13. Такий собі малюнок Восени, коли скло темніє, і дерева — з легкого скла, і річка — з чорного скла, ми відчиняємо двері під’їздів і на зачовганих сходах бачимо скляні тіні людей, перевішені через бильця: і тоді в диму сходить сонце. І вже (золоте в суворому) проростає трава, й, поєднуючи неможливе, із нас народжується світло, і ми вирушаємо на прощу до беріз деревських, обережно, щоб не зачепити скляних контурів Міста. «Це дорога від окупації…» Це дорога від окупації, по ній іде чоловік. Танки горять край дороги, і все навкруги мовчазне. Цей чоловік — твердий, він уже пройшов пекло, і він готовий пройти знову. Він може себе вдовольнити самим життям, він знає ціну життю. Цей чоловік — мій народ. Танки горять по всьому обрію, і мій народ створює себе — я не знаю такої сили, котра може його зупинити. …Чоловік іде дорогою. Іде жменька попелу, що веде за руку дитину. Поезії з течки «Цинамон» (Неопубліковані вірші, написані після 1991 року) «Сніг, сніжиночки, віхола і зима…» Сніг, сніжиночки, віхола і зима лагідна, лагідна, лагідна, ла… Вільха і вільшаночка, шáвлія вишиває вивірка шáлію. Лащиться куницею-горностаєм, вишиває женчика, вишиває білі цятки кігтиків на снігу, білі перепілочки на горбу. Сузір'я Риб Під запах смажених вугрів вже виринає з діжок смальцю земля Сіндбада-мореплавця і гострі щогли кораблів. І пташка Рох, котра на яйцях сидить вже тисячі віків, — як проникає цей мотив у груди пишній полонянці. І вже нема ні сил, ні слів — лиш еротичний переспів ясного спирту в чистій склянці. Що ж зробить той, котрий наспів в цю мить, цей лицар і факір тюремних брам, і цар поганців. Сузір'я Лева
Під ніжний спів віолончелі «малина» тихо загула. Меланхолія і діла в ножах, фортуні і в постелі. І роздягатись догола велить красуням lex печери — панує тут Кривава Мері, а джунглі ходять довкола. І ходить сон коло вікон, і дозріває самогон у барабанах револьверів. А шльондр веселий батальйон підносить ніжки в унісон під ніжний спів віолончелі. Сузір'я Скорпіона Горілку допиваємо і дно Старого Міста оживає п’яно — з нових шинків, пивниць і ресторанів йде потолоч мусолити багно. І розквітає Ружа-Несміяна — ламкі пелюстки і густе вино, і старовинне золоте рядно на незворушних хвилях Океану. І та, що в піні. Та, що з піни йде і простягає гроно молоде до скинутого в безвість гарнізону, відімкне браму, мов курок зведе, — і знову зникне в темнім небі, де самотньо блимає сузір’я Скорпіона. Сузір'я Діви Спадає сукня. З білих пліч, мов збурена вода стікає. І б'є потужним водограєм блакитне сяйво з ясних віч. Білизна ж плавно відлітає в м'яку, гарячу, звільглу ніч — розводить ноги, рев сторіч у тіло владно проникає. І той, що входить, розсуває лаштунки дійства, щоб навзаєм ритмічну розгойдати січ, в якій живіт є морем-гаєм, із піхов меч не вилізає і б'є блакитне сяйво з віч. Новий рік «Вовчик-братик і лисичка-сестричка». — Тиша, вечір. Падає сніг. Іскри-іскорки ледь спалахнули. Поїзд їде. Сніг, білий сніг. Вітер, віхола, заметілі. Білі вогники і золоті. Дзеньки дзвоників і заметілі, Іскри світла у кришталі. Запах лісу і чобіточки. Вікна. Паморозь. Білий світ. Сніг. На вулиці. Зарипіли Сосни й саночки. Вітер. Сміх. Тиша, вогники і кружеляння. Сніг. Сніжиночки. Білий світ. Їдуть саночки. Ліс. Кохання. Мила. Мила. І білий світ. «Зажебонів світанок крізь гардини…» Зажебонів світанок крізь гардини — озвався півень — каламуть пройшла — і в тишині зацокали краплини — трави, зела і яструба. І ледве день — і ледве невагомо — і ледве сутінь — і заледве назавжди — ввійти в поламке коло пантеону — де сон, боги і яструби. |
