Цар Хтайарша пристав на думку свого дядька, який досі сподівався залякати еллінів чисельністю перського війська й змусити їх принести найдорожчі для перського володаря дари. За такий кінець походу Артабан ладен був офірувати богам щонайщедрішу жертву. Три дні афінських вивідників возили від полку до полку, а на четвертий відпустили на всі чотири вітри. Артабан лише сказав їм на прощання:

— Хай кожне еллінське місто, яке ще не зробило того, пришле Цареві царів землю та воду. Й нехай найгостинніше вітає в себе Царя царів та його незліченну рать.

Афінян відпустили вранці, ледве сонце зійшло з-за фракійських пагорбів, а незабаром після цього почало діятися щось незрозуміле й страшне, про таке співалося тільки в молитвах магів.

Першими це помітили коні, вони схвильовано розфоркались і почали косувати більмами на людей.

А люди ще нічого не помічали.

З самого ранку сонце пекло так несамовито, а тут раптом без видимої причини знявся прохолодний вітерець. Натомлені спекою бездумні вої навіть пораділи тій нібито божій ласці, але в серця побожніших людей закрався неспокій. Артабан, якого цар саме покликав до свого критого густим лляним полотнищем воза, глянув на небо, а потім на вкочений шлях. Попереду царського воза, як завжди, йшла перша тисяча полку «безсмертних», вишикувавшись у чотири ряди, й у кожному ряду коні були своєї масті: білої, гнідої, сірої та вороної. Це видовище завжди заспокоювало Артабана, але тепер воно викликало тривогу, бо гніді, сірі та вороні коні стали якимись просто брудними, й тільки білі ряхтіли різучим білим вогнем. Блякло-сірим зробилося й небо.

Цар також помітив щось незвичне й сказав:

— Наче ж і хмар немає...

Ще було далеко до полудня, а небо ставало по-вечірньому сірим і важким.

Артабан випадково глянув на полотнище воза, й під ложечкою в нього зассало. Не повіривши своїм очам, він ще раз глянув на густе, пофарбоване зеленим єгипетським порошком полотнище; тепер уже сумнівів не було.

Якась невблаганна небесна чорна сила ковтнула півсонця, й воно крізь полотно нагадувало зовні убутний місяць у другій чверті. Артабан виглянув з-за полотнища на сонце, але нічого подібного не помітив: сонце різало в очі так само сліпучим вогнем.

Витерши зі старечих очей сльози, він знову глянув на полотнище й знову побачив тільки половину сонячного кружала. Потім воно стало меншати й усихатися й почало нагадувати вузький золотий серп.

Це вже було страшно, про таке співалося в молитвах магів, коли вони приносили новорічні жертви. Злі чорні сили сполчилися проти сил добра й світла, хто переможе: світло чи вічний холод і пітьма?.. Колись давно-давно вже була така сутичка. Бог зла й темряви Анкра-Майнью та його брат, бог світла й добра Ахурамазда, схопилися на життя й смерть. Анкра-Майнью почав долати, останні промені світла вже тонули в пітьмі, та в останню мить Ахурамазда народив із свого ока сина Мітру, який ударив на Анкра-Майнью всіма своїми списами-променями й загнав його в найглибші земні глибини. А людям подарував священний живий вогонь, щоб могли боронитися від Анкра-Майнью та його підступних демонів-дайвів, аж поки на землі настане вічне царство світла й добра.

Можливо, зараз на небі відбувалося не зовсім те саме, бо Ахурамазда породив собі сина-спільника дуже давно, і все-таки там творилося щось моторошне. Раптом сонце перестало просвічувати крізь полотно навіть тоненьким серпом, навколо запала нічна темрява, перелякано зафоркали коні й відчайдушними голосами заревли мули та віслюки. Тепер уже й білі коні в першому ряду тисячі «безсмертних» були сірими, але Артабан подумав зовсім недоречне в таку хвилину загального переляку: звідки тут узялося стільки в'ючних обозних віслюків?

Повз критий царський візок пробіг із смолоскипом у руках верховний маг Ахурамазди.

— Покайтеся в гріхах своїх!.. Кланяйтеся вогневі! Інакше око Ахурамазди навіки відвернеться од нас!..

Маг пробіг далі, але домігся свого: пробудив у серці Царя царів слова щирої молитви. Цар зіскочив з воза й уклякнув просто в пилюці, здійнявши руки до неба, де замість сонця ряхтів тільки вузенький світляний поясочок білястих вій. То було велике заплющене боже око.

— Розплющ, Мітро, око своє!.. Зглянься!.. Зглянься!.. — заволав цар. А вздовж уже невидимої дороги спалахували смолоскипи, голосили люди й моторошно ревли віслюки, нажахані кінцем світу.

Після того, як сонце на певний час погасло серед білого дня, в перському стані почалася справжня трусанина. Дехто називав ту жахливу подію затемненням сонця, бо один із Семи найбільших Мудреців Світу Фалес із міста Мілета ще в перший рік 45-ї Олімпіади передбачив затемнення Сонця Землею, яке мало статися в третій рік 47-ї Олімпіади, тобто через десять літ. Але більшість персів та представників інших племен у війську перського царя Хтайарші вважали це знаменням небожителів, яке віщувало про великі нещастя. Ні в день після затемнення, ні наступного ранку жоден з полків не рушив далі, хоч малі воєводи за наказом великих воєвод і самого Хтайарші робили все можливе, щоб зрушити це неосяжне море людей.

І коли в таких марних намаганнях підняти войовничий дух раті минуло понад тиждень, перед ясні царські очі з'явився його сардський гостеприємець і онук колишнього лідійського царя Креза. Очі старого Піфія нагадували очі побитого пса.

Незважаючи на його вигляд, цар зрадів цьому чоловікові, який минулого разу ладен був оддати перському цареві всі свої незлічимі багатства й палко бажав йому завоювати Елладу. Тепер у царському стані бракувало саме таких людей.

Намагаючись не дивитися в його нещасні очі, цар ласкаво запитав Крезового онука:

— Що, лідійцю, тебе привело? Скажи, не соромлячись, і я виконаю всі твої побажання. Навіть якщо б при цьому довелося заслужити божий гнів!

— Ми всі важимо божим гнівом... — двозначно мовив Піфій, але прихильність перського царя додала йому сміливості, й він сказав: — У Сардах я хотів оддати тобі все своє срібло-золото. На нього можна було б спорядити величезну рать, далеко не кожен цар має стільки, як у мене, багатства, а ще я дав тобі всіх своїх п'ятьох синів. Ти мого срібла-золота не захотів узяти, ще й подарував сім тисяч дариків, яких мені не вистачало до чотирьох мільйонів. Тепер я тобі знову кажу: забери й ті чотири мільйони золотих дариків, і дві тисячі талантів срібла, але залиш мені одного з моїх синів!.. Поки Піфій викладав своє прохання, обличчя Хтайарші набрякало й набрякало кров'ю, а за останнім словом лідійця він одвернувся й так і стояв певний час. Потім раптом обернувся й гаркнув:

— Геть з-перед моїх царських очей!

У Піфія по-старечому затряслись руки, а зморшками щік побігли сльози.

— Й ти злякався небесного знамення? — крикнув удруге цар. — Злякався, що всі твої вилупки загинуть в Елладі? Добрий мені царський гостеприємець і друг!..

— Старий я став і відчуваю наближення смерті, — тремтячим голосом озвався Піфій. — Поки ти воюватимеш в Елладі, я відійду до Царства тіней. Хто ж мене догляне хворого, хто подасть помираючому кілік води?.. Ото я й зважився попросити за одного сина...

Цар перезирнувся зі своїм дядьком та братами Ахеменом і Масіштою й несподівано для всіх засміявся.

— Добре, — майже лагідним голосом проказав він до Піфія. — Ми тут порадимося й гукнемо тебе.

Піфій глибоко вклонився й потяг ноги до виходу, й коли за шатром утихло його човгання, цар люто глянув на свого дядька:

— Як тільки тебе мій батько терпів! — Згодом він згадав інше: — Ти ж іще пам'ятаєш Батька персів? Як у таких випадках чинив цар Куруш?

— Я був тоді молодий, але дещо пам'ятаю, — без особливої надії відповів Артабан. — Кожному батькові Куруш лишав наймолодшого сина. Якщо старші не поверталися додому, молодший брав за себе їхніх дружин і всиновлював дітей. Доглядав і батька з матір'ю до смерті...