Мур навколо нового міста вже височів на два людських зрости. Поки що кам'яне кільце, Яке збігало з пагорбів і піднімалось на інші узвишшя, в двох місцях розірване пілонами ще не виведених брам, здавалося зсередини тісним і низеньким. Але таке враження воно мало справляти тільки до тієї пори, коли всередині виростуть брами нових дворищ та дахи будинків, що заповнять собою порожній простір і затулять оброслий щербатими зубами бійниць та оборонними баштами мур.

З двох боків місто було захищене крутими берегами Стрімону та його безіменної притоки, а з третього по закінченні мурів Гістіей збирався викопати глибокий і широкий рів, аби наповнювати його водою притоки, якщо місто раптом обложать вороги.

Місце всередині мурів прищилося безліччю пнів од зрубаних сосон, частину їх Гістіей продав тиранам Хіосу та Лесбосу, а з частини будував кораблі.

— До зими мусимо звести обидві брами й замкнути їх воротами, — сказав Гістіей обом будівничим. — Бо навесні привезу перших колоністів на тридцяти кораблях.

— До зими ще купа часу, — заспокоїв тирана сивобородий лисий будівничий. — Хоча все в руках Олімпійців...

— Привези ще зо дві сотні рабів, то ми тобі до осені не тільки брами, а й мури зведемо разом з бійницями! — докинув молодий будівничий, у якого волосся було зовсім чорне, а молоденька борідка — червоно-руда.

— Все в руках Олімпійців, — стояв на своєму старший.

Гістіей хотів уже висварити його за таке небажання виявити більшу спритність, та в цю мить підійшов гонець. На ньому була вся в смоляних плямах дорожна хламида, певно, плив новим, щойно висмоленим кораблем, і це відразу не сподобалося Гістіеєві,

— Стратег Арістагор сказав, що тобі треба негайно повернутися до Мілета, тиране! — сказав гонець.

— Що там у нього сталось? — обурився Гістіей. — Може, Арістагор уже наказує, що мені робити, а чого не робити?

Гонець повагався, та зрештою відповів:

— Мені більше нічого не доручено говорити, але я бачив у твоєму палаці двох персів. Можливо, то царські гінці...

— Іди! — збив на ньому оскому тиран Мілета. Обидва будівничі зацікавлено слухали його розмову з гінцем, і тиран неприязно глянув на старшого: накаркав, лисий сатир!..

Уранці Гістіей хотів був звеліти, щоб лаштували в дорогу його бойову трієру, якою приплив з Мілета сюди, але потім роздумав, бо трієра була надто повільна й важка, а після вчорашньої розмови з гінцем на серці стало чомусь вельми тривожно. Він сів на однорядний, оснащений великим вітрилом, швидкий корабель гінця. Подорож була невдала, вітер не сприяв, і до Мілета пливли цілий тиждень. Та коли на пристані мелькнуло широке усміхнене обличчя стратега Арістагора, Гістіей полегшено зітхнув.

— Ніяких підстав для тривоги немає, тиране, — сказав стратег. — Але гінців Дарія негоже затримувати надто довго.

— Що хоче Дарій? — запитав Гістіей.

— Він надіслав тобі грамоту.

— Що в ній?

— Гонець оддасть її в твої руки.

Коли привели персів і ті, зверхньо посміхаючись, вручили тиранові Мілета грамоту перського царя, тиран передусім щедро їх винагородив, аж тоді розглянув написаний на вкритій воском тонкій дощечці лист. Гладенька жовтава поверхня була вся мовби затоптана слідами лапок дрібненької пташки. Клинцювате письмо, яким послуговувались перси, знав у Мілеті лише купець-халдей Намхабах Бен-шош, якого мілетські греки, неспроможні вимовити звук «ш», називали просто Сосом. Перестарілого халдея привели попід руки, й він, прочитавши клинопис по-арамейському й по-перськи, переклав його на грецький лад:

— «Цар царів, цар над царями й цар усього світу, крім морів, де панують боги глибин та боги морської пучини, а також крім найглибших надр земної тверді, якою володіє богиня Землі, богорівний Дарій-цар каже мілетському тиранові Гістіею, своєму коханому приятелю:

«Любий друже! Ми з тобою не бачилися вже п'ять літ, і ввесь цей час мені тебе бракувало, бракувало твоїх мудрих порад і щирих слів. Особливо гостро відчуваю я твою відсутність нині, перебуваючи на порозі великих подій, які можуть багато дати, а ще більше відібрати в персів та їхніх найвідданіших приятелів. Мені конче потрібно з тобою порадитися, тож негайно приїдь, не зволікаючи ані години, в супроводі моїх вірних рабів, які не дадуть упасти з твоєї мудрої голови жодній волосинці, і я ласкаво дозволю тобі торкнутися вустами моїх черлених царських чобіт!»

Останні слова, перетлумачені халдейським купцем Сосом, трохи різали вухо, але Гістіей був достатньо розумний чоловік, щоб збагнути: коли перський цар допускав когось до своїх червоних чобіт, він тим самим виявляв найвищу ласку.

Пізніше, мовби виправдовуючись перед Арістагором, він казав:

— Кожному народові наймиліші свої звичаї. Ми, елліни, спалюємо наших мерців, так заповіли нам діди-прадіди, а он масагети варять своїх померлих родичів і впереміш з бараниною з'їдають, бо вірять, що так душа померлого переселиться в їхні тіла. Тож треба шанувати звичаї кожного народу...

Арістагор взагалі був охочий поміркувати про таке, але тепер він мовчав і тільки шкріб лопатисту, наче в ассірійця, бороду, бо надто впевнений голос тирана виказував тривогу: Арістагор знав Гістіея не перший рік.

Арістагор бачив, що той аж мовби скинувся, певно, й сам подумував про таке, та тут-таки стомлено покрутив головою: хто ж зважиться знехтувати запросини перського царя!..

— Лишишся в Мілеті замість мене, — сказав він. — Я не баритимуся.

Гістіей оддав останні розпорядження й за кілька днів поїхав з тими двома персами-гінцями, яких прислав по нього цар. Ота раптова тривога тепер здавалася йому зовсім безпідставною й навіть смішною. Після розгрому в Скіфії перського війська він справді врятував і рештки того війська, й самого царя. Сам цар це заявив привселюдно, та й у наступні роки він прихильно ставився до свого рятівника. На Гістіеєві та подібних до нього трималася вся Перська держава, й Дарій мусив це розуміти.

Обидва перси ставилися до мілетського царька шанобливо, їхали в першому ряду його особистої охорони, хоча при першій зустрічі в Мілеті Гістіеєві було здалось, ніби вони ледве приховують посміх у вусах, таким нужденним проти царського був його тиранський палац. Тепер ці двоє відрізнялись од гоплітів-мілетян тільки одягом та обладунком.

Місяць дороги з Мілета до літньої перської столиці здався Гістіеєві за два. Він почав шкодувати, що не розпорядився віддати будівничим приготоване срібло для закупівлі на крітському невільничому ринку нових рабів. Для зведення міста в Південній Фракії Мілет мав достатньо коштів. Але тепер, поки він, Гістіей, повернеться від царя Дарія, можуть початись осінні дощі. Навряд чи пощастить закінчити обидві міські брами, отже, навряд чи можна буде прислати першу валку новосельців, яка вдихнула б життя в нове місто.

Про це тепер найбільше думав мілетський тиран.

Арістагор був щиро відданий йому й мав божий дар стратега, але не був господарем і не вмів одрізнити ледачого раба від роботящого.

Ось про що найдужче шкодував тепер Гістіей.

Чотири декади просидів Гістіей, син Лісагора, в літній столиці персів Парсастахрі, перш ніж цар про нього згадав.

Але цього разу царська увага не втішила мілетського тирана. Прийшов Гаубарува, перший списоносець володаря й воєвода його полку «безсмертних», і сказав:

— За два тижні цар з усім двором перебирається до зимової столиці Сус і велить тобі їхати разом з нами.

Стояла глибока осінь, і на гірських верхах навколо Парсастахри вже випав сніг. Зимова столиця Суси лежала на північ від літньої столиці, але в захищеній од північних вітрів долині річки Хоаспу. Тож у Сусах сніг ніколи не випадав.

До Сус Дарій разом зі своїм двором добирався також мало не місяць, бо ловував у зворах та на полонинах оленів і кабанів, а потім улаштовував бучні бенкети. На ті бенкети запрошували й Гістіея, але цар сидів, бенкетуючи, за золототканою ширмою, а мілетського тирана щоразу садовили серед найдальших од царя гостей.