Якби хто-небудь був свідком цієї розмови, то побачив би те саме, що буває, коли раптом при виконанні серйозної опери передчасно піднімається завіса й на сцені видно співака, котрий, геть забувши в цю мить, що на світі існує якась публіка, просто розмовляє з якимсь своїм приятелем. Обличчя, постава, голос дядечка-графа — все було таке природне, коли він вимовляв оте слово «на жаль». Тут від дипломатії не зосталося й сліду: йому справді тяжко було усвідомлювати свої роки. Не те щоб він шкодував за веселими утіхами та розвагами молодості,— все це легковажність, жалюгідні дурниці! Причина його невдоволення була серйозніша й важливіша: він сподівався дістати вищий пост, коли з'явиться вакансія, і побоювався, що не встигне. Дістати б його, а тоді до років було б байдуже; він би вже не став бажати нічого більше,— як усі ті, що, жадібно прагнучи до чогось, домагаються врешті успіху,— і вмер би спокійно.
Та надаймо слово йому самому.
— Нам слід, — казав він, — подумати про молодих і виправити їхні похибки. На щастя, час іще є. Справа ще не набула розголосу. Ще є можливість для «principiis obsta»[111]. Треба забрати вогонь від соломи. Часом особа, небажана в одному місці й навіть здатна викликати всякі неприємності, виявляється на диво потрібною в іншому. Ваша превелебність зуміє належним чином прилаштувати цього ченця. А тут іще й інша обставина, а саме: що він би міг викликати підозру в того, хто... тепер був би якраз зацікавлений, щоб його усунути; і, посилаючи його кудись якнайдалі, ми одним пострілом убиваємо двох зайців, усе залагоджується само по собі, або, краще сказати, без жодних ускладнень.
Такого висновку падре провінціал чекав уже від самого початку. «Іч який! — подумав він про себе.— Адже я бачу, куди ти гнеш; нам відомі ці штуки: коли ви всі чи один із вас злий на бідного ченця або коли він вам вселяв підозру, то настоятель негайно повинен усунути його, не докопуючись, винен він чи ні».
І коли граф скінчив свою промову й важко засопів, що дорівнювало крапці, падре провінціал сказав:
— Я добре розумію, що має на увазі синьйор граф. Але, перш ніж зробити якийсь крок...
— Чи правильно називати це кроком, вельмишановний падре, це проста, природна справа. І якщо не вжити таких заходів, і до того ж негайно, то я передбачаю цілий ряд неприємностей, цілу епопею всяких лих. Яка-небудь дурниця... не думаю, щоб мій небіж... адже, зрештою, для цього я тут. У всякому разі, коли вже справа зайшла так далеко, коли ми, не гаючи часу, не розрубаємо вузол рішучим ударом, то малоймовірно, щоб вона припинилася, щоб усе зосталося в таємниці... І тоді вже не тільки мій небіж... Ми розворушимо ціле осине гніздо, вельмишановний мій падре. Ви ж знаєте, ми одна родина, у нас численна рідня...
— І дуже знатна!
— Ви мене розумієте, все це люди з гарячою кров'ю в жилах і притім... на цім світі... мають якусь вагу. Тут уже зачеплено честь. Справа робиться загальною, і тоді навіть мирно настроєні... Для мене було б величезною прикрістю, якби довелося... адже я завжди відчував таку прихильність до отців капуцинів!.. Та й самі вони, чинячи добрі справи з такою повчальністю для нас усіх, потребують спокою, не хочуть жодних сварок, прагнуть до доброї згоди з тими, хто... І потім, у них є рідня в миру... А всі ці злощасні питання честі, щойно вони затягуються з вирішенням, мають здатність розростатися, розгалужуватися, втягувати... ледве не половину світу. Я обіймаю таку посаду, яка зобов'язує мене дотримуватись певної гідності... Його ясновельможність, синьйори мої колеги... все стає нашою загальною справою... тим паче в зв'язку з отією другою обставиною... Ви знаєте, як завершуються такі справи.
— Таж падре Крістофоро гарний проповідник,— сказав падре провінціал,— і я сам щодо цього мав уже деякі міркування. У мене якраз просять... Але в дану мить, за таких обставин, це могло б видатися покарою, а карати до повного з'ясування...
— Це не покара, зовсім ні! Це мудра завбачливість, вихід за взаємною згодою, з метою відвернути нещастя, які могли б... здається, я вже все вам пояснив.
— Нам з вами, синьйоре граф, справа вимальовується саме в такому світлі,— з цим я згоден. Але якщо вона стоїть так, як доповіли вашій світлості, то, гадаю, неможливо, щоб деякі чутки про неї не проникли в село. Адже всюди є підбурювачі, скандалісти чи то принаймні надміру цікаві, які готові збожеволіти від радості, коли їм щастить побачити сутичку синьйорів із ченцями. І вони все винюхують, перетлумачують, розбовкують... Кожному з нас доводиться триматися в рамках своєї гідності, а я, як настоятель, несу на собі ще один особливий обов'язок — честь мого сану... Це не моя особиста справа... і коли раптом... Одне слово, якщо синьйор ваш небіж такий уже роздратований, а ваша світлість самі про це сказали, то він міг би витлумачити всю справу як дану йому сатисфакцію й став би... я не скажу — хвалитися, тріумфувати, але...
— Ви так, гадаєте, вельмишановний падре? Мій небіж, звичайно, кавалер, якого, безумовно, поважають у світському товаристві... відповідно до його звання та гідності, але переді мною він хлопчисько і робитиме тільки те, що я захочу. Скажу вам навіть більше: мій небіж нічого про це й не знатиме. Яка необхідність давати йому звіт? Усе це справи, які ми залагоджуємо між собою, суто по-дружньому; усе й повинне зостатися між нами... Про це не турбуйтеся. Мені не звикати мовчати.— Тут він знов запихкав.— А щодо пліткарів,— провадив він далі,— то про що вони, по-вашому, зможуть патякати? Чернець виряджається на проповідь до іншого місця,— це ж звичайнісінька річ! І, нарешті, ми, які бачимо... ми, які передбачаємо... ми, кого це стосується... що нам до якоїсь там балаканини?
— А все ж, щоб запобігти можливим розмовам, було б добре в даному випадку, якби ваш синьйор небіж якось привселюдно висловив, виказав знак приязні, уваги... не нам особисто, а нашому сану...
— Певна річ, певна річ, це цілком справедливо... Проте в цьому немає ніякої потреби: я знаю, що мій небіж завжди приймає капуцинів належним чином. Він робить це за своїм нахилом — це наша родинна риса. І потім, Родріго знає, що в такий спосіб він приносить вдоволення мені. А втім, у даному випадку... щось таке незвичайне... цілком доречне. Полиште це на мене, вельмишановний падре, я накажу небожеві... Тобто, звичайно, треба підказати йому обачно, щоб він, бува, не здогадався про нашу домовленість. Бо для мене зовсім не бажано, щоб ми наклали пластир там, де навіть рани немає. А щодо нашої домовленості, то чим скоріше все залагодиться, тим краще. І якби знайшлося місце чимдалі... щоб усунути всяку можливість...
— Мені якраз надходив запит із Ріміні щодо проповідника, і я, либонь, і без усякого іншого приводу міг би спинитися на...
— Дуже доречно, дуже доречно! А коли саме?
— Ну, коли вже доводиться робити справу, то треба робити її якнайшвидше.
— Якнайшвидше, саме так, якнайшвидше, вельмишановний падре: краще сьогодні, ніж завтра,— вигукнув граф, а тоді, підводячись, додав: — І якщо тільки я або моя родина можемо зробити щось для наших дорогих отців капуцинів...
— Ми знаємо з досвіду добрість вашої родини,— сказав падре провінціал, теж підводячись і прямуючи до дверей слідом за своїм переможцем.
— Ми загасили іскру, вельмишановний падре,— озвався той, стишуючи крок,— іскру, яка могла спричинитися до великої пожежі. Між хорошими друзями навіть великі справи залагоджуються двома словами.
Підступивши до дверей, він розчинив їх і конче забажав пропустити падре провінціала вперед. Вони зайшли до попередньої кімнати й приєдналися до товариства.
Тепер ми бачимо, яких старань докладав цей синьйор, до яких слів вдавався, залагоджуючи нагальну справу. Зате й наслідки виходили відповідні. Дійсно, завдяки переказаній нами розмові йому вдалося примусити падре Крістофоро пройти пішки з Пескареніко до Ріміні,— а це прогулянка добряча!
Якось увечері до Пескареніко прибув з Мілана капуцин із пакетом на ім'я падре настоятеля. То було розпорядження про послух, накладений на падре Крістофоро: вирядитися до Ріміні, де й проповідувати впродовж цілого посту. В листі до настоятеля приписувалось довести до відома названого брата, щоб він відклав усякі турботи про справи, які, можливо, розпочав у Пескареніко, і не дозволяти йому ніякого листування. Посланець мав супроводжувати фра Крістофоро в дорозі. Падре настоятель звечора не сказав нічого, а вранці покликав фра Крістофоро, показав йому розпорядження про послух, звелів узяти торбу, ціпок, хустку для втирання поту та пояс і негайно вирушати в дорогу разом з капуцином-листоношею, якого він йому тут же відрекомендував.
