— Як кожна жінка, ти, Маріє, перебільшуєш, — ми за надійними стінами! І коли трохи краще організувати охорону… Як офіцер, бароне, ви могли б нам у цьому допомогти.

— Яз радістю проінструктую охорону і, коли треба, то й посилю її, граф!

— Буду вам, синьйор Гольдрінг, дуже вдячний!

— І це все, чим я можу вам служити, синьйора?

— Я запросила вас бути моїм рицарем, хіба цього замало? Адже обов'язки рицаря не мають обмежень, — багатозначно підкреслила останні слова Марія-Луїза.

Графа Районі, очевидно, стомила розмова, — він знову відкинув голову на подушку. Помітивши це, Генріх і Лютц підвелися.

— Даруйте, граф, що забрали у вас стільки часу, — перепросився Генріх.

— О, що ви! Це я мушу просити у вас пробачення за свою кволість. Вона позбавляє мене можливості довше побути в такому приємному товаристві. Залишаю гостей на тебе, Маріє! Покажеш барону кімнати, де він житиме. Прошу, бароне, почувати себе у нас, як дома! А вас, синьйор Лютц, сподіваюся тепер частіше бачити в своєму замку!

Граф уклонився офіцерам, і лакей покотив його коляску до дверей.

— Ми повечеряємо, синьйори, чи спочатку оглянемо майбутні покої барона? — запитала Марія-Луїза, коли вони лишилися втрьох.

— Я гадаю, що краще спочатку покінчити з справами, — зауважив Лютц.

— Синьйор Лютц, як завжди, раціоналістичний і діловий, — насмішкувато кинула Марія-Луїза.

— Навпаки, занадто романтичний! Я не хочу псувати смак чудового вина, яким ви частуєте гостей, думкою про таку прозаїчну річ, як оглядини квартири!

— А ми можемо це об'єднати! Я накажу подати вечерю в кабінет барона, і відсвяткуємо там його новосілля.

Марія-Луїза подзвонила покоївці і півголосом дала їй якісь розпорядження, потім повела гостей на свою половину, в ліве крило замку.

— Ось там живу я, а ці чотири кімнати віддаються у ваше цілковите розпорядження, бароне. Тут є кабінет, бібліотека, спочивальня і вітальня. При цьому звертаю вашу увагу на одну вигоду: ця половина має окремий чорний хід у парк. Отже, ви можете прийти і вийти, не потрапляючи мені на очі — В такому разі я боюся, що ніколи не буду користуватися чорним ходом.

Марія-Луїза кинула довгий погляд на Генріха, потім обдарувала таким же довгим поглядом Лютца. Вона явно кокетувала з обома офіцерами і під час вечері, і Генріх з страхом подумав, що його обов'язки рицаря графині будуть не такі вже легкі, як він сподівався.

Другого ранку Курт перевіз речі обер-лейтенанта в замок, але Генріх не бачив цього дня ні господаря, ні господарки, бо повернувся до себе лише пізно ввечері.

Не доторкнувшись до вечері, яку люб'язно йому прислала Марія-Луїза, Генріх швидко роздягнувся і ліг у ліжко, сподіваючись, що сон принесе таке потрібне йому зараз забуття, віджене тяжкі думки, які після сьогоднішньої зустрічі з Міллером цілий день не давали йому спокою. Але забуття, як і сон, не приходило.

Генріх гасив і знову запалював нічник, що м'яким блакитним світлом заливав усе навколо, зсував і знову розсував розкішний полог біля ліжка, лягав горілиць, повертався на бік, навіть натягав ковдру на голову, як любив це робити в дитинстві, але все дратувало, все заважало, все тільки більше збуджувало нерви.

З думок не йшов наказ, якого він прочитав сьогодні. У цьому наказі головнокомандуючий німецькими військами в Італії фельдмаршал Кессельрінг мало не дослівно викладав уже знайомий Генріху план розправи з місцевим населенням, який ще влітку склав Бертгольд. Текст окремих абзаців наказу збігався точнісінько з тим, що пропонував тоді Бертгольд. І в першому, і в другому говорилося: «Всюди, де є дані про наявність партизанських груп, треба заарештовувати відповідну кількість населення цього району, і у разі акту насильства, скоєного партизанами, цих людей треба розстрілювати».

Генріх навіть пам'ятає фразу Бертгольда, сказану після того, як він прочитав йому цей абзац:

«Були б заложники, а привід для розстрілу завжди знайде перший-ліпший фельдфебель!»

Отже, план Бертгольда прийнятий і вступив у дію! І, може, саме зараз, коли він, Генріх, лежить ось у цьому широчезному ліжку, потопаючи в графських пуховиках, на його Батьківщині горять наддніпрянські села, міста, гинуть тисячі людей.

І тут, у цьому мирному куточку Італії, теж проллється невинна кров. Проллється на його очах, в його присутності! І він нічим не зможе допомогти, нічим не зможе відвернути тих репресій, до яких збирається вдатися Міллер з наказу Кессельрінга. Швидше б уже одержати якусь звістку від «антиквара», хай навіть з найскладнішим завданням!

Яке мертвенне світло від цього блакитного ліхтаря! Може, запалити люстру і трохи почитати, поки втома візьме своє? Генріх підводиться на ліжку, і тут його погляд падає на велику картину, що висить на протилежній стіні кімнати. Простягнута до узголів'я рука натискує на вимикач, і кімнату заливає яскраве світло. Тепер можна, навіть не підводячись з ліжка, добре розглянути картину.

На великому полотні художник зобразив, мабуть, один з епізодів з Варфоломіївської ночі. Велика кам'яна стіна якогось будинку, на якій відбилася заграва невидної для глядача пожежі. Під самою стіною, в калюжі крові, лежить старий з перерізаним горлом. Його застиглі скляні очі з мертвою байдужістю дивляться просто на глядача. Біля старого стоїть якийсь велетень з оголеними грудьми. Лівою рукою він схопив за коси молоду жінку, перехиливши її голову назад, а правою вже заніс над нею великий скривавлений ніж. Обома руками жінка притискує до грудей маленьке голе дитинча, вихоплене, мабуть, просто з теплої постелі. Очі жінки сповнені жаху, благання, нелюдської муки. Вона вся напружилась і силкується повернутися до вбивці плечем, щоб захистити дитину. В очах ката вогонь фанатизму, звірячої жорстокості і якоїсь п'янкої насолоди.

Генріх довго, не відриваючи очей, дивився на картину. І раптом йому здалося, що всі постаті на полотні ожили. Затремтіли руки жінки, що захищала немовля, вище заніс ніж убивця… Ні, це, здається, не ніж, а штик від гвинтівки — довгий, гострий і скривавлений. І на вбивці вже не розхристана сорочка, а генеральський есесівський мундир. І обличчя в нього раптом змінилося. Акуратне зализане волосся, підстрижені вусики… Та це ж Бертгольд!

Негайно зняти картину! Так недалеко і до галюцинацій! Генріх схоплюється на ноги і ненароком збиває рукою графин з водою.

— Що сталося, гер обер-лейтенант? — питає напівроздягнений Курт, що вбіг до опочивальні.

— Хотів погасити світло і якось зачепив графин. Прибери скалля, а потім зніми оту картину — вона мене дратує!

Коли Курт пішов, Генріх знову поклався в ліжко. Тепер його пече гострий сором: так розпустити нерви! А вони ж його найголовніша зброя, можна сказати, єдина зброя! І це після всіх обіцянок, які він собі дав у Парижі! Ну, не думай ні про що, засни, навіть не картай себе! Ось так: спокійно, зручно простягнутися на ліжку, тепер вдихнути повітря… видихнути… ще раз… ще… аж поки дихання не стане зовсім рівним… І рахувати: один, два, три, чотири…

За півгодини Генріх заснув і прокинувся лише о десятій ранку.

— Курт, ти чого мене не збудив! — напустився він на денщика.

— Ви так міцно спали, гер обер-лейтенант…

Генріх кинувся до телефону.

— «Жених»?.. Я сьогодні зле себе почуваю і трохи спізнюся. Якщо мене питатиме «дядя», щось вигадай… Кажеш, поїхав на цілий день? Чудово! Тоді я зайду в одній справі до «монаха» і звідти просто до тебе.

Після сніданку, коли Генріх зібрався вже йти, до кімнати зайшла покоївка.

Генріх окинув її пильним поглядом.

— Дозвольте прибрати посуд, месьє офіцер? — чомусь французькою мовою запитала вона.

— Прошу, але надалі такі питання вирішуйте от з ним, — кивнув Генріх на Курта.

Покоївка стрельнула очима в бік денщика. Курт почервонів.

Від замку до містечка Генріх вирішив пройтися пішки і для моціону, і для того, щоб краще обміркувати лінію своєї поведінки з Міллером. Лютц сказав правду: щось надто запишався начальник служби СД після подяки, яку він дістав від Бертгольда! Гадає, що може тепер обійтись без фон Гольдрінга? Треба дати йому зрозуміти, що це не так! Кинути якийсь натяк, тримати себе більш владно, як і годиться зятеві високопоставленої особи… Такий боягуз, як Міллер, відразу злякається.