МІСТО 1. «День, коли вікна відчинимо…» День, коли вікна відчинимо і побачимо сонце, що золотавим порохом заливає будинки. Все, що позаду, промайнуло, як один вечір, кольоровий, п’янкий,— спалахи світла і музика темними тінями лягали на очі, заплющені в коханні, але бачиш — минула ніч, минула розгубленість, і ми прокинулися — місто світилося, омите ранковим дощем. Горді обличчя друзів, тих найближчих і втрачених з часом, нині — наче з золота вирізьблені різкими лініями цього літа палкого. Так раптово торкнулося нас щемливе відчуття рідного по крові, по духу, по силі. Бачиш, мовчимо перед цим днем, коли наші руки зустрілись і ми відчули себе єдністю. 2. «З кохання виходимо…» З кохання виходимо в місцях нашого дитинства — запах суниць і все, що розчинилося в дзвінкому переливі кольорів. 69-й маршрут довозить нас до цих вулиць, переплетених із небом та сонцем, і ми ще не знаємо, що дуже скоро, озирнувшись назад, побачимо світ, наповнений димом і музикою. Пізніше ми скажемо: рік, коли багато людей пішло з міста і ми залишилися між собою. Місто, охоплене вогнем. Місто, охоплене пристрастю. Місто, яке прокидається. Хіба його можна написати так само, як хіба можна написати сонце або тих далеких, напівзабутих друзів з прозорих суничних галявин нашого кохання. 3. «Таке пекуче сонце…» Таке пекуче сонце ще ніколи так не випалювало цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій. Голоси долинають пісень нетутешніх про світ, де білі лінії мармуру оздоблюють селища цегляні, наповнені квітами, виноградом і шумом прибою, наче плескіт незримий хвиль підступає до веж рудуватих спекотного слов’янського пограниччя. Дощі упали на місто, як тачанки на Знам’янку, — бачиш, гілля дерев і мул застелили хідники, бачиш, як разом з останніми краплями летить на місто барвисте світло і в його потоках тверді постаті людей — друзів, дітей, коханих. Місто наше, дерево наше самотнє на обрії, сьогодні пульсує наша кров каламутна, степова, полків половецьких, полків касозьких, полків слов’янських. 4. «У віршах залишиться…»
У віршах залишиться музика, що супроводжувала нас в дорозі і в коханні, залишаться обличчя друзів, голоси птахів на вулиці і грубі, яскраві кольори цього міста медового в травах, але іще більше не буде сказаним. Час наш у віршах легший був і мелодійніший, степ, що дзвенів від роси, десь на денці очей світло беріг легке — нині дивимось вгору — на бурунах дахів гойдається наше сонце, засипане бризками квітів. Образ прийдешній моря заливає прозорим серпанком будинки, квартали, вулиці, що в куряві безмежного степу пливуть, як строкатий загін вершників. Уривок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Неначе куля з карабіна, пішов експрес на Будапешт. Обриси міста «Квартали…» Квартали, які я вже, мабуть, не забуду. І ці двори, що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари і як ми ішли звідси поодинці, покладаючись лише на щастя та на скупу правду наших вулиць. І час від часу кожен з нас вертався, щоб міцно-міцно притискатися плечима до твердих стін цих п’ятиповерхових будинків. І, може, найбільша чесність київського передмістя в тому, що нас ніколи не питали — куди ми йдемо. ЧОРНІ ОЗЕРА Цикл 1. «Я не відаю, що творю…» Я не відаю, що творю: лінія снів — прокреслена між минулим і мною, але повертаюсь в минуле, туди, де катери вперше входять у води затоки: під жовтим листям — свинець і сталь, а згори — катери вайлуваті і шелест води біля борту. Я люблю тебе, моя любов. Туман осідає важкими краплями на метал. Піди зі мною, щоб я не повернувся: осінь — це спалах узлісь у тумані і стрімкі силуети катерів, спрямовані все далі. |
