2. Весна Коли завулками клубочиться туман і зависає в різьблених піддашшях, з пахучих дрів запалене багаття легким вогнем зігріє руки нам. І переробимо історію слов’янства, де буде Див, і княжий каштелян, і ключник золочених брам, і скрип возів, пошкоджених на марші. Полки вернулися і випили вино у срібних чашах за усіх полеглих. Вже вечоріє. Місто, мов легкий вінок, гойдається на течії зеленій. І тьмаво сяють крізь прозорий шовк чорнявих бранок прохолодні стегна. 3. Літо Джмелі, і ретро, і Поділ. Крути із придихом, бо свято, і підрядилися зіграти під катеринку давніх днів. Катрена в’язь — така строката. Шинки гудуть, і лине рій легенд про замок і повій, і пасторалі шістдесятих. Sic tranzit glori [1]. Для купців цигиче скрипка, і в безладді снують ватаги горобців. Тож піднімайте повні гальби і бийте з розмаху об стіл за білу кізку Есмеральди. 4. Осінь Опівночі біляві діви відчинять вікна зеленаві — прийшли дощі і тарабанять, неначе стріли вуркотливі. Вихляста тінь пливе над нами, закутавши шарфами шиї, змалюємо димавий Київ і вогнищ відблиски багряні. Вже все так близько і непевно — ці переблиски фіалкові і кружеляння навзаємні, а в дрібній сутіні альковів сплітають лінії таємні красуні пишні, барокові. ХИМЕРИ Цикл 1. Незбагненне марево Безмежжя цього простору, що торкнувся наших очей, — нетривке, наче пам’ять пригаслих губ, і треба пройти через холод оцих пустель, де кожна поразка людини — наче коштовний рубін у залізній оправі шолому. І тому ця данина червоних тонів має сплачена бути, і все промине, навіть тепле каміння храмів, що спрагло обличчя підняли, в чорних пісках зникаючи. А тоді, на межі, надійде щось забуте давно, наче сміх, або плач, або просто далека луна срібних звуків, що в просторі тихо падають. 2. На похмурій вулиці
Потойбіччя снігів починається там, де ледве мріють долини з вузькоколійками в глибині, а тут — як акварель невідомого майстра — оголеність шпилів, що самотою ідуть до неба крізь холодне світло пожовклої зими. Через це треба мовчки ввійти в колихання повітря на вулицях темних і мокрих, де двері під’їздів пофарбовано іржавою фарбою, а плями на стінах — це тільки ознака віків проминаючих, і не потойбіччя шукати, а мить найкоротшу, бо лиш голуби, наполохано вилітаючи з вікон горищ, можуть вивчити кожен вигин черепичного моря під крилами. 3. Химерна весна Від того, що день стає все прозоріший, сніг, як іскристий пророк, прозорість цю перетворює у легку мелодію дахів, що, мов пасма кольорового диму, піднімаються вгору з Подолу. Стримані сплески яскравих тонів — у довершеній чіткості кам’яного слов’янського міста, де камінь — тонкий і прозорий, мов гілля дерев, і тільки під вечір паморозь, ледь струменіючи, тендітна, як скло, незграбний ескіз кохання малює, коли почуття ще туманні і дивні і, мов крізь серпанок, вулиця проступає з рядами зелених будинків, що вгору ідуть, порослі мохом. 4. Патріотична химера Осінь прийшла, як повільний нічний трамвай, випереджаючи смерть, задзвонила падінням червоного листя під ноги, і я назвав твоїм іменем Україну, бо мусив цей край ще хтось полюбити так сильно, щоб тільки коханням назвати його. І все, що я мав, що ледь проглядало, мов замок, потьмарений в завісах дощів, змаліло, і враз ранковий туман провулки закутав аж по карнизи будинків, сховавши від ока і листя, яке опадало, і цинкові відра зі сміттям, і сірі машини, накриті брезентом; і ледве доніс цей запах ялин і глибоких озер, що лиш у долонях твоїх лишився, як спогад про вічність. 5. Лірична химера Коли надходить час іти коханим, то тільки музика, як передчуття вокзалу принесе спогад про золотаві плечі жінки, що на тлі білих ковдр були тільки як сонячний відблиск на речах, залишених у кімнаті. Ми прощаємось трохи сумно біля входу в метро, і наш подих розтає в морозному повітрі, незграбний, як міф про вічне кохання. І тільки коли наші очі зустрічаються, ми посміхаємось легко і просто, і ця посмішка, ніби вогники цигарок вночі, вихоплює з темряви наші обличчя, і раптовий спалах очей, і розуміння того, що наше прощання — світле, як музика полину край шатра, край сонця мандрівного. |
