— Єгиптяни вітаються не так, як оце я. При зустрічі вони нахиляються й торкають себе по коліні. Так не робить жоден варварський народ.

Я кажу Геродотові:

— Мої пращури відважували один одному земний уклін. Але річ не в тому. Мені здалось, ніби ти назвав і стародавніх єгиптян варварами...

Він уже вмостився на звичному місці в кріслі й відповідає мені:

— Світ поділяється на еллінів і варварів. Та й не треба вважати єгиптян за найстаріший у світі народ.

Я тепер уже знаю, до чого він веде, але питання, зрештою, принципове. Я говорю:

— Римляни теж називали варварами всіх неримлян.

Геродот перепитує: хто, хто? Мені тільки тепер спадає на думку, що в його часи про римлян іще ніхто й не чув, латиняни були маленьким відсталим племенем, одним з багатьох італійських племен, а в Італії квітнула яскрава етруська держава. Але Геродот і про етрусків навряд чи чував, бо в його дні етруски звалися тирренами. Геродот зрештою повертає на своє:

— А ти знаєш, як фараон Псамметіх довів, що єгиптяни — не найдавніший народ у світі? Він звелів узяти двох немовлят, відвезти в напівпустельне пасовище й віддати на виховання чабанові, заборонивши йому під страхом кари розмовляти при малюках. Чабан зачиняв їх на день у кошарі, а сам зникав з отарою на цілий день, лише пізнього вечора з'являвся. До цього віддаленого пасовища фараонові слуги приїздили тільки раз на рік, щоб остригти овець і забрати ягнячі смушки, а чабан був старим рабом і не мав сім'ї. Так малюки й росли сам самотою, чабан їх жалів і доглядав як міг, йому теж настогидло таке дике животіння: поряд жили дві людські душі, які тяглись до діда й щось агукали, а він мусив удавати німого пня, хоч серце йому від того обливалось кров'ю. Боявся чабан фараонового гніву й мовчав. Раніше гомонів із псами та вівцями, а тепер йому заборонили озиватися й до них, він мало не божеволів од муки. Так минув рік і ще рік. Уранці чабан годував дітей і гнав отару на пашу, боявся навіть прикрикнути на овець, лиш увечері повертався до кошари. Раз на три дні він пік для себе й для діток полб'яні коржі. Єгиптяни не вживають борошна з простої пшениці та ячменю, як усі інші народи та племена, те зерно вони вважають «нечистим» і згодовують худобі. Якогось вечора напік чабан коржів, нагодував нещасних діток на ніч і наступного ранку погнав отару, але по обіді знявся страшенний самум, який тривав два дні й дві ночі. Кількох овець замело піском, а чабан сам ледь живий приплентав до кошари. Та щойно він переступив поріг, зголоднілі за дві доби діти накинулися на нього зі словами: «Бек, бек!..» Чабан збентежився й перелякався, хоч нічого й не збагнув, а коли знову настала черга й приїхали царські слуги, він розповів їм про це. Слуги забрали дітей і відвезли їх фараонові. Діти й при ньому повторили оте своє слівце. Тоді фараон звелів розпитати в усіх країнах, чи не означає воно чогось. Слуги виїздили всі землі й привезли звістку: слово «бек» означає «хліб». Так говорять фрігійці. Так фараон Псамметіх довів, що в світі є й старіші від єгиптян народи, бо доти єгиптяни за найдревніших мали себе.

— А як же елліни?

— Молодші за багатьох.

Для елліна таке визнання — справжній подвиг, але мені й того здається замало, і я кажу:

— Фрігійці — рідні брати фракійців і тирренів, а тиррени й фракійці — наші двоюрідні брати. Це довели сучасні історики.

Геродот аж тепер зняв капелюха й здалеку недбало кинув його на мій стіл; з-під м'яких крисів сторожко визирали три перших літери його імені, він одивився-подивився та й каже, неначе сам собі:

— Недалеко сягнули історики... Я й без їхньої допомоги чув, як скіфи ваші розмовляють без тлумача з фракійцями, а фрігійці з тирренами — теж...

«Варвар» у мені вгамувався, я більше не вимагаю самовизнань, зумисне відсовую капелюх і розгортаю книжку на розділі «Евтерпа», прописні літери заголовка дуже нагадують стародавнє грецьке уставне письмо, через те Геродот лукаво посміхається й мовить:

— Нехай єгиптяни й старіші за нас, але якісь вони наче люди навиворіт!..

Ці слова нагадують мені мої шкільні літа. Коли я дивився на єгиптян у своєму підручнику з історії для п'ятого класу, — а то були люди з храмів та пірамід, — єгиптяни, навпаки, здавалися мені «людьми в профіль», У них обличчя, ступні й долоні були завжди в площині пліч, неначе від звички лазити крізь одірвану дошку в паркані. Геродотові я цього не кажу — чекаю продовження його думки, а він починає звіддалік:

— Єгипетський хлібороб не знає плуга. Він не розпушує землю мотикою чи рискалем, як ото робиться в інших країнах. Коли Ніл після повені входить у звичні береги, єгиптянин іде на свою ще не висохлу ниву й сіє зерно просто в багнюку, а потім випускає на ниву стадо свиней. Свині перемішують і переривають мокру землю й утоптують насіння. Потім господареві лишається чекати жнив. Жнуть вони, звичайно, серпами, зате ж молотять знову з допомогою свиней. Я зауважую, що в нас колись молотили волами, хоча найголовнішим знаряддям молотьби був ціп. Утрамбовували тік і забивали посередині добрий пакіл, а потім прив'язані до пакола воли ходили кругом нього й тягали за собою важкий кам'яний коток.

— Так я ж одне ваше скіфське плем'я через те й назвав будинами! — озивається Геродот, а я не без подиву думаю, що слово «будини» й справді можна перекласти як «ті, що молотять волами». Про скіфський хліб стародавні греки знали майже все, бо в самих душа трималася на тому хлібі.

Я знову запитую його, в чому ж іще полягають єгипетські дивацтва:

— Ти ж у Єгипті бував?

— Дійшов до Елефантіни на півдні. Й скрізь мене дивували звичаї цих людей. У нас, в Елладі, скажімо, чоловіки торгують на ринку, а жінки сидять удома й тчуть полотно. А в них чоловіки тчуть, а жінки базарюють. Афінянка ніколи не пішла б на таку ганьбу...

Мені свербить сказати, що в нас дуже часто чоловіки виконують легку роботу, а жінки — важку. Навіть довбають землю й вергають каміння; але я сиджу та мовчу — все-таки незручно перед іноземцем, хай краще говорить він.

— У нас жерці носять довгі бороди й довге волосся, — веде далі Геродот, — а єгипетські богослужителі що три дні голять усе тіло й стрижуться. З тим стрижінням та голінням у них взагалі все навпаки: звичайно ходять без вусів, борід і чуба, а коли в них помирає родич або свояк, вони по кілька місяців не голяться й не стрижуться. Смертю в Єгипті карають ще за один гріх: неправильне принесення жертви. Жертовних биків у них відбирають храмові жерці — страшенно прискіпливі й суворі, вони старанно оглядають кожного офірованого бика, чи немає в нього бодай однієї не білої шерстинки, при цьому тварина спершу стоїть на своїх ногах, а потім її валять і розглядають горічерева, — тільки бездоганно білому бикові ставлять на ріг тавро та ще й уквітчують лотосами. Не дай боже хтось принесе в жертву нетаврованого жерцем бугая — скарають на горло! Єгиптяни — найпобожніший у світі народ.

— Перед цим ти назвав єгиптян «людьми навиворіт», — обережно закидаю я.

— А хіба то не навиворіт, — сміється Геродот, — коли вони глину місять руками, а тісто — ногами? Коли в єгиптянина займеться дім, сусіди оточують пожежу щільним колом, стоячи спинами до вогню. Ніхто й не думає заливати вогонь водою, всі пильно стережуть, щоб у полум'я не вскочила яка кішка. Дім можна збудувати новий, але не доведи боже вскочить у вогонь ця священна для єгиптян істота. А вона, капосна, хоч як її стережи, все одно проскочить попід ногами й шугне в полум'я, щоб дозолити дивакам. Єгиптянин кішку зроду не зобидить, а коли вона спустить дух, він оддасть її забальзамувати й поховає з найвищими почестями.

— А від чого такий звичай пішов?

— Гадаю, від удячності до цієї тварини. Якби не коти, миші пооб'їдали б єгиптянам і вуха, бо в цій країні сила-силенна мишей.

Пояснення видається цілком слушним. Я ще міг би попросити його розповісти про священних крокодилів та псів, але, знаючи шанобливе ставлення Геродота до чужих вірувань, лише покивую головою й мовчу. Він мовби здогадався про мої думки й каже: