— А може, ти розповів би про себе? — пропоную я. — Людство ось уже майже дві з половиною тисячі років намагається розгадати твою таємницю...

Я говорю це просто так, ні на що не сподіваючись. І, звичайно ж, не без підстав.

— Було б смішно, — каже мій гість, — коли б німий виступив із промовою на еклезії, а незрячий ловив рибу вудкою з поплавком. Та я в своїй «Історії» розповідав же не про себе. — Він несподівано прискалився на мене з-під кошлатої чорної брови, а обернене до мене велике вирячкувате око лукаво засміялось: — Коли читач знає про автора геть усе, вони втрачають цікавість один до одного. Це сказав Есхіл. А ти багато чув про життя-буття Есхіла?

Я розчарований і мовчу, а він так само хитро сміється оберненим до мене оком і запитує:

— Ти начебто не віриш у богів? — Я вибачливо розводжу руки, а він питає далі: — А розповідь про Аріона читав?

— Звичайно.

— А про дельфінів повірив? — допитується Геродот.

— Звичайно!

— Як можна не вірити в богів, а вірити в усілякі дурниці? — обурюється мій гість.

— У нас тепер про дельфінів багато пишуть і говорять, — кажу я непевно, не сподіваючись його переконати.

— А з Аріоном було зовсім не так, як написано в моїй «Історії». Коли хочеш — розповім...

Тепер я вже знаю, про що розповідатиме він мені в цю ніч: про славетного кіфареда, в якого так і не повірив до кінця. Чи, може, й тут усе виявилося набагато складнішим, ніж на пожолоблених від часу папірусних стрічках?

Він жив давно: ще за Крезового батька Аліатта, лідійського царя. Батьки назвали його Аріоном, що мало означати «Найдоблесніший муж», а дали в спадок кайдани невільника. Який сміливець може бути з раба? Раб має право тільки важко працювати й кланятися господареві, а хлопець удався буйного норову й не вмів гнути хребта. До того ж музи наділили його божественним голосом і демонічним слухом.

Аріон ще з дитинства був поганим рабом: з-під батога лазив рвати хазяйські оливки, а коли підріс, так само з-під бича довбав у кар'єрі мармурові брили. Й тільки після нестерпно довгого рабського дня, коли колісниця Феба тонула за краєм Егейського моря, Аріон діставав саморобну кіфару й торкався натертими пучками її семи струн.

Хоч кістки крутило від перевтоми, раби сходилися послухати його пісень, а деякі тут-таки засинали.

Старий раб Антіз казав:

— На тобі, хлопче, перст Аполлона. — А тоді пошепки гаряче вмовляв його: — Втікай з цього проклятого мармурового кар'єру!..

— А як же ось це? — Хлопець поторкав пальцями бронзовий нашийник, у який одяг його хазяйський коваль.

— Руками людськими роблене, — відповідав раб Антіз, — руками людськими може бути й розбите.

— А оте? — Аріон показував на лоб Антіза, де розжареним бронзовим же тавром було випечено: «Хапайте мене!»

Антіз казав Аріонові:

— Якби люди боялися тавра, досі всі вони були б рабами. Я втікав п'ять разів. Якби таврували за кожною втечею, не вистачало б місця на лобі...

Тоді Аріон затягав дуже сумної, нескінченно довгої пісні.

А коли йому минула шістнадцята весна, коли в кар'єрі під Метімною й на всьому острові Лесбосі від палких подихів південного вітру Нота стало нічим дихати, Аріон утік із Лесбосу на купецькому кораблі.

Юного раба навіть не стали шукати, бо зникнути йому допоміг старий таврований раб: Антіз повідомив господаря, нібито Аріон купався в морі й утонув серед коралових скель; Антіз навіть показав хлопців хітон та поношені сандалії.

Господар згадав, як Аріон побив був камінням одного з наглядачів кар'єру, й не довго побивався за втопленим рабом, хоча той умів добре грати на кіфарі й мав чудовий голос. Але що з голосу раба? Невільника не пошлеш на Олімпійські ігри чи навіть на Малі Діонісії, хіба що присилуєш грати й співати для втіхи гостей, які вже понапивалися й куняють на крабатах.

Аріон, звичайно, не втонув, а виринув під Корінфом по той бік Егейського моря. Він пристав був до вільних рибалок і виходив з ними синіми ранками на тунця, а ввечері сідав десь над морем і юначим голосом співав під кіфару. Коли на обрій Корінфської затоки скочувався червоноколесий бог Сонця Феб-Аполлон, до берега спливалося безліч великих і малих дельфінів. Так тривало з рік, аж поки слава про співучого рибалку докотилася до самого Корінфа.

В цей час тираном цього міста був Періандр, близький друг мілетського тирана Фрасібула, людина вельми лиха. Фрасібул уже багато років воював з лідійським царем Аліаттом, якому підкорявся Лесбос та інші еолійські острови. Періандр боявся надмірного засилля Аліатта й усіляко йому шкодив.

Коли Аріона привели в тиранів палац, Періандр пообіцяв хлопцеві викупити його на волю, якщо той віддано служитиме йому. Аріон присягнув тиранові бути його кіфаредом і піснярем, бо Періандр міг кожну мить повернути його на Лесбос.

Минуло кілька літ. Майстерність Аріона зросла ще дужче, він уславився співом та грою на ввесь Пелопоннес, і послухати його приїздили знатні люди з найвіддаленіших еллінських островів та колоній. Аріон перший вигадав урочисту пісню-дифірамб, а невдовзі в корінфському театрі відбулися й перші переспівування лакедемонських дифірамбістів. Перше місце на всіх цих змаганнях неодмінно посідав Аріон.

Тиран Періандр страшенно пишався своїм кіфаредом, навіть звелів поряд з власним палацом побудувати йому добрий дім. Аріон одружився й відчув себе по-справжньому щасливим. Його пісні були веселі й дзвінкі, в тих піснях лише тоді вчувалися смуток і сльози, коли Аріон раптом спогадував свої рабські літа. Та після такої пісні він ставав іще щасливішим.

— Боги напоумили мене втекти в Корінф, — розчулено казав він у такі хвилини Періандрові. — Як віддячити тобі за це, любий мій благодійнику тиране?

А тиран тільки сміявся та мовчав. Періандр уже не уявляв і свого життя без пісень та гри Аріона.

Проте сталось так, що він мусив розлучитися з кіфаредом.

Торік між Аліаттом і Фрасібулом нарешті настав мир — завдяки Періандрові, який тепер шкодував про це, — й ось із якої причини. Цар Лідії щороку приходив з раттю на землі Мілета якраз напередодні жнив, спалював достиглі ячмені та пшениці й вертав додому. Так сталося й торік. За дванадцять років цієї дивної війни мілетяни геть зубожіли, насувалася голодна зима, найголодніша з усіх зим останнього дванадцятиріччя. Фрасібул не мав іншої ради, як визнати зверхність лідійського царя. Однак це аж ніяк не входило в задуми Періандра: підкоривши Мілет, войовничий лідієць зазіхне й на колонії Корінфа.

Коли торік Аліатт палив мілетські хліба, сталася подія, якій він спочатку не надав особливої ваги: вогонь із ланів перекинувся на храм Афіни Ассесійської. Храм пішов з вогнем, а цар Лідії, повернувшись до своєї столиці Сард, почав сліпнути.

Це було неспроста.

Аліатт послав запитати оракул у Дельфах, яка причина тієї сліпоти, й перейнята божим духом піфія-провидиця сказала: «Довідаєшся, як відбудуєш спалений храм!» А для цього треба було укласти перемир'я з Фрасібулом.

Священні Дельфи були поблизу, через те Періандр одразу довідався про всі подробиці оракула. Навантаживши хлібом кілька кораблів, тиран Корінфа вирядив їх до Мілета, й коли згодом туди прибув посол лідійського царя, мілетський тиран уже знав усі його наміри.

Дивне видовище відкрилось очам посла: він сподівавсь побачити мілетян голодних і виснажених дванадцятирічною війною, натомість побачив на вулицях і площах купи гречки, пшениці та вівса, а мілетяни ходили вулицями напідпитку, співали й танцювали.

Одбувши день у Мілеті й повернувшись до Сард, посол докладно розповів цареві про все бачене. Розумний лідійський правитель усе збагнув: тут походила лукава корінфська лисиця.

Уклавши з Мілетом дружбу на вічні часи, Аліатт усю свою войовничість спрямував на Періандра. Так хитрий і жорстокий Періандр перехитрив самого себе. Навіть Фрасібул тепер відкинувсь од нього й у всьому слухав лідійського царя Аліатта.