— Я тобі відповім, Діодоре Скіфе, — відгукнувся на його слова Гістіей.

— Ти мене знаєш? — посміхнувся старійшина прітанів.

— Знаю тебе й твою бідність, але знав тебе й найбагатшим серед усіх ваших остров'ян. Я переповів би тобі байку Езопа — був такий раб у саміянина Ядмона. В тій байці йдеться про те, що краще бути бідним, та вільним, однак байки тієї не переповідатиму, бо біднішого за тебе на Хіосі нема. Я міг би розповісти тобі також бувальщину про красивого птаха в золотій клітці, яка не мала дверцят, але ти не повіриш, як тому птахові пощастило спекатися золотої клітки. Та й ця притча більше стосується мене. Але я хочу тебе дещо запитати...

— Запитуй, — згодився Діодор Скіф.

— Що дає людині найбільшу втіху?

— Оце і є твоє запитання?

— Так!

Інші прітани невдоволено загомоніли.

— Ми тебе привели сюди не для того, щоб ти загадував нам загадки, а щоб сам відповів на наше запитання! — суворо гримнув на Гістіея один з них.

Але в приміщенні сиділо багато простих остров'ян, і вони заходились вимагати від Діодора Скіфа відповіді на Гістіеєве запитання.

— Хай пояснить, що хотів сказати! — махнув рукою Діодор Скіф. — Але потім хай відповість і на наше запитання. Бо не ми прийшли до нього додому, а він — до нас!

Гістіей почекав, коли в прітанії настане тиша, й повторив своє запитання: що дає людині найбільшу втіху?

Діодор Скіф довго не озивався, й аж коли всі почали занепокоєно гомоніти, він показав великим пальцем кудись назад:

— Спогад! Найбільшу радість нам приносять спогади.

— Чому ти так вважаєш? — здивувався Гістіей.

— Бо людина не ясновида. Коли я йду через острів од одного берега й благополучно доходжу до другого, в мене починають страшенно крутити коліна, стріляє в попереку, болить голова. Я почуваю себе найнещаснішим з-поміж смертних і картаю себе найдошкульнішими словами: «Дурню ти несосвітенний, чого тобі не сиділося вдома, а поперся сюди!» А якби я мав очі безсмертного й міг наперед побачити, що коли б прийшов не до цього берега, а он, скажімо, до того, то звалився б з кручі або зі скелі впала б на мене каменюка... Або, скажімо, таке. Чиню я богові молитву: «О, всемогутній Зевсе, коли ти вирішив ударити мене громом та блискавкою, щоб уразити на смерть за мої гріхи, то зглянься на мене й збережи мою душу в тілі! Коли ж тобі конче хочеться мене покарати, то хай твій перун поцілить у мою хату, а я лишуся живий! І я довіку приноситиму тобі вдячні жертви!» Я не знаю, як повівся б, якби бог зробив саме так. Але якщо б він, уже збираючись уразити мене блискавкою, розчулився від моєї молитви й дозволив барсам роздерти мою корову, я ж би не знав, що то божа ласка, й ремствував би на всіх Олімпійців...

Він замислився, й Гістіей йому нагадав:

— Але ж ти спочатку говорив щось про спогади!

— Найщасливіша людина тоді, коли згадує давноминуле, — відповів Діодор Скіф. — Приємно згадати навіть про найважчу рану, отриману в січі, хоча ти тоді ледве не переселився в Царство тіней. Приємно згадувати, як ти конав од спраги в пустелі, сім день не мавши в роті краплі води...

Гістіей недовірливо похитав головою:

— Яка ж то радість — кривава рана або смерть у пісках?

— Спогад перетворює рану та смерть од спраги не в страждання, а в боротьбу й перемогу над ними: ось який ти був молодий і могутній, іншого вже давно й кісточки зотліли б, а ти досі живий!

Колишній тиран Мілета мовчки нахмурився, й Діодор Скіф йому нагадав, що зараз відбувається суд прітанів міста Хіоса й усіх селищ острова Хіосу.

— Ти не відповів на наше запитання: для чого підбурив іонійців, еолійців та деяких європейських еллінів повстати проти перської влади? — сказав Діодор Скіф.

— Хіба тобі, мудрий, треба пояснювати, що смертному властиво прагнути до волі?

— Навіть найблагородніші прагнення бувають нерозважливі. Коли бачиш перед собою лева й не маєш списа, то краще принишкнути й сподіватись на щасливішу нагоду — як будеш зі списом у руках.

— Такої нагоди можна не дочекатися й до смерті! — вигукнув Гістіей. — І до смерті тремтіти перед левом!

— А яка слава — кинутися голіруч на нього? — розсердився Діодор Скіф.

— Коли звикнеш перед ним ховатись у мишачу нору, то може трапитися й таке, що матимеш у руках і списа, але подумаєш собі так: «Посиджу в норі до того часу, коли матиму при зустрічі з левом довшого списа!» А довшим його можна робити все життя.

— Нерозважлива мужність властива молодим і недосвідченим, — похитав головою Діодор Скіф. — А тобі вже перекинулося за шостий десяток.

— Я замолоду вважав, що найбільше принесу користі й мілетянам, і всій Іонії, якщо стану самовладним тираном. Навіть, як ви, можливо, знаєте, допоміг Дарієві врятувати своє розтрощене скіфами військо, бо вважав, що тільки з допомогою персів моя влада пошириться на все узбережжя Малої Азії, а згодом і на цілу Елладу та всі відомі нам теплі й холодні моря. Тепер я шкодую, що врятував Персію.

Всі, хто зібрався в прітанії, принишкли, навіть хтось, аби не кашлянути голосно, затулив долонею рот. Надходила хвилина, коли хіосці починали вірити своєму непроханому гостеві. Гістіей був уславився на цілу Елладу по той і по цей бік моря як нестримний властолюбець; тепер він мовби зрікався самого себе. Треба було ще одного камінчика, щоб мур недовіри остаточно розсипався.

— Я сам чув, що Дарій хоче виселити вас та інших еллінів з островів і міст Іонії та Еоліди до Фінікії, а наші землі заселити фракійцями, — сказав Гістіей. — Таке перси вже не раз робили.

Нещодавно Дарій справді переселив ціле фракійське плем'я пеонів до Фрігії — це було на пам'яті всіх присутніх тут остров'ян.

І це стало тим останнім камінчиком.

— А тепер я тобі відповім на своє запитання, Діодоре Скіфе, — відчувши зміну в настроях, проказав Гістіей. — Отже, найбільше щастя для людини — жити на землі своїх предків!

То був закономірний висновок з усього сказаного ним досі, але він почекав, поки остров'яни впораються з хвилюванням, і пояснив, можливо, ще не зовсім засвоєні думки:

— Щастя жити на землі предків... Поки ти на ній живеш, ти про це навіть не думаєш. Та варто потрапити в чужі краї, як починаєш відчувати, який ти нещасний...

Прітани сиділи нерухомо на своїх місцях, але прості хіосці підбігали й тиснули руку колишньому тиранові Мілета, вже ладні йти за ним у хвилі й вогонь.

Все, як казали стародавні фінікійці, доводилося починати від бика, ім'ям якого вони назвали першу літеру, а для Гістіея тим «биком» було його рідне місто Мілет.

Гістіей спробував був налагодити зв'язки з Мілетом, ще перебуваючи на Хіосі, але великий землевласник і купець Піфагор, якого аристократи після смерті Арістагора обрали своїм ватажком, звелів шмагати Гістіеєвого гінця батогом і викинути за браму міста. Зате інший купець, якого привели до Гістіея, сказав, що мілетяни з нетерпінням чекають повернення свого колишнього тирана. Тільки-но вони побачать, що Гістіей має хоч трохи війська, то повстануть і спробують перебити сторожу брам.

Хіосцям цей похід уявлявся як весільна подорож.

Гістіей також намагався підтримувати в них цей настрій, і все-таки лихі передчуття не давали йому спокою, певно, його попереджав якийсь прихильний до нього бог.

Погано було тільки те, що й цього разу смертний не розумів таємничої, повної загадок і двозначностей мови безсмертних.

З Хіосу до Мілета пливли п'ять з гаком днів, і всі ці дні чільник бойових суден, даних Гістіеєві остров'янами, мугикав тягучу еолійську пісню з веселими словами й поховальним виттям. Це не могло не дратувати Гістіея, й він шкодував, що не зумів підтримати в хіосців отого піднесеного настрою, з яким вони ладні були йти першого дня крізь вогонь і морські бурі.

— Чого ти ввесь час мугикаєш оцю еолійську пісню? — врешті не витримав Гістіей, коли попереду, вже за мисом Мікале, стало видно високі мури Мілета, почорнілі від давнини.