Досить сказати, що з дев'яти вчених восьмеро були молоді здібні вихованці семінарії,— з цього можна судити, якої невисокої думки він був про глибину знань загальновизнаних учених свого часу; з цим, звичайно, погодились і нащадки, геть забувши їх. В правилах, встановлених ним для користування й керування бібліотекою, відчувається постійна турбота про читачів, прекрасна не тільки сама по собі, але й з багатьох поглядів мудра та благородна, що далеко випереджала поняття та звичаї того часу. Так, бібліотекареві він приписував підтримувати зв'язки з найученішими людьми Європи, щоб діставати від них відомості про стан науки, про кращі друковані книжки з усіх галузей знань і купувати їх; він приписував також рекомендувати вченим книжки, про які вони ще не знають і які можуть виявитись для них корисними; він наказав, щоб усім — місцевим жителям та іноземцям — було надано всілякі вигоди й час для користування книжками, коли тільки у них виникне така потреба.

Така вказівка в наш час видасться всякому цілком природною, пов'язаною з самою ідеєю створення бібліотеки, але в ту добу було інакше. І в історії Амброзіани, написаної (в дусі того віку, витончено й чітко) таким собі П'єрпаоло Боскою, котрий завідував бібліотекою після смерті Федеріго, навмисне підкреслено як щось дуже, оригінальне, що в цій бібліотеці, створеній приватною особою майже цілком на власні кошти, книжки були виставлені для огляду публіки і видавались усякому, хто їх вимагав, причім читачам пропонували стільці, папір, пера та чорнило для необхідних нотаток; тим часом як по інших відомчих бібліотеках Італії книжки не тільки не виставлялись, але й були позамикані по шафах і діставалися звідти тільки для того, щоб швиденько погортати їх, та й то лише завдяки люб'язності бібліотекарів, а про вигоди читачів під час занять ніхто навіть і не думав. Тож поповнювати таку бібліотеку було однаково, що вилучати книжку з користування взагалі — на взірець одного із застарілих способів землеробства, які існували колись та й тепер нерідко трапляються і тільки виснажують грунт.

Не питайте, який вплив мало це дітище Борромео на загальну культуру. Найпростіше було б двома фразами показати, як це звичайно заведено, що вплив той був незвичайний або ж що його й зовсім не було; дошукуватися та пояснювати, наскільки це можливо, який він був насправді,— це, мабуть, дуже стомливо, нецікаво і недоречно. Але подумати тільки, яким же благородним, розумним, добромисним, яким невтомним поборником людського вдосконалення був той, хто задумав таку справу — задумав з таким розмахом і здійснив в умовах такого невігластва, такої відсталості, такої загальної ворожості до всякого культурного зачинання, здійснив серед різних пересудів, як-от: «А яке від цього пуття?», «Невже не можна подумати про щось інше?», «Ну й придумав!», «Цього ще бракувало!» та інших; а було цих пересудів, мабуть, набагато більше, ніж тих скуді, які він витратив на свій почин,— сто п'ять тисяч, здебільше його власних.

Щоб назвати цього чоловіка дуже щедрим добродійником, здається, немає потреби знати ще й про те, чи він роздавав гроші тим, хто безпосередньо відчував у них нужду; і, либонь, знайдуться люди, які подумають, що такі витрати — це найкраща й найкорисніша милостиня. Але для Федеріго поняття милостині, яку він вважав найпершим своїм обов'язком, було значно ширше, в цьому випадку, як в усіх інших, його вчинки не розходились з напрямом думок. Із багатьох своєрідних прикладів його добродійності, зібраних біографами, ми тут наведемо один, з якого стане видно, скільки мудрості й благородства зумів виявити Федеріго на цій ниві.

Дізнавшися, що один дворянин хитрістю та всякими утисками хотів присилувати одну з своїх дочок постригтися в черниці, а вона охочіше схилялася до заміжжя, він викликав до себе її батька і змусив того признатися, що приводом для такого суворого обходження був брак чотирьох тисяч скуді, які були необхідні, щоб пристойно віддати дочку заміж; отож Федеріго дав їй на посаг оці чотири тисячі. Можливо, декому здасться, ніби така щедрість надмірна, нерозважлива, надто нагадує безглузді фантазії чванька,— адже чотири тисячі скуді можна було б із більшою користю витратити у сто інших способів! На це ми не можемо нічого заперечити, хіба що тільки побажати якнайчастіше зустрічатися з чеснотою, яка дійшла до крайнощів, вільною від панівних пересудів (кожна доба має свої), незалежною від загальноприйнятих суджень, як це мало місце в даному випадку, адже ця чеснота спонукала людину дати чотири тисячі скуді, щоб не змушувати дівчину йти в черниці.

Невичерпна добрість цього чоловіка виявлялася не тільки в його щедрості, але й в усій поведінці. Бувши приємний в поводженні з усіма, він вважав своїм особливим обов'язком зустрічати з лагідним обличчям, з поштивою чемністю тих, кого звичайно іменують людьми низького стану, тим паче що їм рідко випадає зустрічатися з таким ставленням до них. І тому в нього бували сутички з лицарями девізу ne quid nimis[114], яким хотілося будь що поставити кого в певні, іншими словами, в їхні власні, межі.

Так, якось раз, коли Федеріго під час своїх відвідин глухого гірського сільця наставляв бідних дітей і, бесідуючи, пестив їх, один із тих лицарів попередив його, щоб він був обережніший і не дуже пестив малих, бо вони, мовляв, огидні й брудні. Мабуть, той дивак гадав, що Федеріго бракувало розуму самому зробити це відкриття або ж проникливості, щоб знайти дотепну відповідь. Так за певних обставин і часу ведеться особам, наділеним високим званням, бо мало знаходиться людей, які вказували б їм на їхні вади, і забагато сміливців, готових дорікати їм за хороші справи. Отож добрий кардинал відповів не без деякого роздратування: «Таж це моя паства; вони, можливо, ніколи більше не побачать мого обличчя,— а ви не хочете, щоб я пестив їх».

Проте гнівався він дуже рідко, всі захоплювалися лагідністю його поводження, незворушним спокоєм, який, либонь, завдячував відповідним якостям його вдачі, що насправді була жвавою й запальною, але Федеріго уперто боровся з нею, виховуючи в собі розважливість і терпіння. Якщо ж іноді він бував суворим і навіть гострим, то тільки до підлеглих йому пастирів, коли вони виявлялися винними в користолюбстві, недбальстві та інших вадах, особливо несумісних з їхнім священним саном. А все, що могло стосуватися його власних інтересів або його мирської слави, не хвилювало Федеріго, не викликало в ньому ні радості, ні жалю, ні захвату,— дивно, якщо ці почуття не були закладені в його душу, і ще дивніше, якщо вони в неї були закладені. Не тільки на численних конклавах[115], в яких Федеріго брав участь, він вважався чоловіком, що ніколи не прагнув посісти місце, таке бажане для честолюбства і таке небезпечне для істинного благочестя; але й якось раз, коли один з його колег, людина великої ваги, запропонував йому свій голос і голоси своєї фракції (гидке слово, але саме воно й було тоді в обігу), Федеріго рішуче відмовився від цієї пропозиції в таких висловах, що той змінив свій намір і звернувся кудись-інде. Ту саму скромність, ту саму відразу до панування виявляв він і в буденніших життєвих справах. Чуйний і невтомний, він наставляв і керував тоді, коли вважав це своїм обов'язком, але уникав втручатися в чужі справи і з усієї сили опирався навіть тоді, коли його просили про це,— ось та скромність і та стриманість, котрі, як усякому відомо, рідко бувають в інших поборників добра.

Якби ми захотіли завдати собі втіхи й почали перераховувати визначні риси його вдачі, то вийшло б, безперечно, своєрідне сполучення достоїнств, на перший погляд протилежних і, зрозуміло, аж ніяк несумісних. Проте нам слід звернути увагу на другу особливість цього прекрасного життя: хоча йому стільки доводилось і керувати, і наставляти, і їздити по єпархії, і виступати на диспутах, і подорожувати,— він не тільки приділяв багато часу своїм науковим заняттям, але й віддавався їм з такою ревністю, яка характерна для справдешнього вченого. Отож, маючи безліч найрізноманітніших заслуг, Федеріго тішився серед своїх сучасників ще й славою вченого чоловіка.