2. «Де розквітлий бузок…» Де розквітлий бузок фіалковими тінями ллється на тіла розпростертих, і сонних, і світлих в траві. Де високим лишилося все, бо все — перемелеться: запах борошна, легіт прозорий і кораблі. Відблиск сонця в повітрі в’язкому тече, мов кінноти барвисті плащі розтають у повільному шлейфі куряви, і повільним жестом руки сталь сокири входить у дерево золоте і виходить із нього — волога, тяжка, закурена. Все — прийдешнє, і все — сотворенне у цьому сторіччі. Лиш тіла розпростертих в коханні, в траві, в напівсні: на скелястому березі — злами сонця у краплях суничних — зустріч сталі і дерева — у наскрізнім промінні прозоре гудіння бджоли. Полонянку свою і княгиню жадану свою в цім краю, де єдине живе, і вирує, і плаче, одне: корабельня; де тягучою кров’ю дерев напоєно линви, каміння і землю, наче хліб свій останній, жаданий, гіркий, притискаєш до губ полонянку свою, королеву. Перші краплі дощу. Нас пробуджує срібло і шовк, що тіла обгортає і робить їх ближчими, злими, гнучкими, наче посвист змії. І сплітаються звуки й уривки думок у дзвінкий краєвид корабельні, кохання і зливи. 3. «Ти прийдеш навесні.»
Ти прийдеш навесні. Із блакитних і синіх осель заклубочать дими, і падуть на них стріли навскісні, і по чорних колодах, наче звір, сповзе корабель і ударить грудьми у мальовану браму пристані. Ще й мальовану дивним, лихим візерунком заклять, нескінченним орнаментом долі, кохання і смерті: на закурених вежах сурми понуро кричать, у крикові їхньому — голі ми. Голі, та вперті. І сповзе корабель. І ударить грудьми. І шукай тоді наших по всіх незліченних причалах і корчмах. Розпадеться князівство, і манірній величі — край, і котитися світом нашим довго і марно тамованим ордам. Ти прийдеш навесні, в білій куряві, білій і золотій від таких нетутешніх повір’їв, і марень, і буднів, і побачиш: на обрії чорні цяточки кораблів, наче очі, відкрились і дивляться, і невідступні. |
