Забравшись похилим помостом на перший корабель, весільне шестя попрямувало далі й далі, а десь ближче до середини протоки, де була найбільша глибина, верховний маг підняв рушник із ланцюгом угору й, коли з-за обрію виринуло молоде сонце, кинув золотий ланцюг у синьо-зелене скопище хвиль. Ті два маги, що вели попідруки царя, тепер дістали з-за поясів сопілки й почали приголошувати молитві головного мага.

Коли всі рушили назад, цар Хтайарша нишком поглядав на матір і прислухався до її голосіння; його завжди дивувало вміння цієї вже старої жінки робити все ніби насправжки, ніби не просто так. Але він знав, що ті сльози вдавані й вона ніколи себе не дряпне, навіть якби його зараз ховали.

Тепер мало відбутися врочисте святкове жертвоприносіння, а відразу після нього початися переправа раті через Геллеспонт.

Ця протока була вдвічі ширшою від Боспору, але Хтайарша зумисне звелів переправлятися в Європу саме тут, оскільки Боспор тридцять два роки тому виявився нещасливим для персів.

Жертовна відправа доходила кінця, й коли верховний маг урочисто звів руки до Сонця-Мітри, десь дуже далеко прокотився грім. На небі не було ні хмаринки, але вздовж протоки розгулялися вітри, під якими вода завирувала й закипіла, швидко вкриваючись кучерями білих баранців. Хмари народжувалися на землі, вони були руді й гарячі, бо то здіймалися від чимраз дужчого вітру пісок та пилюка.

Рятуючись від них, цар ускочив до свого критого візка й звелів рабам опустити повстяну запону, бо на зубах уже рипів солоний пісок.

Потім смеркло, небо затягло справжньою повстю хмар, а разом зі зливою на царський візок накинулися хвилі тугого, мов камінь, вітру. Коли б раби та вої з полку «безсмертних» не вхопили царський візок за колеса й полудрабки, то буря дуже швидко перекинула б і його.

Буря вщухла пізньої ночі, навколо запала дивна мокра тиша, яку порушував тільки хлюпіт невидимих у темряві хвиль, бо місяць уже зайшов, а зірки заплуталися в мережах високого туману. Над ранок цар Хтайарша прокинувся й глянув крізь досвітню півпітьму, але не повірив своїм очам і подався до берега, де юрмилося багато царедворців та ратних людей. Згодом повиднішало, й усі сумніви розвіялися.

Мосту не було.

Молодий син Дар'явауша страшенно розлютився, й дядько та мати ніяк не могли його заспокоїти. Хтайарша перестав потрясати кулаками в бік давно заспокоєної протоки тільки тоді, коли стара Атосса почала сама розпачливо голосити, вдавано рвучи на собі пасма розпущеної коси.

— О, безчесна протоко! — кричала вона. — Чому бунтуєш проти мого можновладного сина?

Трохи накричавшись, вона переконала сина, його дядька Артабана та інших мужів, що протоку треба неодмінно покарати, бо ніхто не має права зневажати богорівного перського царя.

Ніхто не зважився заперечувати всемогутній Атоссі, яка безжально повбивала синів свого чоловіка Дар'явауша від інших дружин, щоб царський престол дістався її рідному синові Хтайарші.

— Ударте зрадливій протоці триста батогів! — без особливого натхнення сказав Хтайарша.

Коли маги принесли в жертву всеблагому Ахурамазді білого царського коня, троє катів стали на березі, побравши в руки плетені свинцевим дротом батоги, й заходилися по черзі шмагати воду, а один з магів за кожним ударом голосно примовляв:

— Ось тобі, дурна річко!.. Ось тобі, дурна річко!.. Щоб ти вдруге не ображала нашого царя!.. Ти нікчемна солона калюжа!.. Шахіншах нічого поганого тобі не зробив, а ти так йому віддячила?.. Ось тобі!.. Ось тобі!..

Фінікійці та єгиптяни виловлювали свої розкидані бурею кораблі по всій протоці й далі за її гирлом, в Егейському морі, чимало з них було потрощено й викинуто на берег, ще більше пішло на дно. Цар Хтайарша звелів позабирати бойові та купецькі кораблі в усіх еллінських еолійських містах і знову навести переправу, доручивши цю важливу роботу єгипетським мостовикам, оскільки минулого разу міст наводили фінікійці й не виправдали високої довіри шахіншаха Хтайарші.

Коли через протоку потяглися перші тисячі полку «безсмертних», у царя спалахнули від захвату очі, — до того величне видовище постало перед ним.

— Немає в світі щасливішої за мене людини! — вигукнув він до свого дядька Артабана.

Той лише зітхнув і покрутив головою, що не могло не образити Царя царів.

— Ти ввесь час невдоволений, брате мого батька! — кинув він Артабанові.

Старий Дар'яваушів брат спробував усміхнутись до збудженого видовищем ворушкого багатоголового змія царя.

— Все це величезне скопище народу треба нагодувати, — сказав Артабан. — А для безлічі кораблів знайти безпечні затони...

Дядько знову зіпсував йому настрій, і, щоб розвіяти хмару над собою, Хтайарша звелів привести всіх будівників зруйнованого бурею мосту й розіп'ясти їх понад дорогою на хрестах, дарма що збирався це зробити після переправи всього війська в Європу.

Військо йшло на захід південними берегами Фракії, а рівнобіжно з ним попід берегом пливли нескінченні низки єгипетських, фінікійських, еолійських та іонійських кораблів; видовище теж було величне й збуджувало царя Хтайаршу. А старий Артабан, їдучи в сідлі поряд із небожем, намагався стримувати його.

— Коли твій батько переправився з військом через Боспорську протоку, — сказав Артабан, — у нього було ще більше військо.

— Ти ввесь час невдоволений! — уже вкотре й тими самими словами дорікнув батьковому братові цар.

— Коли вирушив на велику битву, — заперечив небожеві Артабан, — то краще передбачати найгірше, щоб потім не кусати себе за лікті.

— Якби я передбачав поразку від отих дрантивих еллінів, то сидів би нишком удома, а не рушав у похід!

«Твій батько теж сподівався завоювати Скіфію, та сам ледве ноги звідти виніс», — хотів був сказати Артабан, але то було б і жорстоко, й марно. Він іще вдома відговорював небожа йти війною на Елладу, з якої користі — мов з того козла молока, й тільки незрозумілі настирливі сновидіння змусили його відступитись, хоча він і досі не був певен, який бог наслав йому ті сновидіння: добрий чи лихий. І що далі, то його впевненість у щасливому закінченні походу танула.

Артабан відстав од царя, щоб глянути на п'ятдесятивесельне швидкісне суденце, яке причалило до берега й випустило на піщану смугу два десятки лучників і трьох чужинців у косих фінікійських плащах. Один з десятників помітив Артабана й підійшов бігцем до нього.

— Впіймали еллінських вивідників! — сказав він схвильовано й кинув пальцем на тих трьох. — Що з ними робити? Відрубати голову чи розіп'ясти?

— Ви їх уже допитали?

— Вже!

— З катуванням?

— Без...

— Допитайте добре з катуванням, а ввечері приведете до царя чи до мене! — сказав Артабан і певний час іще спостерігав за просуванням пішої раті.

Ввечері, коли цар зібрав у своєму шатрі найбільших воєвод, привели тих трьох вивідників, уже побитих, закривавлених і в подертих фінікійських плащах. Артабан вирішив був розпитати їх надворі, але цар звелів завести до шатра, сам почав розпитувати, сидячи на кованому золотом похідному троні:

— Хто ви такі?

— Афіняни, — відповів за всіх трьох найстарший чужинець, якого, щоб не впав, підтримували попідруки двоє інших.

— Вивідники? — спитав цар. Той не заперечив.

Далі розпитувати не було надоби, й цар звелів охоронцям:

— Розіп'ясти на хрестах.

Та коли бранців вивели, Артабан сказав до свого небожа:

— Чи багато збитків матимуть елліни, якщо ми розіпнемо цих трьох їхніх стежів на хрестах?

— А що ти радиш?

— Давай повозимо їх по всіх полках нашого війська, покажемо всі наші кораблі, а тоді пустимо живих-здорових додому, — відповів Артабан.

— Ти став на старість геть тонкосльозий! — засміявся володар Персії й усіх інших земель і народів.

— Не в тім причина, — заперечив Артабан. — Якщо ми вб'ємо цих вивідників, елліни пришлють інших, якщо схопимо й тих, ворог про нас так нічого певного й не знатиме. А якщо цим усе покажемо й відпустимо потім додому, вони розкажуть своїм співвітчизникам, яка нездоланна сила суне на них. І пришлють тобі в дар землю й воду, яких твій батько не діждався від європейських еллінів.