2. «Залишається мелодія і сум.» Залишається мелодія і сум. Глянь, це ти і я, це той день, в якому ми любимо одне одного, це світ, де голоси нашої юності натягнули сталеві троси над затокою, над катерами з обдертою фарбою, над поїздами, що повезли перших. Зійди на цей міст, і назвімо його пам’яттю. Коли підуть останні, залишиться тільки сум, наче вино, настояне на травах: вікно — це неминучість скла, перед яким зупиняємося. 3. «Місто вночі…» Місто вночі — озеро для птахів перелітних. Вони опускаються в його вогні, і вода тіней змикається над ними. Прокидаючись опівночі, бачимо: сірий морок притрусив місто, наче попіл жарини багаття. Спалахуємо крізь них. Проведи мене цією стежкою: леза мечів залишають свої гнізда (час вирію — час прощань): надто похмура рать, але маю бути там. Рух рядами, наче прокинувся звір, чорнота сталі створює відображення озера. В глибині вод — течія прозора і затока осіння, засипана листям барвистим. Пластика Архипенка Наших спогадів плутанину і важку зримість предметів, створених нами, ми звідти принесли, де можна світ усвідомити не як безмежну самотність в оточенні тиші, а як силуети будинків у фіолетовім надвечір’ї і, може, контури дерев, розмиті дощем і вітром. …і тепер залишаємо в просторі мармуровий пливкий силует двох коханців, позначаючи цим не нашу мету, а просто доцільність нашого існування між зір, що самотнім своїм світлом схожі на іскринки сміху в зеленавих слов’янських очах. СПЕКОТНОГО ПОЛУДНЯ Цикл 2. «Земля скорботи нашої.» Цьогорічна павутина над пероном і обриси голого тіла крізь тонкий ситець. Довга ніч поверне поїзди. Ходою тигриці самотнім пероном: молоді стегна роздирають білизну — спрага: біла піна Кіприди у вузеньких трусиках. …Весна надій, весна сподівань великих… 3. «Дощів тяжкий оксамит…»
Дощів тяжкий оксамит вкриє цей край, в дощах — повертатися нам: забуття — єдина невичерпність. Повернемося яблуками зі свого саду: сезон оксамиту триває, сезон вогнів у розбитих вагонах. Жінки на переїздах — наче розкриті роти ночі, волаючої за нами. Довільний рух У безлюдному парку — ти з гілкою сосни в руках. Спускаємося сходами до ставка: причал з човнами — у затінку верб, тому місяця звідси не бачимо, лише блискітки кольорові і синя гілка сосни, що гойдаються на хвилях. …Твої губи шукають мене, мокрі від дощу вечірнього… …Вогники цигарок зблиснули на причалі… …У сльотавому передмісті знаходжу твоє кохання… Заходимо в себе, наче забредаємо в воду. Пальці наші сплелися недбало, а вільною рукою піднімаєш все вище спідничку, зібгавши її спереду в кулаці. Крізь соснову глицю, тріски і листя, що гойдається на поверхні, входимо все глибше, відгрібаючи руками сміття, яке хвилі підносять до нас. НІЧНІ МЕЛОДІЇ Цикл 1. «Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.…» Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля. Ти не розумієш слів, але розумієш почуття. Зараз ти ідеш вулицею, твоя кохана іде поруч тебе. Зупинись і подумай, врешті, немає значення, про що думати. Ще вчора тут усе було правдою. Сьогодні — це історія. Увімкни музику — це золото тих, що не мають, це Батьківщина тих, що в дорозі, це народ тих, що спрагли боротьби, — увімкни музику. І подумай, чого ми так любимо історію: в безмірі часу твоя частка не варта гри, але ти почнеш її. Твоя кохана прекрасна, вулиця, якою ви йдете, обсаджена деревами, і, озираючись, бачите, як діти біжать у школу, а бровки хідників і паркани пофарбовано білим вапном. Розумієш: весна. Піт кохання заливає вам очі, коли минає насолода. Візьми цю хвилину з собою і рушай в дорогу. Віднині ви — вдвох, але час не має жалю. |
