Бачачи, що стає непереливки, окупанти поспішили створити оперативний штаб для боротьби з повстанцями. Його очолив “рабочій Донбаса” Федір Ніколаєнко, начальник корпусу ВУЧК, сформованого з патологічних московських убивць та іншого “інтернаціонального” сміття. На чолі кінноти корпусу Ніколаєнко вирушив у район Куренівки — Нових Петрівців, де вже збиралися люди для боротьби з ненависними загарбниками. Не добре повелося того дня головорізам, невдовзі Києвом блискавкою розлетілась вістка: комуністичний загін повстанці розбили, Ніколаєнка і командира батальйону ЧК Фінкельштейна розстріляно. Ця вістка приголомшила комунарів…
Проти ночі 10 квітня селяни посунули на Київ. Озброєні обрізами, ціпами, мисливськими рушницями та гвинтівками, йшли не тільки трипільці, а й козацтво Василькова, Боярки, Куренівки, Старих і Нових Петрівців, Межигір’я, Горенки, Валків, Лютежа, Вишгорода, Гостомеля, навіть неблизьких Горностайполя і Чорнобиля. На Полтавщині захопив Баришівку отаман Міхно. Почав акцію на Чернігівщині Ангел, який мав привести повстанські ватаги в Дарницю. Український зашморг довкола “московсько-жидівської комуни” затягувався. “Соввласть” кинулася пакувати валізи, та зрозуміла, що далеко не втечеш — дороги з Києва перекрили повстанці. Зловлять та ще й зірку на спині випечуть. Тож мусили битися до кінця. Московський лакуза Грішка Петровський від імені “уряду Радянської України” відповідальність за втримання Києва поклав на червоних дияволів із “Всеукраїнської ЧК”.
Перші повстанські відділи увійшли на Пріорку о 5-й ранку. Дзвін пріорської церкви кликав людей підійматися до боротьби. Повстанські стежі з’явилися на Куренівці. До Києва наближалися катери отамана Струка. Ватаги селян заповнили Поділ і Святошин. На рукавах у них біліли пов’язки — щоб часом у свого не пальнути.
На Печерській пристані висадився десант зеленівців — 400 козаків. Селяни від ранку агітували на київських заводах та фабриках. Робітники 24 заводів охоче приєдналися до повстання. А “загін єврейської самооборони” став на боці совєтської влади. Проти повстанців виступив і особливий корпус ВУЧК. Але селяни не розгубилися. Відчувши п’янкий подих кривавої розплати за заподіяні кривди, вони просувалися вперед. Частина відчайдухів на трамваях прибули на Царську площу (тепер Європейська. — Ред.). Першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди. На Міській думі хтось уже вивісив жовто-блакитний прапор. Повстанці розклеювали відозви із закликами до населення гнати з України ненависну комуну.
Та маріонетковий уряд кинув у бій нові сили — 15-й прикордонний полк і загін чекістів-залізничників. Обличчя цих похмурих “добродіїв” не віщували нічого доброго. Але й очі селян випромінювали пекельну лють. Засівши на горищах, вони вперто відбивали атаки комуни.
Цілий день не вщухав у Києві бій. На одній із ділянок чекісти на чолі з начальником Київського губернського ЧК Соріним-Блувштейном таки прорвали оборону. Здавалося, що ненавчені військової справи селяни кинуться навтікача. Але ні: ненависть до загарбників виявилася сильнішою за страх — повстанці оточили чекістів. Кулі дзикали і дзявкали з усіх боків. Дві з них вжалили Соріна, але на цей раз дідько вберіг йому життя, а от комісара Лісікова якийсь селянин влучним пострілом таки відправив у “земельний комітет” оформлювати документи на постійне проживання у пеклі. Позбавлені командирів чекісти почали піддаватися. Ще трохи — й головна ударна сила ворога буде розбита, розтрощена і перемелена… Ще трохи… Та окупантам вдалося підвезти залізницею підмогу-у криваву січу кинулися загони жида Михайла Віхмана та китайця Лі Сю-Ляна. Близько 19.00 повстанці через брак набоїв мусили відступити. Влившись у загони Ілька Струка, Зеленого та інших отаманів, вони продовжили бої в околицях Києва.
Збереглася записка польського агента з оцінкою битви у столиці, яку совєтські історики нарекли Куренівським повстанням, мовляв, виступ був тільки на Куренівці. “Надто здаля було почато рух і занадто багато про цей рух говорили, — писав поляк. — Воно не придушене, а загнане всередину і розсмокталося повсюди, в потрібний момент воно вибухне, насамперед у Києві… Жителі міста і околиць — Куренівки, Пріорки, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця — прекрасний матеріал для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лише він скинув жидів та комуністів… Загальний стан радянської влади на Україні такий, що доводиться дивуватися, на чому ж вона тримається” [138].
Попри успіх, більшовикам було не до святкувань — Київ лишався в облом: Зелений поширив свою владу на сусідні повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах. “Восстание Зеленого, — бідкався зрадник Микола Скрипник, — почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации” [139].
Повстанці тим часом безжально громили “советскую власть” де могли. I все ж 12 квітня москалі перейшли в наступ. З Києва вийшли палити трипільські села 24-й полк, батальйон 6-го полку та загін інструкторських курсів. Їх прикривали бронекатери та бронепароплави “Адмірал” і “Дорофея”. Та й цей похід завершився швидко. “Недалеко от Триполья, на кругом правом берегу Днепра, зеленовцы создали прочные укрепления — установили пушки и пулеметы” [140], не дозволивши загарбникам пройти далі…
За даними червоної розвідки, сили Зеленого станом на 27 квітня становили 7000 повстанців. Того дня Зелений очистив від москальні Обухів і Германівку, а тоді вислав на допомогу Струку 600 своїх хлопців. Струківці зустрічали їх урочисто, із жидівським оркестром…
Що казати, піднесення було повсюдне. Тільки у квітні 1919 р. на Київщині відбулося 93 повстання проти “соввласті” [141]. Український селянин, загалом мирний та гостинний, вийшов з рівноваги. Чужинці на власній шкурі відчули, що таке ображені національні почуття українського народу.
Про причини повстань свідчить донесення завідувача розвідувального відділу Київської військової округи від 19 березня. Цього більшовицького шпигуна піймали були повстанці Ржищева, але йому вдалося приспати пильність коменданта міста і врятувати своє нікчемне життя. Подаю його звіт у перекладі на українську мову. “З розмови з начальником гарнізону м. Ржищева… — писав лазутчик, — ми довідалися, що українці не можуть байдуже дивитися, як російські завойовники, що називають себе комуністами, повсюдно насаджають своїх комісарів (…), що в країні з 80 % українського населення у владі мають бути переважно українці, а не жиди, великороси і латиші, що українці самі зможуть організувати владу і що вони швидше закличуть союзників, щоби за їхньою допомогою здобути Самостійну Україну, ніж підпорядкуються російським і жидівським комісарам” [142].
Чи треба інших фактів і аргументів на доказ того, що боротьба мала міжнаціональний, а не класовий характер, як переконують росіяни, котрі, мовляв, прийшли з півночі допомогти українській бідноті скинути владу “українських панів”. Насправді ж була Визвольна боротьба, коли наша нація намагалася скинути вікове панування росіян. Війною пішли москалі не проти української буржуазії — її навіть не існувало! Вони прагнули знову накинути ярмо на наш народ, щоб і далі експлуатувати його. Тому й намагались поділити українців на бідних і багатих, “раслоіть село”, розколоти наше суспільство, нацькувати батька на сина, брата на брата і назвати це громадянським конфліктом, громадянською війною, хоч насправді це були Визвольні змагання українського народу за свою незалежність… Та й дані, якими оперують окупанти, суперечать їхнім же висновкам, адже з комуністичних книг відомо, що між 1 квітня і 15 червня проти “совласті” спалахнуло 328 повстань [143]. Цю цифру подав авторитетний для росіян Хаїм Раковський у своїй праці “Борьба за освобождение деревни” (1920) [144]. Зауважмо, не повстань бідняків проти “українських панів”, а українців проти московської комуни! Свідчення Раковського показує ставлення нашого народу до совєтської влади — насправді диктатури чужинців.
