотив коляску до дверей. Гольдрінг і Лютц вийшли слідом за нею і завернули в широкий коридор, що вів у праве крило замку.
— Попередьте графиню, що у нас гості, — наказав граф покоївці, що розчинила перед ним двері одної з кімнат.
Але Марія-Луїза з'явилася не скоро — до її приходу старий граф встиг розповісти історію кількох картин, що прикрашали стіни цієї блакитної, обтягнутої шовком, кімнати. Тут висіли полотна найновіших художників, і навіть після пояснень господаря важко було збагнути їх зміст. Та граф, мабуть, і сам не дуже на них розумівся, бо пояснення давав плутані і часом не міг приховати іронічних ноток у своєму голосі.
— Я не прихильник усіх цих «ізмів» у мистецтві, — нарешті признався Районі. — Але графиня, як і всі жінки, не хоче відставати від моди. Ось, до речі, і вона.
До кімнати зайшла висока худорлява жінка, років тридцяти, у чорній вузькій сукні з пишними довгими рукавами з більш легкого, ніж плаття, матеріалу. Жінка, переступаючи поріг, підняла руки, щоб поправити зачіску, і легкий чорний серпанок звісився від плечей униз, мов два крила. Очевидно, крій плаття був розрахований саме на такий ефект, як і поза графині, що навмисно затримала руки біля голови, примруженими зеленкуватими очима озираючи присутніх.
І у виразі обличчя графині, і в самих його рисах теж було щось штучне, бо до його довгастого овалу аж ніяк не пасували наведені майже рівним шнурочком брови і збільшені за допомогою губної помади уста.
— Це дуже мило з вашого боку, синьйор Лютц, що ви привели до нас барона, — співучим голосом промовила Марія-Луїза і безцеремонно оглянула Генріха з голови до ніг.
— Тим більше, дитино, що барон — син мого давнього знайомого, — додав граф Районі.
— Сподіваюся, любий дядю, ти здогадався запропонувати баронові зупинитися у нас?
— Саме тому я й привів наших гостей до тебе, щоб ти підтвердила моє запрошення.
— Я його не тільки підтверджую, а навіть прошу барона не відмовити мені і дяді! Так, так, прошу, бо… даруйте мені мою одвертість, ви до неї потім звикнете! — бо, запрошуючи вас до замку, я зважаю не тільки на ваші, а й на свої інтереси!
— Не здогадуюсь, чим можу вам служити, але зарані радію, коли це дійсно так!
— У нас тут так неспокійно, бароне, а ми такі самотні!
Іноді просто страшно стає за свою безпеку. Так, так, у нашій благословенній Італії дійшло вже до того, що на власній землі, у власному замку, доводиться тремтіти ночами від страху!
