Прелюд Поволі прийдуть крізь вечірні вогні прекрасні руки коханих і, ніби ледь чутне зітхання, торкнуться мене в тишині. І, може, відкупиться ще по весні за те, що я так не до речі любив ці тоненькі плечі і милих обличчя ясні. За те, що на склі силуети зима малювала тривожно й долоні просили вельможних снігів. Прозорий ранок Все погубити і все забути — в сум’ятті, у дощах, в маю, і закохатись в середині лютого у безборонність твою. Вічність і тиша. Двері на вулицю — навстіж, і навстіж, і — ранок. Будинки — ясні, як вулики, в плетиві ліній духмяних. Маєстатичність і шепіт, і барви, врешті, з великих міст лиш кораблі назавжди відпливають в білий чаїний свист. БІЛЯВКА 1. «В той час, коли осінь…» В той час, коли осінь, коли листя і клоччя газет шарудять цілу ніч у порожніх скверах, ми стаємо жорстокіші, а наші почуття — глибшими І не треба нікого винуватити в тому, що все минає і що день за днем розкидає все далі нас: біг — це закон вулиці. Наче бджолиний віск, танемо ми у пальцях тлуму її строкатого. 2. «В цьому парку…» В цьому парку, на його рівних затемнених алеях, ми відчули, що десь позаду осінь мости засипає важким дощем. Міліцейський ліхтарик на мить вихопив із темряви дивний візерунок кленових гілок і літню естраду, по коліна заметену листям І знову осінь заглушила затихаючі кроки останніх людей, що пройшли повз нас тієї ночі, — двоє патрульних з вівчаркою і низький дощ, що починався біля сирецької телевежі і врешті зовсім затулив її вогні. 3. «Я люблю тебе…» Я люблю тебе, тому що все змішалося — і вітер хитає руді поїзди по всій країні з кінця в кінець. І все ж з того, що мене оточує, я люблю запах твоїх парфумів і вулицю, якою ми йдемо, люблю робити тебе щасливою і розуміти раптову ніжність твого тіла, люблю наші прості і точні слова, що означають предмети, яких ми торкаємось, музику для танців і спогадів і посмішки друзів, які кажуть, що нам пощастило. Але іноді я зустрічаю тебе вже лише випадково в натовпі, серед парасольок і вологих плащів, зупиняю, слухаю твої докори і запрошую разом провести вечір, і згодом, залишившись наодинці, ми замовкаємо, тільки півколами падає світло на наші обличчя. 4. «Настає мить…» Настає мить, коли я виходжу з роботи і ти чекаєш на мене на лавочці біля театру. Біля тебе затишно, як десь у гірських лісах, коли курить багаття і тихо шелестить річка. Я опускаю обличчя в комір светра, і день, витриманий на каві і цигарках, сварки і втома потроху забуваються, а натомість вулиця наповнюється кольорами осіннього вечора, золотим світлом твого волосся і шепотом твоїх губ, теж поки що трохи втомлених, але вже радих нашій зустрічі. ВЕЧІР У ПЕРЕДГІР'Ї 1. «Волосся твоє, розсипане на плечі, впало…» Волосся твоє, розсипане на плечі, впало повільно, руки мої — заплутані в світлому шумовинні. Станція, тіні химерні і шарудяве листя, вітер хитає голос, мов гілочку кипариса. Будинків пласкі покрівлі і гори Чор-Беду бачу, і в темному силуеті дороги тебе десь бачу, і в кам’яному місті білі замети бачу, колії, всипані листям, за мінаретами бачу. Ніч — наче відблиск вогню, що в зіницях твоїх палає, стукіт коліс змішався з вогниками кав’ярень. Двері відчиню. Ввійду. Сонце далеких маєв, наче візок в долині, з-за куряви випливає. Але дорога — дорога. Кинуто все на вітер — запах твого волосся, осінь, поземка, вітер. Кіптяві столи в чойхонах, і обережний вітер постаті наші гойдає, обрії, вежі, вітер. 2. «Тут, де запах диму…» Тут, де запах диму злився з запахом мокрої підлоги і столів, чай підношу до губ, і гаряча вода створює затишок. І тоді приходять спогади. Двері чойхони відчинені, люди заходять, наче довга мелодія гір, де з усіх можливих самотностей вибирають самотність дороги, коли на узбіччях накриті ряднами віслюки тягнуть возики на дерев’яних колесах, наче іде крізь ніч обоз македонських фаланг, загублений в присмерках Паміру. В очі лягла рудувата тінь навколишнього безмежжя. Починаю любити ці гори і бачу, як дощ малює на склі твій образ, наче крізь туман червоні дахи містечка проступають. Повільно виходимо. Голоси, як продовження дощу, котяться між стінами ущелини. |
