Небо на сході покрилося легкою пурпурою, перетканою золотом. На землю впала рання роса. Заповідався гарячий спекотливий день.

Підводи виїхали з Трипілля, минули левади й виїхали на село Злодіївку. Звідтіля починався ліс, що тягнеться аж до Вити-Литовської. Комісарі й червоноармійці сиділи на підводах чолом до ліса і держали кріси у поготівлю на колінах. Вони пильно слідили за кожним придорожнім корчем, за кожним бугром, яких так багато на дніпровському березі.

З початку ми з Григоровичем старалися грати ту саму комедію, але пізніше відложили кріси, а самі поклалися на підводі та наздоганяли недоспану ніч. Коли ми розбудилися, сонце стояло вже високо і немилосердно припікало.

Тепер їхали ми вже широким лугом, ліс тягнувся по лівій стороні, або по віддалі якоїсь верстви. На передніх підводах червоноармійці також спали, тільки комісарі все ще сиділи з крісами, готовими в кожній хвилині до стрілу.

Біля полудня в’їхали підводи в село Мишолівку. Тут дядьки-підводники пристанули, щоб відпочити. Коні мусіли набратися сил, бо перед нами була ще Деміївська гора.

Комісарі під час постою зайшли до якоїсь хати, а ми з Григоровичем почали обговорювати плян діяння у випадку, коли б заповілося на наше арештованнє. Григорович, що й тепер не дуже вірив у те, що наші супутники чекісти, але вкінці висказав думку, що якщо се дійсно аґенти чрезвичайки, то вони спробують нас арештувати зараз же, на початку Київа.

Я, однак, дивився на сю справу дещо інакше. Я був переконаний, що гра в кота і мишу буде проваджена дуже зручно ще довший час, може, навіть кільканадцять днів. Перш за все, по моїм переконанню, вони вкажуть нас иншим чекістам, а ті начнуть ходити за нами, будуть слідити доми й особи, з якими ми будемо стикатися, одним словом, будуть пильно — так, як вони те вміють, — розтягати довкола нас невидимі сіти, щоб у відповідному моменті стягнути їх і омотати ними свої жертви. Проти сього погляду, що комісарі чекісти схочуть нас арештувати зараз по в’їзді в Київ, промовляло ще й те, що ми були узброєні і могли будь-що успішно боронитися. При стрілянині, очевидно, повстало б замішаннє й паніка, і тоді нам не тяжко було втекти. В найгіршому разі можна було припускати, що мене арештують із прибуттям у школу, а Григоровича на з’їзді.

На всякий випадок ми згодилися з Григоровичем на те, що коли б нас наші опікуни пробували арештувати де-небудь на улиці, то ми почнемо стрілянину і будемо тікати за місто у бік Байкової гори. Там мав я знакомих, і ми могли дуже скоро скритися перед евентуальною (можливою. — Ред.) погонею.

На короткому відпочинкові підводи рушили в сторону Київа. Ми доїхали до першої трамвайної станиці на Деміївці. Комісарі позлізали з підвод і підійшли до нас.

— Ну, до свіданія, таваріщі, ми паєдєм на трамвае в город, потому что у нас мноґо дєл, — сказав червоний комісар, а його товариш, подаючи нам руку, запитав, де ми стрінемося.

Григорович сказав, що він іде просто на з’їзд, а я вертаю в Школу червоних старшин.

З тим комісарі відійшли, як мені здалося, з дуже задоволеними мінами. Вони, певно, раділи в душі, що без мороки “ґалубчіки” самі залізуть у розставлені ними лабети.

Чекісти-комісарі відійшли.

— Бачиш, хто вони такі, тепер, мабуть, повіриш, що се не чекісти, — сказав, усміхаючись, Григорович, коли ми остались самі. — Хіба вони так оставили б нас “на проізвол судьби”, коли б мали намір нас арештувати? — філософствував він дальше.

Я не відповідав наразі нічого, бо й сам не розумів, що має означати їх поступок. У мені навіть на хвилю збудилися сумніви, чи підозріння щодо комісарів були оправдані. Дійсно, на такий фінал я не був приготований. Усе те ставало для мене раз зовсім незрозуміле, то знов ясне — і просте, і звичайне, що аж дивувався.

Та все-таки думка на осторожність укінці перемогла, і я рішив, що тут розходиться про якийсь підступ.

Розтягнувшись знову вигідно на підводах, проминули ми Деміївку і в’їхали на Велику Васильківську. Вона була оживлена як звичайно. На її хідниках просувалася пестра (різношерста. — Ред.) обдерта публіка, а серединою проїжджало чимало вантажних підвод та “ізвощиків”.

У ті часи, коли прийшлося мені стояти тут залогою, я любив Київ, любив його, не вважаючи на те, що він і не мав характеру українського міста, та тепер зненавидів я його цілою душею. Я зненавидів його тепер до безкраю за безхарактерність, підлоту і рабство мешканців, що жили в ньому, за їхнє примирення з московською окупацією, за їх шапкуваннє перед кождою владою. Я ненавидів Київ тепер і за те, що його підле населення сплямило гордість української столиці.

Весь час мойого побуту у Школі червоних старшин я рідко виходив у город, бо коли переходив знайомими вулицями, де лилася кров Січового стрілецтва, де впали доспілим колоссям буйні голови Вільного козацтва, то сі ясні спомини в порівнянні з теперішністю мене занадто хвилювали.

У сій хвилі я був ще більш приголомшений, а спомини радужними метеликами, хрещатим золотим барвінком стелилися в моїй душі і викликали невисловлену тугу і жаль за минулими днями Стрілецької Слави, що колись пишалася тут, в українському Єрусалимі.

Підводи поволі котилися по лихо брукованій улиці й немилосердно трясли. Мовчки так доїхали ми до того місця, де сходяться Хрещатик і Караваївська. Тут рух був ще більший. На хіднику тиснулася просто в одну і другу сторону юрба народу, поштуркуючи і лаючи себе взаїмно.

Підводи в’їздили вже на Хрещатик, коли з юрби підбіг до нас Жидок. Був се тип чекіста гіршого сорту, скулений (згорблений. — Ред.), мало не горбатий, нехлюйний, з наганом при боці й великою п’ятираменною звіздою на шкіряній шапці. Він робив просто відразливе і комічне вражіннє.

— Стой, таваріщі! Ви адкуда єдєтє?

Збуджені його криком ми прочуняли із задуми.

— А вам яке діло, звідкіля ми їдемо? — відрубав Григорович.

Жидок спочатку дещо сконфузився такою відповіддю, але не дався збити з пантелику.

— Мне нужно знать, я хачу знать, я хачу знать, аткуда ви єдєтє? — варнякав він, йдучи за підводою.

Я нічого не відзивався, та Григорович (він взагалі був гарячий) не видержав:

— Пішов ти к чортовій матері! Я тобі як скажу, звідкіля ми їдемо, то й не ворухнешся, жидівська пико!

Природно, що як я, так і Григорович зразу догадалися, що маємо діло з чекістом. Тому я трутив (штовхнув. — Ред.) Григоровича, щоб мовчав, та він тим більше роз’ярився і начав лаяти Жидка, що аж публіка стала збиратися.

Жидок ще якийсь час йшов за підводою, а потім, відійшовши кілька кроків убік, звернувся до нас та підніс затиснений кулак угору.

— Падаждітє сейчас, сейчас, ми…

Дальших його слів я не чув і не розумів, зрозумів, однак, те, що він грозив нам.

Жидок швидко зникав у юрбі, оглядаючись пару разів у наш бік. Його лютого гадючого погляду, з яким проводив нас, я ще й тепер не в силі забути. А в тому погляді містилося все, що можна назвати звірячим: і кровожадність, і дика лють, і безгранична жадоба мести — все те містилося в погляді Жидка-чекіста.

Та після того інциденту я більше не надумувався, не комбінував і не ждав на розв’язаннє Гордіївого вузла, але миттю скочив з підводи і майже силою стягнув з неї Григоровича.

— Тікаймо звідсіля, друже, чимскорше, бо побачиш, що з того вийде…

Григорович спочатку глядів на мене здивовано, але, засуґестований моїм рішучим поведением (під впливом моєї рішучості. — Ред.), узяв свій клунок і плащ та пішов за мною. Підводчикам-дядькам і червоноармійцям сказали ми, що йдемо купити дещо з’їсти і за півгодини вертаємо сюди назад і поїдемо на з’їзд. За кілька хвиль ми йшли по улиці Караваївській у бік університету.

— Чого ж ти так схопився як опарений? — запитав вкінці Григорович, який усе ще не розумів, здається, того, на що заносилося.

Ми збільшили кроку, а я начав йому виясняти, в яку ми могли попасти халепу, і так уже сіті чрезвичайки начинали обмотувати нас. На мій погляд, комісарі, оставивши нас на підводах на початку Київа, виїхали самі чимскорше в Чека і вислали проти нас аґентів. Ті мали нас стрінути і весь час слідкувати за нами, а в догідний момент арештувати. Видко, однак, що вислали до сеї справи якихось дураків, бо хитрий аґент був би не приступив ніколи до нас на вулиці й був би не питав, звідкіля ми їдемо. Очевидно, що проти нас вислано кількох аґентів, але вони не були разом і не могли один другому помогти, а вирвався тільки дурний Жидок. Не було сумніву, що вилаяний Григоровичем аґент пустився в юрбу для того, щоб відшукати своїх товаришів.