Твій син Камбіс і я дивилися з того берега й потерпали чи не більше за вас. Ми також були здивовані й не могли нічого второпати, бо такого з персами досі не було. Потім через річку почали плавом утікати твої вої, масагети наздоганяли й добивали їх у воді, аж нарешті смеркло... За ніч до нашого берега прибилося тисяч п'ять. Ми шукали тебе й розпитували поранених, але тебе серед урятованих богами не було. Ми цілий день стояли й боялись одійти від берега, бо масагети могли переправитися через річку й добити нас усіх, проте вони стояли на тому березі й тільки погрозливо вимахували мечами та сулицями, а їхні стріли не долітали через Аракс. Ми вночі думали відійти якнайдалі від цієї смертельно небезпечної річки, а ввечері цариця прислала гінців із човном. Гонець переказав слова цариці Томіріс твоєму синові: «Вранці віддам вам вашого царя!»

Уцілілі воєводи порадилися й побоялись пускати твого сина Камбіса: бува, розлючена смертю власного сина цариця закує Камбіса в кайдани або і вб'є? Вирішили послати мене та вавілонського царя Набу-на'їда, а Набу-на'їд кудись пропав. Певно, злякався з'являтись цариці Томіріс на очі вдруге.

Куди я мав дітися — мусив іти сам. Дали мені п'ятьох воїв почту й посадовили в човен. Уже заходила ніч, коли ми причалили на тому березі, й нас не підпустили до царициного шатра. Довелося чекати ранку.

Неважко собі уявити ніч серед тисяч ворожих багать, але чого я мав боятися, як сам був перським рабом, хоч і носив червоний хітон та червоні сандалії? Коли я ввійшов до царського шатра, Томіріс мене запитала:

— Ти його воєвода чи кревний свояк?

Я відповів просто:

— Раб.

Томіріс довго не відгукувалася з напівтемряви, і я вже майже достеменно знав, чого мені слід чекати.

— Тоді, — каже, — йди забирай його.

Мене повели до порослого верболозом виярка; сонце стояло низько й ще не дійшло туди, через те я не зразу тебе розгледів, хоч довкруж тебе сиділо два десятки масагетських пішаків. Ці молоді витязі побачили моїх супровідників-персів і похапалися за зброю, але їхній воєвода прикрикнув на них і відігнав геть. Аж тоді я тебе вгледів. Ти лежав під рокитою з міхом на голові, — я впізнав тебе з позолоченого обладунку, пробитого під лівим плечем. Я стояв і не зважувався підійти ближче, лише неголосно благав тебе: «Обізвися до мене або хоч вилай, бо я теж перед тобою завинив, мав би тоді перебороти цей твій нерозумний задум». Та ти навіть головою не повів. І поки я ото так розмовляв з тобою, ззаду підійшла масагетська цариця й спинилась віддалік, а тоді відпустила свій почет і каже до мене:

— Ти не помилився, це він. Куруш за життя ніяк не міг досхочу напитися людської крові, то я звеліла занурити йому голову в міх, там повно перської крові! — В голосі Томіріс вчувалася непогамована лють, але на останньому слові цариця наче зів'яла й хрипко домовила: — Тільки мого сина цим уже не повернеш до життя. Він справді власною рукою вкоротив собі віку чи то перси набрехали мені?

Я сказав:

— Перси ніколи не брешуть.

А вона знову розлютіла й назвала мене шолудивим перським псом. Я пояснив цариці, що в персів багато поганих рис, але не брешуть вони ніколи.

— Це в них вважається найтяжчим гріхом. Брехати їм заборонив їхній пророк Заратуштра.

Тоді вона й питає:

— А хто ж ти такий?

— Я, — кажу, — лідієць.

— То, може, — питає, — ти цар Крез?

— Я вже, — кажу, — давно перестав бути царем Крезом. Я вже сімнадцять років раб Крез.

Вона знову розсердилася й питає:

— Невже рабство наскрізь просякло душу твою?

Я відповів цариці, що, коли солов'я посадити в золоту клітку й годувати золотим пшоном, він однаково сумує за волею.

Цариця подумала-подумала та й рече:

— Мій небіжчик-чоловік мав тебе колись не за солов'я, а за сокола.

Це мене боляче впекло, але я подолав біль і кажу до цариці:

— Стерлося в сокола крило.

Вона підійшла до мене зовсім близько й мовить:

— То не повертайся за Аракс. Я дам тобі коня й лук із стрілами. А якщо знайдеш собі серед моїх воїв товаришів — хай вони допомагають тобі визволити твою Лідію.

Я не довго думавши відповів:

— Лишуся йому вірним.

— Але ж його, — каже, — вже нема! — Й киває головою на тебе.

Я мовчу. «Як то, — думаю, — немає, коли ти он лежиш, хай навіть бездиханний, — людина ніколи не зникає вся, хоч би її закопали в землю чи й спалили, з нами залишається її дух, ми мовби й далі бачимо її й розмовляємо з нею, як і за життя, як я оце зараз бесідую з тобою». Цариця Томіріс дивиться на мене згорда й рече:

— За що ж ти його так любиш?

Я відповів масагетській цариці не враз, бо ще нікому не відповідав на таке запитання, навіть самому собі. Хоча давно виношував цю думку в серці. Любив я тебе чи ні? Власне, за що я мав би тебе любити? Ти був для мене отим лихим і мстивим божеством, якого ніхто не любить і не може любити, хоча всі приносять йому щедрі жертви та багаті дари. Ти думав, у Креза не боліли серце й душа, він не печалився своєю Лідією й не оплакував гірку долю? Ти поважав мене за вірність тобі. Я справді ніколи не був до тебе лукавим, а причину цього вперше відкрив цариці Томіріс. Я сказав цариці:

— Людина я вельми грішна й дурна, я на своєму віку пролив стільки крові, стільки горя завдав не лише сам собі, а й цілим племенам та народам. Замолоду я й місяця вдома не сидів, одно завойовував та завойовував чужі землі, бо вважав себе непереможним і найсправедливішим у світі царем. Не було вже могутнішої й більшої країни за Лідію, а я все загрібав і загрібав, бо царська жадоба не має меж і впину. Я сотні тисяч людей продав у рабство чи розіп'яв на хрестах, не рахуючи вбитих та покалічених у ратях, бо всі ці люди опиралися моїй владі й моїм думкам. І при цьому я не був злим і кровожерливим, я думав собі так: «Ось підкорю ще цей народ або це плем'я, і тоді на всій землі настане мир, адже ніхто не зважиться напасти на таку могутню країну!» Але за «цим народом» наставала черга ще одного племені чи народу, це не мало кінця, а обіцяний всесвітній мир відкладався все на далі й на далі... Ну, а решту ти вже знаєш і сама. Те, що зробив я з іншими племенами й народами, зробив зі мною та з моєю державою перський цар... Так завжди буває на білому світі: поки під небом ходить бодай два царі, між ними ніколи не буде миру...

Ось що сказав я цариці Томіріс.

— А потім, — докидаю, — безсмертні мене напоумили: на землі повинна лишитись одна держава з одним царем! Самому мені про це вже було пізно думати — я позбувся всього, що мав. І тоді звернув свій погляд на перського володаря. Його держава стала більша й могутніша навіть за мою, то хай же Курушеві допомагають безсмертні, може, він утілить цю рятівну для людства думку в життя. Бо ж людині немає кращого від миру, в мирний час люди народжуються й живуть, потім викохують дітей і старіють, зрештою, їхні діти ховають своїх старих батьків, як замислено богами й ведеться споконвіку. А в час війни батьки ховають своїх дітей. Страшнішого немає в світі. Ми з тобою вже поховали своїх синів... Через те я й присягнув іменем божим: хай на світі буде одна держава й один цар!

А цариця показала на тебе й мовила:

— Його вже нема. Я в запалі крикнув:

— Але в нього є син!

А вона відповіла незрозумілим для мене жалем, який я аж ген потім збагнув:

— Постиралися-таки соколині крила... — Тоді кивнула головою в твій бік: — Він посадовив тебе в золоту клітку й навчив співати по-солов'їному!

А далі по-жіночому примхливо крутнулась і пішла геть, велична й богорівна, недосяжна для смертного жона, а я залишився віч-на-віч із тобою...

Сьогодні він завітав до мене саме в той час, коли я читав його «Історію», ввійшов непомітно й спинився коло дверей, наче непроханий і небажаний або ж як один мій трохи кумедний сусід, який не любить вітатися першим, тому підкрадається й сідає десь оддалік, щоб, коли я випадково обернуся, побачив би його й привітався б сам. Тепер мені смішно від згадки про того сусіда, але я витримую марку й довго не дивлюся в бік дверей: хто кого перетриває. Нарешті йому вривається терпець, його мучить невідомість — який саме розділ його «Історії» я читаю й чому мовчу. Він недбало махає рукою й каже: