3. «Передмістя — снігами засипане.» Передмістя — снігами засипане. Поїзди випливають з туману, медового, молочного, спекотного, поїзди до міста тяжіють, що полум’ям темним своїм в білих снігах жевріє. Незримо наповнює простір звуками і кольорами, легкі силуети будинків, наче листя кленів різьблене, в повітрі пливуть холодному. В тихому світі зимовому, золотаве, струнке, горде, місто, що величі своєї свідоме, химерними барвами сяє. Великим будеш ти, о народе, що столицю свою несеш, як дитя беззахисне на руках. 4. «Люди у светрах.» Вечорами вони заповнюють місто: неспокійні північні характери, буденні в своїх клопотах, великі в своїй згуртованості. Тролейбуси пливуть в розгрузлому снігу, в хвилях ліхтарів і реклам, тролейбуси з обмерзлими вікнами, блискучі, іскристі — люди виходять і заходять, хочуть узгодити себе зі світом: нині це — палац крижаний, наповнений іскрами і теплом колотнечі людської. Люди у светрах, що день віддали плинові ріки, зараз, після роботи, — руки в кишенях, очі, швидкі та блискучі, придивляються, зважують, все помітити хочуть: сніг цей розгрузлий, машини в заметах, подвір’я заводу і голоси дзвінкі, що в повітрі морозному прожекторів світло гойдають. Затишно їм у цьому світі. Це їхній світ, і вони в ньому — великі. 5. «Цей сад на горах…» Цей сад на горах — легкий і високий, в снігах — різьблений стежками. Нині безлюдний цей сад. Ми — у ньому, собою його доповнюємо. Світло хистке горобини — червоне і біле, ми між заметів ідемо. Місто — внизу, на причалах лежать катери, вирубані з криги. Місто — як на долоні, справами своїми живе, зіткане з вогнів і туманів. Сад над Видубичем, королівна варязька в слов’янських хутрах. КОРАБЕЛЬНЯ
Цикл 1. «Зоряний легіт…» Зоряний легіт усіх водоспадів землі в цьому дощі заблукав і шукає, і плаче. Рейд у тумані, як в золоті, а кораблі в безвість ідуть, розтають і згасають неначе. Літо води у прозорих цямринах долонь. Літо оцих королівен, крізь відсвіт кульбаби далі ідуть. Все проминає, і знов все починається рейдом, туманом і кораблями. О будівничі! Занурте дзвінку пилу в плесо дерев, обважніле, м’яке, гаряче, наче груди варязьких вагітних, молодих королев, що на світанку заснули і сни невідомі бачать. О будівничі… Як молоде вино, наливаємо наш корабель в чашу прозору оцих риштувань у сосновому золоті, що, наче мед, струменіє із ран дерев в дзенькіт сокир, в метушню теслярів і потужні удари молотів. О будівничі… Фортеця і ви — це все. Камінь фортеці в траві — наче оса в бурштині. Все — в переливах мечів, і хвиля бурштину несе в літо долонь кораблі — неземні, навісні, ясні. |
