Влітку 1919 року, коли козаки виловлювали по чагарниках “радімих”, а на Дніпрі з боку Києва з’явились підозрілі цяточки, місцеві дівчата на прохання гармаша витягнули на Дівич-гору гармату. Та ще і стрільна принесли. Про це зі слів трипільської жінки написав письменник Борис Антоненко-Давидович.
Тим часом цяточки перетворилися на ворожі кораблі. Першим же пострілом гармаш, колишній унтер-офіцер царської армії, влучив в один із них. “Хто не загинув від вибуху, — переказував Борис Антоненко-Давидович, — той почав рятуватися в Дніпрі, бо пароплав одразу почав тонути. Ну, а другий і третій пароплави, побачивши — “Еге, тут діло погане! Зелений уміє дряпатись!”-повернули назад до Києва…”[306].
Про трипільського отамана я писав ще в середині 1990-х років у “Незборимій нації”. 1997 року в Київському міському будинку вчителя провів вечір його пам’яті. А 1998 року вийшла моя книга “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, один із нарисів якої було присвячено Зеленому. Зробив про нього я і радіопередачу. Згодом вона увійшла до книги “Повернення отаманів Гайдамацького краю” як розділ. Звичайно, я розумів, що то лише проба пера, що про отамана Зеленого треба писати розлогіше, детальніше. Все-таки це значний козацький воєначальник XX століття. 35 тисяч вояків — це ж ціла армія!
Де тільки не побував Данило Терпило — не лише Правобережжя стелилося під босі ноги зеленівців, а й Лівобережна Україна. Якщо бути точним, то Зелений діяв на теренах чотирьох губерній — Київської, Полтавської, Чернігівської і Подільської. Побував і під Львовом, щоправда не із власної волі. Ось деякі міста, де трипільський отаман бив “московсько-жидівську комуну”: Київ, Васильків, Біла Церква, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівка, Медвин, Богуслав, Ставище, Рокитне, Христинівка, Тараща, Жашків, Умань… Слава бігла попереду його полків, залітаючи туди, де отаманові й не пощастило бути. Аж на Запоріжжі захоплювалися Зеленим. Про це свідчить спогад Олександра Кошеля, в 1919 р. повстанця отамана Олександра Чайківського. “Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, — писав Кошель. — Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання”[307]. Отак працювало ім’я Зеленого!..
Але вертаюся в листопад 2002 року. Поспілкувавшись із Дівич-горою та попросивши в неї вибачення за несанкціоноване вторгнення, пішли шукати Катерину Іллівну Булавин, двоюрідну онуку отамана Зеленого. Йшли вуличкою, яка оперізує Дівич-гору, як кулеметна “лєнта”. Її назва шокувала своєю невідповідністю — Пушкіна! До чого цей Пушкін тут, у Трипіллі? Невже його дід з Ефіопії добирався у Петербург через Трипілля?.. Назвали б краще іменем Зеленого, Григорія Косинки чи Мусія Таценка. Все ж таки наші люди! Та й талантом їх Бог не обділив! Письменник Григорій Косинка-Стрілець із сусідньої Щербанівки, до слова, у штабі Зеленого був за писаря.
Людина я вільна, незакомлексована. Побачив у траншеї людей (копали щось) і підійшов. А в руці книжка — “Повернення отаманів Гайдамацького краю”.
Привітавшись, питаю:
— Ви колись бачили таку книжку?
Копачі здивовано виглянули із траншеї.
— А тут про вашого земляка, отамана Зеленого, написано. Тут десь його родичка живе — Катерина Булавин. Не знаєте часом, де її хата?
Зав’язалася розмова. Звичайно, я почав оповідати про Зеленого… Хто ж знав, що до нашої розмови уважно, з протилежного боку вулички, з-за паркану виглядаючи, прислухалась Катерина Булавин, онука отамана!
— А ви часом не Роман Коваль? — не витримала вона.
Я здивовано обернувся — ніби ж не представлявся нікому.
Виявляється, Катерина Іллівна чула мою радіопередачу про Зеленого, тож і вгадала із запитанням.
Наша радість була обопільна…
У той день Катерину Булавин було не зупинити. Вона стільки років мовчала, стільки років тримала в душі тягар таємниці… У той день вона спішила виговоритися, вилити своє горе, свою печаль, сказати все, чого раніше не могла сказати.
Хтось недовірливий запитає:
— І це 2002 року, на 11-му році незалежності?
— Так, рідненький, 2002 року, — одповім йому я.
І на 11-му році незалежності не всі трипільські серця ще одкрилися. І на 17-му…
На підтвердження — історія.
Звичайно, я запитав, чи немає у пані Катерини фотографії отамана Зеленого.
— Ні, немає. Ви ж знаєте, які часи були. Люди все палили…
Раптом Оля, дочка Катерини Іллівни, сказала:
— Мамо, я чула, що в того діда, як його, ну, той, що живе на горі, за школою… Цюпка по-вуличному… Опанас Кульбачний! У нього була колись фотографія Зеленого…
Оля зголосилася піти попитати. Повернувшись за годину, переповіла розмову.
— Діду, — запитала вона у старого трипільця, — я чула, що у вас колись ніби була фотографія Зеленого.
Дід Цюпка мовчки підняв палець і після паузи мовив вагомо:
— То є вели-и-ика тайна…
— Діду, — засміялась Оля, — так уже ж Самостійна Україна, вже можна не боятися…
— Це сьогодні Самостійна Україна, а що буде завтра, лише Богові відомо…
Панас Кульбачний мав рацію, адже хто, як не трипільці, знав, що зміна влади — справа буденна. А головне, його мучила пам’ять про страшні часи “московсько-жидівської комуни”… Страх засів так глибоко, що майже й через століття визначав поведінку трипільців. Дідусь знав, що за зберігання фотографії отамана Зеленого він міг далеко опинитися — там, де Макар телят не пас… До речі, чимало його родичів було репресовано, а Івана Федосійовича, Трохима Васильовича і Степана Кузьмовича Кульбачних совєтська влада розстріляла. Тож і не сказав він нічого про фотографію…
Довго ми її шукали. І Карасьов, і Домотенко, і я, і Горловий… Поталанило Юрію Домотенку. Йому її довірив Дмитро Любименко, племінник сотника Дніпровської дивізії Дмитра Любименка. Тепер ця фотографія широковідома — поруч з отаманом стоять його побратими — сотник Дмитро Любименко і гармаш Василь Дужанов. Спочатку фотографію опублікувала газета “Обухівські вісті”, потім — “Незборима нація”, згодом інші видання. Є вона і в книзі “Так творилося українське військо”.
Кожний, хто брав у мене подивитися цю реліквію, казав одне й те ж:
— Красивий… Молодий…
Хтось додавав:
— Ариси обличчя благородні….
Попри те що цей красивий і благородний чоловік був незаперечним авторитетом серед трипільців, їхнім захисником, справжнім народним героєм, у Трипіллі донедавна не було йому пам’ятника. Лише один чоловік переймався цим — скульптор Михайло Горловий із сусідньої Щербанівки. Пан Михайло виготовив прекрасне, у три натури, погруддя отамана. Мріяв поставити його у центрі Трипілля. Вже й місце придивився, розрахунки зробив. Та потрібні були кошти і сердечне сприяння місцевої влади. І того, і другого не було. Встановлення пам’ятника відкладалося… Закінчилося це тим, що нащадки “московсько-жидівської комуни”, яку не достріляв і не дотопив Зелений, у жовтні 2007 р. спалили в Щербанівці майстерню Михайла Горлового разом із погруддям Зеленого та іншими скарбами… Що казати, біда!
Ще одна моральна проблема — у Трипіллі досі бовваніє пам’ятник паліям-комсомольцям, яких свого часу трипільці цілком слушно спровадили до дідька в пекло. Ще 1938 року духовні нащадки отих паліїв — архітектор Бялєр, скульптори Бєлостоцкій і Фрідман — поставили у Трипіллі пам’ятник завойовникам, щоб ми, українці, не забували, чия влада в Україні. Недовго він, щоправда, стояв — 1941 року німці його підірвали. Але 1956 року той же Бялєр за сприяння комуністичної влади відновив їхню “правду” — встановив 26-метрову стелу з червоного граніту із зіркою у вінку.
26 листопада 2002 р. я підійшов до неї впритул… Почуття мої читач вгадає легко… Але найогидніше було попереду. До пам’ятника підкотило авто, з нього вийшли безтурботні молодята та їхні дружки. У руках вони тримали квіти і шампанське…
