Лютц жив у тому ж будинку, де містився штаб, на третьому поверсі.

— Ми тут ще розташувалися по-похідному, — пояснював гауптман, готуючи на краєчку стола нехитру вечерю. — Згодом, звісно, все владнається, але поки харчуємося як прийдеться і де прийдеться… Коли б ти не так стомився, можна було б піти до замку, — його господар, граф Рамоні, дуже гостинна людина.

— Граф Рамоні? Він тут?

— Ти його знаєш? — здивувався Лютц.

— Знати не знаю, але маю до нього рекомендаційного листа від Бертгольда. Це його старий знайомий.

— Так це ж просто чудесно! Граф запрошував мене оселитися у нього в замку, але я відмовився — довелося б далеко ходити. У тебе ж є машина, і ти зможеш оселитися там.

— Ти так говориш, ніби певен, що граф запросить і мене.

— Коли цього не зробить сам граф, то його племінниця, Марія-Луїза, вже напевне!

— А що це за одна?

— Побачиш сам! Мушу тільки попередити, що молода племінниця графа страшенно нудиться у цьому, як вона каже, богом забутому закутку. На її думку, всевишній, створюючи землю, забув створити в Кастель ла Фонте магазин мод, театри, оперу, веселі кабаре, не послав сюди навіть пристойного падре, якому б можна було звіряти під час сповіді свої грішки…

— А їх у неї багато?

— На мою думку, значно більше, ніж годиться мати молодій удові, яка ще не скинула жалоби. Принаймні такої думки не лише я, а й всі наші офіцери, які впали в око молодій графині.

— Ого! Виходить, таких щасливців кілька! Може, й ти у їх числі?

— Мене вона тримає у резерві, бо, на її думку, я в своїх поглядах на жінку дуже старомодний. Та хай їй грець! Нам з тобою треба поговорити про справи більш важливі, ніж ця великосвітська шльондра. Насамперед я хотів би застерегти тебе від властивої тобі безтурботності, через яку ти завжди наражаєшся на небезпеку там, де її можна обминути Не ображайся і не супереч! Справа, бач, у тому, що нам дісталася дуже погана спадщина. До нас тут стояла дивізія СС. Ну, а ти сам знаєш — там, де стоять есесівці, населення або на цвинтарі, або в партизанах. І партизани тут куди активніші, ніж у Франції. Єдине наше щастя полягає в тому, що між ними немає згоди.

— Як це?

— Вони тут не діють єдиним фронтом і багато сил витрачають на чвари між собою. Серед них є націоналісти, демократи, християни, гарібальдійці — та всіх не перелічиш! Найбільш запеклі — гарібальдійці. Це переважно комуністи, і б'ються вони, мов чорти! Про це тебе поінформує твій приятель Міллер краще, ніж я. Або цей Кубіс. Така сволота, я тобі скажу!

— Ти про це тільки-но дізнався?

— Я йому ніколи не симпатизував, а тепер просто зненавидів.

— І що до цього спричинилося?

— Оскільки масштаби боротьби з партизанами зросли, у нас тут є свій дивізійний госпіталь, а в госпіталі головний лікар Матіні…

— Італієць? — здивувався Генріх. Він знав, що таку посаду в німецькій армії міг посідати лише німець.

— Італієць він лише по батькові, а мати в нього чистокровна арійка. Певно, призначаючи його головним лікарем, на це зважили. До того ж він чудовий хірург. Так от між тим Матіні — він дуже симпатична людина, ти сам ш скажеш, коли познайомишся, — і Кубісом точиться справжня війна.

— Та ви ж тут без року тиждень!

— Перша сутичка між ними виникла зразу ж, як тільки ми приїхали. Кубіс зажадав, щоб Матіні видав йому морфій для впорскувань, а той категорично відмовив. Ну, і на цій підставі…

— Уявляю, як оскаженів Кубіс!

— Але не уявляєш, до яких заходів він вдався, щоб помститися Матіні! Це така підлота, така гидота… На неї спроможний лише гестапівець! Знаючи, що Матіні дуже м'яка і гуманна людина — адже він і морфій відмовився дати з чисто гуманних почуттів! — Кубіс почав його викликати до своєї служби під час допитів, навіть поставив перед ним вимогу, щоб той робив якісь досліди над ув'язненими. Матіні, звісно, категорично від цього відмовився, і тепер Кубіс їсть його поїдом, загрожує, шантажує…

— Справді тварюка! Але не турбуйся, я привіз йому цього морфію досхочу. Хай труїться — одним мерзотником на світі буде менше! А маючи морфій, він пом'якшає і до Матіні… Ну, а Міллер як себе почуває?

— Він від твого батька з Берліна одержав за щось подяку і чекає тепер на підвищення в чині і на хрест. Став ще нахабнішим. Хоча з тобою він, очевидно, триматиметься в рамках. Ага, знаєш, яке в нас нововведення з легкої Міллерової руки? Візьми телефон, поглянь!

Генріх підсунув телефонний апарат і побачив прикріплений до нього трафарет: «Ворог підслуховує!»

Лютц розповів, що це нагадування тепер висить на кожному кроці, що розмови телефоном суворо конспіруються — кожен з співробітників штабу має свої позивні: генерал — «дядя», начальник штабу — «тато», Лютц — «жених», Міллер — «монах», Кубіс — «падре».

Поклавшись спати і погасивши світло, Карл і Генріх ще довго розмовляли, лежачи один на ліжкові, другий на дивані.

А в цей час Кубіс гасав по всьому містечку, розшукуючи Гольдрінга, про приїзд якого він дізнався від Курта, зустрівши його випадково на вулиці. Надія на те, що барон виконав свою обіцянку і привіз дорогоцінні ампули, немов повернула сили Кубісу, вивела його з цілковитої прострації. Та кого він не розпитував про Гольдрінга, ніхто йому не міг вказати, де зупинився обер-лейтенант. Лише пізно вночі Кубіс здогадався подзвонити Лютцу, але той сердито відповів, що нікого в нього нема, і попросив не заважати йому спати.

Але Кубіс однаково прийшов до нього на квартиру, тільки почало світати. Власне не прийшов, а причвалав, бо ледве пересував ноги. Ні з ким не привітавшись, він, важко дихаючи впав на стілець. Руки його тремтіли, завжди бліде обличчя мало якийсь синюшний колір, набряклі повіки мало не закривали очей.

Здогадавшись про причину такого стану раннього гостя, Генріх, не кажучи ні слова, простягнув йому дві маленькі ампулки. Очі Кубіса радо блиснули. Він схопив ампули, витяг з кишені маленьку коробочку з шприцом, наповнив його і вправним, звичним рухом впорскнув собі морфій. Хвилин з п'ять Кубіс сидів з заплющеними очима, відкинувши голову на спинку крісла. Та ось синюшний колір почав поволі зникати з його обличчя, руки перестали тремтіти, повіки відкрились, в очах з'явилися вогники, а на устах посмішка.

— Бароне! До вашого приїзду я не вірив, що на цій землі існують ангели-хранителі, але від сьогодні переконався: вони є, і ви з них — перший! Не знаю, чим я вам віддячу. Хіба тим, що день і ніч молитимусь за вас, коли скину цей мундир і знову одягну сутану!

— Якщо нас з вами партизани не відправлять на той світ раніше, ніж ви зміните пістолет на хрест, — сердито кинув Лютц.

— Зараз я впорскнув собі таку дозу оптимізму, що бадьоро дивлюсь на майбутнє, — Кубіс схопився з крісла і у веселому збудженні заходив по кімнаті. — Ех, гауптмане, коли б ви знали, як приємно воскресати з мертвих! Яка це п'янка насолода знову відчувати в усіх своїх судинах пульсацію крові, а в тілі — живе тремтіння кожної жилки. Ви ніколи не дізнаєтесь, що то за розкіш отака раптова зміна самопочуття. Хвилину тому вмирати, а тепер відчувати, що все на світі підкорено тобі, створено для тебе!

— І дуже радий, що не дізнаюся. Мені огидне оце штучне збудження.

— Яка різниця — штучне воно чи нормальне! Аби хороший настрій, а як його досягнути, це вже другорядна справа. Засоби не відіграють жодної ролі. Важливі наслідки! Бароне, ви багато привезли цього чудового еліксиру?

— На перший час вистачить.

— А коли ви передасте його мені?

— Я не зроблю такої дурниці. А видаватиму вам сам — порціями. Бо я бачу, ви зловживаєте наркотиками. Почали з одної ампули, тепер вже дві-три. Спочатку впорскували його під шкіру, а тепер просто у вену. І я ніколи не бачив вас у такому стані, як сьогодні. Було б не по-дружньому потурати вам.

— О бароне, я знаю, що серце у вас добре, а руки щедрі. І тому спокійно дивлюся в майбутнє. Але одну ампулу ви мені дайте зараз. Щоб я не бігав за вами, як щеня, що розшукує втрачений слід, як довелося бігати цю ніч