Потім цар добрий місяць відпочивав після подорожі та полювання, і йому було, звичайно ж, не до Гістіея.

Нарешті Гістіея повідомили, що назавтра його пустять поцілувати чобіт царя. Минуло рівно п'ять місяців і сім день, як Гістіей виїхав з рідного Мілета. В Сусах уже починалася весна. Квітли зарості мигдалю та жовтого дроку. Сніги на верхах танули, й Хоасп ось-ось міг вийти з берегів.

Коли Гістіея впустили до палацу, то з'ясувалося, що вся царська родина саме пішла в храм Ахурамазди на пообідню відправу, тож гостя далі від найдальших мармурових передпокоїв не пустили. Після довжелезного жертвопринесення, коли палацові маги офірували богові неба та його синові Мітрі молодого білого баранця, цар ще пішов полуднувати, а потім з годинку відпочивав.

Нарешті з'явивсь один з найвищих царедворців — сторож царських дверей — і з глибоким поклоном, але без жодного слова ввів тирана до найяснішого.

Дарій сидів на зім'ятому після сну ложі в самій лише полотняній, мережаній по подолі черленою «грецькою хвилею» сорочці й нічого не мав на кістлявих волохатих ногах.

За останні п'ять місяців Гістіей так багато думав про своє становище та про становище в стольному Мілеті, якого любив над усе, що ладен був задля його процвітання на найгірші приниження. У нього вже не викликало спротиву оте необхідне в таких випадках цілування царських чобіт; здавалося навіть дивним, що тоді, в Мілеті, він поморщився на ці перекладені халдеєм Сосом царські слова. Тепер Гістіей став навколішки й покомеляв до ложа.

— Дозволь, найясніший, поцілувати твої чоботи! — дибаючи навколішках і неоковирно сіпаючи ліктями, сказав він.

Коли Гістіей придибуляв отак до самого ложа, цар заливисто розсміявся, підібрав ноги й накрив їх подолом вишитої сорочки. Потім крикнув до раба в сінях, і коли той став на порозі, цар звелів:

— Принеси-но мої царські чоботи й дай поцілувати цьому грецькому правителеві!

Раб справді приніс чоботи й, шанобливо ховаючи бісики в очах, поставив перед Гістіеєм, який досі стояв навколішках і розгублено кліпав очима, бо підводитися цар йому ще не велів.

— Що ти хотів, те ти й маєш! — якось дивно глянув на нього зовсім не по-царському вбраний цар; Гістіей ще дужче розгубився.

У покої запала мертва тиша, від якої в вухах мілетського тирана почало ляскотіти, а той ляскіт болісно відлунював у голові. Це ставало нестерпно. Щоб покінчити з тортурами, Гістіей нахилився й поцілував черлені носаки обох чобіт.

А коли, не дочекавшись дозволу, підвівся й озирнувсь до дверей, то побачив у їхньому скошеному чотирикутнику добрий десяток голів, бородатих і безбородих.

Ніякої розмови з царем у Гістіея не відбулося, й це ще дужче збентежило його. Але за два дні цар знову вирішив гукнути свого грецького друга. Тепер Гістіея вже не тримали годинами в передпокоях, а завели до красної світлиці, в якій зібралося чимало людей. Цар Дарій сидів на узвишші й був чомусь у дорогому єгипетському одязі, певно, у фараонському. Тоді Гістіей подумав, що нічого дивного в тому нема, бо перський цар одночасно вважався й єгипетським фараоном.

— Не можу дати тобі сьогодні того, що ти найбільше любиш, — сказав з усміхом цар.

Він ворухнув однією й другою ногою, й Гістіей збагнув, що цар говорить про свої ноги. Ногами Дарій уступив у золочені капці, які спереду тримались на одному ремінчику між великим і другим пальцем, а звичних черлених чобіт не було.

Гістіеєві стало соромно, він одчув себе ницим рабом, найбільша радість якого — лизати господареві ноги. Хотілось кинути в обличчя цьому варварові в золотій одежі якісь образливі слова, але нічого такого не спадало на думку, та й цар усміхався доброзичливо, манив пальцем підійти ближче — стати разом з усіма.

Ставши до гурту, Гістіей помітив там двох одягнених у єгипетське й зрозумів, чому перський цар сьогодні також убрався фараоном: певно, на честь оцих знатних бритоголових гостей, що, можливо, привезли багату данину з далекого Мемфіса.

Гістіей ще тільки не розумів, чому цар покликав і його на цю бесіду, хоча Дарій ніколи нічого не робив без поважних на те причин.

— А це наш любий друг Гістіей, володар Мілета й інших квітучих міст на азійському березі Егейського моря! — звертаючись до вбраних у єгипетське, сказав цар. — Як бачите, Гістіей при доброму здоров'ї й за великі заслуги перед моєю священною особою користується в нас великою пошаною. Свого часу я нагородив його землями та рабами в Південній Фракії, а тепер хочу подарувати оце... — Дарій кивнув гачкуватим єгипетським скіпетром на щось досить об'ємисте, накрите чорним полотном, по праву руку від золоченого, по-єгипетському розмальованого трону.

Його син Хтайарша, якого греки називали Ксеркс, вісімнадцятирічний онук Батька персів Куруша, тобто Кіра, видобув з піхов меч і кінчиком леза скинув з того предмета чорне полотно.

Всі приглушено зойкнули, такої краси ще ніхто з присутніх не бачив: у клітці з химерно вигнутого золотого пруття, що вивершувалося квіткою, сидів царський птах павич. Там самого золота було на добрих півталанту, але ще дорожче цінувався дивний птах, який допитливо дивився на людей то одним, то другим оком. Поспільне зачарування тривало доти, поки павич хрипко нявкнув і спробував розпушити в затісній для цього клітці хвіст.

Усім наче заціпило.

— Це те, що всі хочуть бачити, але ніхто не хоче чути! — зареготав цар. Присутні теж вибухнули сміхом і сміялися довго й невтримно, аж поки він махнув другим єгипетським скіпетром у вигляді золотого бича або ціпа для обмолоту рису та пшениці. — Гей, там, у сінях! — вигукнув цар, а коли два раби ввійшли й хотіли вже впасти перед ним долічерева, володар величним рухом наказав їм піднести дарунок тиранові Мілета. Тепер уже ніхто не сміявся, дарунок був несподівано коштовний, навіть як на царя. Дарій витримав урочисту мовчанку й ласкаво виставив підошвою вперед свої єгипетські капці для вдячного поцілунку.

Гістіей вагався тільки коротку мить.

Відтак він почав ділити своє житло в перській зимовій столиці з птахом.

Тиран Мілета довго не міг збагнути значення цього царського дарунку, хоча значення неодмінно мало бути, Дарій нікому нічого не дарував просто так. Спочатку Гістіея переслідували оті Дарієві слова про істоту, яку всі хочуть бачити, а ніхто не хоче чути. Гістіей також зненавидів чарівного птаха, який нявкав голосом переляканого кота. Своїм багатим убранням Гістіей справді трохи нагадував оцього райського індика: мережаний на горлі червоним лавровим листям голубий хітон, зелене полотнище гіматіона, також мережаного меандром — червоно-золотим, що дуже нагадував розпущений хвіст ненависного птаха. Дарій змусив його, Гістіея, приїхати сюди, мовби шануючи його мудре слово, а насправді не хотів і чути, як ось цього строкатого павича.

Захотів побачити, але не захотів почути.

«Оце мені така віддяка за те, що я врятував життя йому й усій його державі», — в розпачі думав Гістіей. Він покладав на перського царя великі надії, сподівався, що той стане рідним батьком усім еллінським містам на узбережжі Малої Азії й на прилеглих до берега островах, а з їхніми правителями радитиметься, як радиться з дорослими синами сивий патріарх великої сім'ї. Та Дарій не виправдав надій Гістіея, який мріяв стати наймогутнішим, першим тираном, з ласки Дарія справедливим до співвітчизників царем. Дарій виявився пихатим володарем, йому приємно бачити навколо себе всіх підвладних правителів, але чути їхній голос і знати їхню думку він не хоче.

Ось як витлумачив був царський дарунок Гістіей у ті дні.

Та згодом він почав думати по-іншому. Це сталося тоді, коли перси під тим або тим приводом вирядили назад до Мілета всіх воїв-гоплітів, що були йому за особисту охорону та найближчих слуг. Тиран Мілета лишився вдвох із горбатим Теодором. Цар Персії не кликав Гістіея на наради царедворців та мудреців, але й не відпускав додому, тобто хотів мати при собі, але й надалі не хотів чути його голосу; Отже, виходило як з тим-таки павичем. І все ж було по-іншому.