— Ясна річ, це докір мені, адже я дозволив вам випередити мене. Мені слід було вже давно і не один раз відвідати вас.

— Вам — мене? Та ви знаєте, хто я? Чи ж вам хоч правильно назвали моє ім'я?

— Невже ви гадаєте, що ту радість, яка сповнює мене і, безсумнівно, проступає на моєму обличчі, я міг би відчувати при появі незнайомої людини? Саме ви й змушуєте мене переживати її; повторюю, саме ви, кого я повинен був би шукати всюди, кого я так щиро полюбив і жалів, за кого так палко молився; ви один з дітей моїх; до речі, я люблю всіх і від усього серця, але ви той, кого мені найдужче хотілося здобути і обійняти, якби я тільки міг сподіватися цього. Але бог, тільки бог може творити чудеса, і він ставиться вибачливо до немічних сил і слабостей своїх скромних слуг.

Безіменний був вражений цією полум'яною промовою, цими словами, які так певно відбивали те, чого він сам іще не сказав і що ще не цілком наважився сказати. Схвильований, збентежений, він мовчав.

— То як же це виходить? — з іще більшою теплотою вів далі Федеріго.— Ви маєте для мене добру звістку і так довго примушуєте мене мучитися?

— Добру звістку? В моїй душі пекло, звідки ж мені взяти добру звістку? Скажіть же, коли знаєте, що то за добра звістка, якої ви чекаєте від такої людини, як я?

— А та, що бог торкнувся вашого серця й хоче навернути вас до себе,— спокійно відповів кардинал.

— Бог! Бог! Якби ж то побачити його! Якби почути! Де він, цей бог!

— Ви мене питаєте про це? Ви? Та хто ж ближче до нього, ніж ви? Хіба ж ви не відчуваєте його в своєму серці, якого він торкнувся? Бог потряс ваше серце, не дає йому спокою й водночас вабить вас до себе, давши вам проблиск надії на примирення, на втішення, на безмежне, повне втішення, тільки-но ви пізнаєте Господа, станете його сповідувати, молитиметесь йому.

— Так, це правда, щось мучить мене, неначе гризе ось тут. Але бог? Якщо це бог, такий, як про нього кажуть, то навіщо я йому?

У цих словах бринів безнадійний відчай. Та Федеріго відповів на них урочистим, натхненним тоном.

— Навіщо ви йому? Що йому робити з вами? Ви — знамення його могутності і його милосердя. Ніхто більше, ніж ви, не може послужити для прославлення його! Весь світ давно вже волає проти вас, тисячі й тисячі голосів проклинають ваші вчинки.— Безіменний здригнувся й на мить був вражений, зачувши таку незвичну для себе мову, а ще дужче вразило його те, що він не відчував при цьому ніякого гніву, а навпаки, навіть якесь полегшення.— Та хіба це для слави господньої? — провадив Федеріго.— Адже все то голоси жаху, голоси себелюбства, хай навіть і справедливості, тільки ж ця справедливість така незначна, така зрозуміла! Можливо, серед них лунають, на жаль, навіть голоси заздрощів до оцієї вашої злощасної могутності, до оцієї — до сьогоднішнього дня — такої сумної твердості вашого духу. Та коли ви самі повстанете, щоб засудити своє життя й виголосите собі вирок,— о, тоді прославиться ім'я господнє! А ви ще питаєте, навіщо ви йому? Шляхи господні несповідимі!.. Хіба я, слабка людина, можу знати, для чого ви станете потрібні Господові? Куди спрямує він вашу могутню волю, несхитну твердість, коли він наповнить, запалить вас любов'ю, надією, каяттям? То хто ж ви такий, чоловіче грішний, коли вважаєте, що могли безкарно задумувати й чинити великі лиходійства, а бог не може вернути вас на шлях інстинний? Навіщо ви потрібні богові, питаєте ви? А щоб дарувати вам прощення! А щоб спасти вас! А щоб ви спокутували свої гріхи! Чи ж це не славні й достойні справи його? Подумайте тільки: коли я, нікчемний, жалюгідний чоловік, так потерпаю зараз про ваше спасіння, що радий би віддати за нього — господь тому свідок! — усю решту днів моїх,— то подумайте, яким великим має бути милосердя того, хто вселяє мені милосердя до вас, таке недосконале, але таке животворне; як любить вас, як опікується вами той, хто керує мною й вселяє до вас любов, яка окриляє мене.

В міру того, як ці слова злітали з кардиналових уст, усе його обличчя, погляд, усі рухи посилювали їхній зміст. Обличчя Безіменного, покривлене судомами, спершу виказало подив і увагу, потому на ньому проступили глибокі й не такі тривожні переживання. Очі, які з дитинства не відали сліз, зволожилися. А коли відбриніли кардиналові слова, Безіменний затулив обличчя руками й вибухнув нестримними риданнями, які були ніби останньою і найяснішою відповіддю.

— Боже великий і милостивий! — вигукнув Федеріго, зводячи очі й руки до небес.— Що зробив я, раб недостойний, пастир ледачий? За що прикликав ти мене на цю учту милосердя твого? За що зробив мене достойним бути присутнім при такому радісному чуді? — І з цими словами він простяг Безіменному руку.

— Ні! — вигукнув той.— Ні! Далі, далі від мене! Не брудніть цієї руки, невинної і милосердної. Ви не знаєте всього того, що вчинила рука, яку ви хочете потиснути.

— Дозвольте мені,— сказав Федеріго, в палкому пориві беручи за руку Безіменного,— дозвольте мені потиснути цю руку, яка виправить стільки помилок, вчинить стільки добродіянь, полегшить стільки страждань і, беззбройна, смиренно і покірно простягнеться до своїх ворогів!

— Це вже занадто! — промовив, ридаючи, Безіменний.— Залиште мене, монсиньйоре, добрий Федеріго, залиште мене! Натовп народу дожидає вас, стільки добрих невинних душ, стільки людей, прийшлих здалеку, щоб бодай раз глянути на вас, почути вас. А ви затримуєтесь... та ще й через кого!

— Залишмо дев'яносто дев'ять овець,— відповів кардинал,— вони в безпеці пасуться на горі; я ж хочу побути з тією одною, яка заблудилась. Можливо, ці душі зараз куди щасливіші, ніж коли б їм довелося бачити свого нікчемного кардинала. Може, всевишній, сотворивши над нами чудо милосердя, наповнює їх радістю, про причину якої вони ще й не здогадуються. Може, ці люди, самі того не відаючи, пробувають у єднанні з нами; може, дух святий пробуджує в їхніх серцях неясне почуття любові до вас, і вони вже проказують за вас молитву, яку він чув, вселяючи їм милосердя до вас, ще не знайомої їм людини.

Із цими словами вія обійняв Безіменного. Той, зробивши спробу ухилитися, на мить замислився, але потім піддався, ніби скорений цим великодушним поривом і також обійняв кардинала, сховавши на його плечі своє схвильоване, змінене обличчя. Гарячі сльози капали на незаплямовану кардиналову мантію, і безгрішні руки Федеріго з любов'ю обіймали цього чоловіка, торкаючись його куртки, на якій він звичайно носив зброю насильства й підступу.

Вивільняючись з обіймів, Безіменний знов затулив очі рукою і, водночас звівши обличчя, вигукнув:

— Боже істинно великий! Боже істинно милосердний! Тепер я пізнаю себе і розумію, хто я; гріхи мої стоять переді мною; я гидкий самому собі — і однак... однак я чую полегшення, радість, так, радість, якої ніколи не відчував за все своє страхітливе життя!

— Це полегшення,— сказав Федеріго,— послане вам богом, щоб навернути вас до себе, надихнути на безповоротний вступ у нове життя, де вам доведеться стільки зруйнувати, стільки виправити, стільки оплакати.

— О я нещасний! — вигукнув синьйор.— Скільки... скільки... такого, що мені залишається тільки оплакувати! Але зате є і щойно початі справи, в які я можу урвати з самого початку, і є одна така, яку я можу урвати зараз же, розладнати, відвернути.

Федеріго почав уважно слухати, і Безіменний розповів коротко з, либонь, іще більшою огидою, ніж це зробили ми, всю історію насильства, вчиненого над Лючією, всі страхи й страждання бідолашки; як вона благала, і яке сум'яття ці благання викликали в його душі; він повідомив також, що вона все ще перебуває в його замку.

— То не гаймо часу! — вигукнув Федеріго, охоплений співчуттям і бажанням допомогти бідолашній.— Який-бо ви щасливий! Це для вас запорука прощення. Бог зробив вас знаряддям порятунку для тієї, для якої ви хотіли стати знаряддям погибелі. Хай благословить вас господь! Господь уже благословив вас! Вам відомо, звідки родом наша бідна страдниця?

Безіменний назвав Лючіїне село.