4. «Скелі тануть над берегом…» Скелі тануть над берегом, краплі забарвлюють тло у червіньку мечів. І черлених щитів при коліні, мов квіту, лягло по обидва ряди, де порубано щире золото. Скелі тануть над берегом, з чорних лісів піднімається вир чорних псів, і вовків, і сокир, піднімається змій, і палає його луска, і кудлатими хвилями починається приказка. І тече череда. А на темних колодах мостів дістають з-під кирей, і кривавиться ніч, і біліють в імлі білі куни у золоті і серебрі. Проводжайте гостей. До суворих норвезьких морів вирушають ладді. СОБОР Цикл 1. «Бджоли летять.» Бджоли окутують нас, у важкому їхньому меду світ кленових човнів, світ будинків, мостів і пагорбів дзвінкими голосами дітей пливе. Світе мій у затінку дерев. Князю мій, оксамитами, човнами, дівами в хвилях легких повертаєшся — місто дзвінкове в плачі голову закинуло: там за пагорбами полк твій птахи крилами накрили. Вікно відчиняємо, день тягає, мов шовк, на пагорби правого берега: колії підземки в снігу ідуть за обрій. Крислаті дерева Відрадного, солодка курява Відрадного — голубник для всіляких — вороних, карих і просто голубник: стріли летять, і стріли влучають — в прозорому сосновому повітрі лівого берега, наче мідний меч, злітаєш в моїх руках, сяйвом залита, стрімка. 3. «У диму цигарковому місто — геть промислове…» У диму цигарковому місто — геть промислове, у диму на світанку ми — в крові, ми — вершники, юні, ми на конях приходимо, і в траві, над нами, як горлиці, — діви юні, вродливі і ніжні, і кохані, тому що — в диму світанковому. Очі бога трави, ці зелені, веселі, закличні, очі наших дружин і прохають, і пестять і ще — ще не всіх золотих у світанку, на злеті перехопили, ще виносять вино синьооким, русявим і молодим. Місто дихає, пагорби — в синьому мареві, небо — в золоті, діви — в хутрах, ще усе на місцях, ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає: О шовкова трава Берестечка і удар кінноти під Батіжком. 4. «Орлине гніздо.»
Сходи нагору ведуть, гілля дерев над ними склепіння гнучке утворює, в затінку їхньому бронза мечів потемніла від крові. Бронзу щитів змикаємо, облич наших — не видно, ми ж — бачимо все: стріли дзвенять, від щитів відбиваючись, падають в куряву на сходах. Дерево стріл — чорне, важке, задушне, мов коси рабинь візантійських. Гнучкий, наче рись, наш прапор вгору повзе, понурих стріл уникаючи. Шерсть рисі пахне лісом ранковим, очі рисі палають синім вогнем: ми луки тугі піднімаємо, стріли дзвінкі лісові крізь зелене сплетіння гілок, наче дикі бджоли, дзижчать. Щити на плече закинувши, вгору ідемо, мечі на ходу витираємо. Світ у долині — ясен, і переможцям — слава. 5. «Присмерк за вежами…» Присмерк за вежами — ми від юності ідемо: давніх друзів ледь впізнаю — щось інше нас нині об’єднує. О нескінченний стрій вічного рушення посполитого: стриманий шурхіт слів, сніг непорушний на вежах і в суворому світлі вродливі обличчя княжичів. Всесвіт над нами — наче тінь снігопаду, але на засипаному снігом континенті людина збудує дім, людина утвердить себе. В центрі Всесвіту — планета людей, цей залізний і жорстокий світ, світ красивий, гідний того, щоб в ньому жити. |
