Хоча під першим вражінням вістки про арештовання в мені й збудилося підозріннє щодо ролі тих комісарів контрольорів, про яких мені щойно розказував Григорович, але дедалі я начав забувати про них. Правду говорячи, і до поголосок про арештовання я не прив’язував великої ваги, бо з досвіду знав, що на Україні все перебільшується. В Київі могли бути арештовані які-небудь базарники, а на провінції могли говорити про масові арештовання — й то Українців, бо Українці є завсіди в моді й коли ще хто-небудь дотепний причепив до того повстанчий комітет, то виходило таке, що не раз і найосторожнійшого могло збити з пантелику. Взагалі, в фамі на Україні найчастіше трудно визнатися, де кінчається провокація, а де починається правда.

Григорович, здається, не сподівався від мене такої відповіди, бо пристанув і довший час дивився мені в очі, немов хотів переконатися, чи я не жартую.

— Хіба ти з ума зійшов? — акцентуючи кожде слово, начав він по хвилі реагувати на мою відповідь. — Ти хочеш їхати в Київ тепер, коли в кожній хвилі можуть тебе арештувати. Ні, се неможливо, ти не поїдеш… Ти мусиш тут зістатися, поки все як спід не виясниться. В Київі, без сумніву, попадеш у Чека.

Я старався успокоїти його, що мені поволі й вдалося, але ще раз сказав йому, ЩО завтра виїжджаю в Київ без огляду на те, що там діється.

Григорович не старався більше відводити мене від мойого наміру.

— Гаразд, — сказав укінці, — то поїдемо разом. Я маю також завтра бути в Київі на з’їзді делегатів із волости. Добре, що так склалося, поїдемо обидва, а в товаристві все якось веселійте.

Я був радий такому оборотові справи. Його пропозиція була для мене не тільки приємна, але й з ріжних оглядів вигідна.

Григорович після того зовсім успокоївся, і мені стало дещо відрадніше. Ми поклалися на ліжка на пообідню лежанку і обговорювали деталі завтрашньої подорожі та снували здогади на тему київських арештів. Я й дальше обстоював здогад, що в Київі нічого надзвичайного не лучилося, хоча вкінці і допускали можливість арештовання деякого з членів Центрального [повстанського] комітету, та ніяк не міг погодитися з думкою, що арештовано Андруха або кого-небудь з організації у Школі червоних старшин. Мій скептицизм, зрештою, був зовсім оправданий. Наша організація, а особливо в “Червоній Школі”, вела себе так обережно і працювала так конспіративно, що просто трудно було вірити в її викриття. До організації належали люде певні та випробувані так, що про зраду не могло бути й мови. Можна було тільки допускати якийсь випадок, що допоміг большевикам відкрити дещо чи декого з одної або з другої організації.

Скінчивши балачку, начали ми дрімати. Я був сонний після невиспаних трьох ночей на совітському пароході. Мені вже начали клеїтися очі, коли в тім почув я в передній кімнаті якісь чужі голоси. Хтось говорив з господинею. За хвилю постукало до наших дверей, і майже в тій хвилі ввійшли в хату два “по-комісарські” одіті мужчини. З такими типами мені часто доводилось стрічатися під час мойого побуту в большевиків, і я зразу догадався, що се ті самі контрольори, які сьогодні стільки Григоровичеві напсували крови. Перший з них — високий, плечистий і червоний, мов буряк, учорній чумарці, в чоботях, у високій баранковій шапці, з наганом[310] при боці, подоба радше на якогось гайдамацького отамана, як на “советского ответственного работніка. Другий — нижчий, у гострій большевицькій шапці, так званій будьонівці, більше підходив під поняттє комісара, а ще більше чекіста.

Непрошені гості зайшли в хату і без ніяких церемоній підсунули собі крісла та посідали. Мене дуже неприємно вразило їхнє безцеремонне поведение в чужій хаті, і я хотів уже вийти з кімнати, та надумався. Григорович представив мене спершу сьому червоному, а потім його товаришеви.

— Ну і что ж, таваріщ Ґрігоровіч, как вам жівйотса? — звертаючись із достойницькою міною до мойого товариша, запитав сей червоний комісар, похожий на гайдамацького ватажка.

Я глянув у його бік і замітив на тій босяцькій пиці ледве замітну хитру, відражаючу (відштовхуючу. — Ред.) усмішку, а в очах, в яких малювалась жорстокість, якби утаєну злобу. В сій хвилі в моїй думці допущенне, що їх приїзд може мати дещо спільного з арештованнями в Київі, якщо такі дійсно мали там місце, ставали правдоподібнішими.

“Чекісти!” — мигнуло мені в голові, і я інстинктивно присунувся ближче до подушки, під якою лежав мій наган.

Григорович тим часом щось відповів і присунув до гостей тютюн.

— Да, у вас льоґкий, — знімаючи “бумажку” і вдоволено посміхаючись, відізвався другий комісар. Його фізіономія, хоча і зразу було по нім пізнати “совітського работніка”, не мала тих відражаючих рис, що фізіономія його колєґи. Сей робив вражіннє чоловіка мало, вправді (щоправда. — Ред.), інтелігентного, але бодай не жорстокого.

Закуривши, товариші комісарі порозпиралися на кріслах і розглядалися мовчки по кімнаті, неначе хотіли побачити щось цікавого. Я сидів на свойому ліжку і старався не звертати на себе уваги. За хвилю одначе почув на собі їхній допитливий зір. Я мимоволі глянув на здорового комісара. Наші очі зустрілись.

— Ви что, таваріщ, тоже Ґалічанін? — запитав, пускаючи клуби тютюнового диму перед себе і придивляючись мені з увагою.

Те питаннє, признаюся, мене дещо заскочило і неприємно вразило, та відпиратися, що я не Галичанин було б щонайменше наївно. Комісарі й так від місцевих чекістів, “Савєтского Шевченка”, Рудика і Оленича, які мене знали, могли довідатися, що я не тутешній, а тоді було б тільки на мене й на Григоровича падало більше підозріннє.

— Так, я також Галичанин! — відповів я різко.

Комісар ще якийсь час мірив мене своїм проникливим поглядом, потім, присунувшись ближче до стола, на якому лежали мої карти та військові підручники (я возив їх зі собою), почав їх переглядати.

Його товариш тим часом розпитував про щось Григоровича, але я, занятий своїми думками, що в тій хвилі хмарою саранчі тиснулися в мою голову, не слідив уже за їхньою розмовою. Мені все ще настирливіше тиснулися в мозок підозріння, що Київська чека таки дійсно мусіла щось відкрити, зловити якісь нитки нашої організації. У мені все більше й більше укріплялася, хоча не було до сього наразі ніяких основ, думка, що сі типи ніхто інший, тільки аґенти Київської чрезвичайки, яка приїхала в Трипіллє за тим, щоби арештувати Григоровича.

— Ви ґдє састаїтє на службе? — замикаючи останню книжку, звернувся ДО мене знову червоний комісар.

— У Школі червоних старшин у Київі.

— На какой пасадє?

— На посаді інструктора науки стріляння.

— А как ваша фамілія? — повертаючись раптово до мене цілим тілом, запитав він.

Я сказав йому своє прізвище і замітив, як обидва комісарі значущо переглянулися. Червоний навіть ледве замітно усміхнувся, але в його усмішці було щось такого, що мені стало ніяково.

Комісар тепер уже не переставав задавати мені ріжні питання. Я мусив йому розказувати, де служив давнійше, як попав на Україну, як дістався у школу Червоних старшин, одним словом, розповісти йому все своє життє. Коли я згадав при кінці, що належу до комуністичної партії, він безцеремонно начав сміятися.

— Так вам у нашой партії харашо! Нравітьса, значитса. Да? — і переморгнувся злобно зі своїм товаришем.

Ціла розмова, а особливо її фінал мене майже виводили з рівноваги. Я думав устати, сказати мойому співбесіднику кріпке слово й вийти, але свідомість, що такий поступок може не тільки мені, а ще й Григоровичеві пошкодити, казала відкинути сю думку. В мене вже тепер майже не було сумніву, що ті комісарі-контрольори — се аґенти Київської чрезвичайки. Їхнє поведение, нахабні питання, зловіщі погляди, злосливі і цинічні усмішки та переморгування — все те ще більше укріпило мене в тому переконанню. Я зрозумів, що вони мене здемаскували, пізнали. На те вказували їхні задоволені міни, які, здавалося, говорили: “Ось його, голубчика, маємо”.