Друга половина Геродотового твору присвячена безпосередньо греко-перським війнам. Завоювання перським полководцем Мегабазом Фракії, невдале повстання малоазійських еллінських міст проти персів, очолене Арістагором, складають зміст V книги («Терпсіхора»), VI книга («Ерато») розповідає про зруйнування персами в 494 р. Мілету і поразку Дарія під Еретрією та Марафоном. В останніх трьох книгах розповідається про найбільший похід персів на Елладу. В VII книзі («Полігімнія») йдеться про смерть Дарія, підготовку величезного війська, очоленого його сином Ксерксом, перехід через Геллеспонт, вторгнення в Елладу, бій під Фермопілами й подвиг царя Леоніда та трьохсот спартанців. У VIII книзі («Уранія») змальовується захоплення персами Афін, знаменитий Саламінський бій, у якому елліни невеликими силами вщент розгромили величезний флот персів. Боротьба двох народів закінчується (IX книга — «Калліопа») битвою під Платеями, новою поразкою персів і захопленням греками міста Сест на Херсонесі Фракійськім.
Характерно для «Історії» те, що в головну свою оповідь про греко-перські війни Геродот дуже часто, особливо у п'яти перших книгах, вводить епізоди, своєрідні новели, які з темою самої оповіді нічого спільного не мають. Наприклад, перераховуючи округи, які сплачували Дарієві данину, автор докладно зупиняється на останній з них і розповідає про численні племена тубільців, про їхні звичаї, обряди і мораль, про дивних тварин («... А в її пісках живуть мурахи завбільшки як собаки, не менше лисиці»). Зрозуміло, що такі епізоди ґрунтуються на якійсь легенді чи місцевій казці.
Говорячи про певну особу чи місце, навіть про окремий предмет, письменник намагається розповісти про них якнайдокладніше, з багатьма даними, аж ніяк не зв'язаними з тим, про що він оповідав вище. Наприклад, згадуючи спробу Креза налагодити відносини з Афінами та Спартою, Геродот подає численні відомості про ці еллінські держави, торкається їхньої історії.
Вже стародавні вчені відзначали вміння Геродота майстерно будувати оповідь, з драматичною силою висвітлювати суть подій. Як і Гомер, він вводить у текст промови або діалоги історичних осіб, розкриває в них характери і навіть вкладає в уста своїх героїв особисті погляди. Часом він удається до легкого гумору, комічних сценок, які чергуються зі «страшними», жорстокими або похмурими епізодами. Проте стиль його наближається до епічного, стає уповільненим і стислим, коли він зображує історичні події.
В античні часи деякі вчені висловлювали сумніви щодо достовірності тих відомостей і фактів, що їх наводив Геродот у своїй «Історії». Його навіть називали неправдивим істориком, «автором казок», а твір — збіркою найнеймовірніших вигадок (Арістотель, Лукіан, Плутарх, Флавій). Так ставились до Геродота і за нових часів. Лише в XX ст. ці звинувачення було відкинуто як несправедливі. Встановленню істини допомогли досягнення археологічної науки. Тепер можна зробити висновок про те, що Геродот достовірний там, де він наводить етнографічні дані про різні народи чи розповідає про близькі до його часу історичні події. Переважна більшість цих фактів знайшли підтвердження під час археологічних розкопок. Тому для нас особливо важливими є ті відомості, що їх подає Геродот у IV книзі про Скіфію. Адже це перші, здебільшого достовірні дані про скіфські племена, які населяли колись нашу південну територію — Північне Причорномор'я і володіння яких розкинулись від Істру до Танаїсу, тобто від Дунаю до Дінця.
«Історія» Геродота до цього часу ще не перекладена на українську мову. Вільний переказ Івана Білика являє собою спробу познайомити молодих українських читачів з найцікавішими і найважливішими її подіями та героями. З цією метою письменник перетворює епізоди й новели книги Геродота, написані лаконічною мовою історіографа, на цікаві картини, ніби вихоплені з далекого життя. Часом окремі факти, думки, навіть натяки Геродота стають для Білика ґрунтом, на якому «розквітає» захоплююча і водночас цілком реальна ситуація, що дозволяє ніби зазирнути у незнайому нам епоху. Так, у Геродота читаємо: «Еобаз, один із персів, у якого було троє синів і всі вони повинні були йти у похід, просив царя залишити хоча б одного сина. Цар відповів, що як другові й скромному прохачеві він залишить йому всіх синів. Еобаз дуже зрадів... Дарій же звелів слугам убити всіх його синів. І вони, страчені, дійсно лишилися там» (IV, 84). Отже, історіограф стисло, кількома фразами розповів про страшну трагедію, що спостигла нещасного батька. Він не пояснив причин жорстокого наказу Дарія, не показав переживань Еобаза, а просто констатував. А в Білика цей епізод стає цікавим оповіданням, у якому розкривається психологія персонажів, дія обростає додатковими деталями — і виникають характерні риси епохи з її неповторним колоритом.
Геродот дуже часто за зображуваними подіями чи констатаціями фактів приховував внутрішнє напруження, драматизм подій, мудрість історичних осіб. Тож авторові переказу перш за все доводилося рахуватись із цими елементами книги Геродота, психологічно обґрунтовувати дії героїв, розкривати їхній внутрішній світ, їхні думки, погляди, почуття і прагнення.
Переказувач мав подолати багато труднощів, зокрема з величезної маси подій і фактів «Історії» вибрати найцікавіші, найпоказовіші. Зрозуміло, що перш ніж розгорнути короткий історичний факт у художнє оповідання, Білик досконало вивчив історію античного світу, його реалії, фактори духовного й побутового життя людей давніх епох.
Саме ці відомості повинні були додати до розповіді Геродота те, що лишилося не розкритим. Отже, українському письменникові довелося багато чого домислювати і тим самим ніби доповнювати грецького історіографа. Чи правомірні ці домисли автора вільного переказу? І наскільки вони відповідатимуть історичним подіям, про які йдеться в «Історії»?
Проблема ця надзвичайно складна і делікатна, а успіх її розв'язання залежить від багатьох причин. Тут і бездоганне знання епохи, і шанобливо-обережне ставлення до Геродотового твору, і відчуття історизму зображуваних подій, і дотримання певної міри домислу, і розуміння відповідальності, і — врешті — наявність внутрішнього письменницького такту. Але найголовніше — це збереження історичної правди — тієї, що її знаходимо в творі Геродота. Не може бути ніяких спроб «доповнювати» великого історіографа, бо саме тоді домисел стає неправомірним — як і в тих випадках, коли він порушує ходу історичних подій, змінює їх у напрямку, що виявляється «зручнішим» для пояснення дій чи вчинків героїв, так і тоді, коли довільно змінюються дати, назви, імена, доведена історіографом причинність вчинків тієї чи іншої історичної особи.
Іванові Білику пощастило уникнути всіх цих ускладнень. Його домисел, не порушуючи історичної правди, перетворює здебільшого лаконічну розповідь Геродота на цікаві оповідання про життя еллінів, єгиптян, персів, скіфів та інших народів, про подвиги народних героїв, про марнолюбство, пихатість і злочини монархів та їхніх челядників.
ВАДИМ ПАЩЕНКО
