— Друзі, хазяїн також із...
— Та то ж я пожартував,— закричав хазяїн просто в обличчя Ренцо, штовхаючи його до ліжка,— чуєш, пожартував. Хіба ти не розумієш, що я сказав це жартома?
— А-а, жартома! Ось тепер ти заговорив правильно. Ну, якщо ти сказав жартома... Справді, усе це — жарти.
І він упав ниць на постіль.
— Ану, роздягайтесь, та мерщій! — сказав хазяїн, долучаючи до поради й допомогу. Коли Ренцо стяг із себе куртку (а це тільки й було потрібно), хазяїн швидко схопив її й заходився нишпорити по кишенях, чи немає там грошей. Знайшовши їх і розміркувавши, що його гостеві завтра доведеться, чого доброго, зводити рахунки не з ним, а зовсім з іншими людьми, і що ця готівка, напевно, потрапить у такі руки, звідки хазяїнові шинку навряд чи вдасться забрати її, він вирішив залагодити бодай цю справу.
— Адже ви хороший хлопець, благородна людина, чи не так? — сказав він.
— Хороший хлопець і благородна людина,— відповів Ренцо. Його пальці марно змагалися з ґудзиками одежі, якої він ніяк не міг зняти.
— То ось що,— сказав хазяїн,— ви б оце зараз, не зволікаючи, й сплатили за своїм невеличким рахуночком, а то мені завтра доведеться вийти з дому в справах...
— Правильно,— сказав Ренцо,— хоч я й хитренький, проте людина благородна... Тільки ж гроші... де їх тепер шукати?
— Та ось вони,— відповів хазяїн і, вдавшися до свого великого досвіду, терпіння й спритності, домігся-таки свого — підрахував усе й примусив Ренцо заплатити.
— Допоможи мені лишень, бо я ніяк не можу роздягтися,— сказав Ренцо,— я, бач, також розумію, що мені страшенно хочеться спати.
Хазяїн допоміг юнакові і, крім того, вкрив його ковдрою, грубувато побажавши на добраніч; але той уже щосили хропів. Спонуканий своєрідною цікавістю, котра часом змушує нас розглядати неприємну нам річ так само уважно, як і річ улюблену, і котра, очевидно, є не що інше, як бажання дізнатися, що ж це так нас хвилює, хазяїн на хвильку затримався й став розглядати надокучливого гостя, піднявши свічку й випроставши руку так, щоб світло падало просто на обличчя Ренцо,— таким чином, він прибрав постави, в якій звичайно малюють Псіхею, що крадькома споглядає риси невідомого чоловіка[95]. «Осел! — по-думки звернувся хазяїн до сплячого бідолахи.— Сам лізеш у зашморг! Завтра ти мені, мабуть, розкажеш про свої враження. Невігласи! Вештаються по світу, не відаючи, що й до чого, тільки вплутуючи в халепи себе та інших».
Подумавши це й пробурчавши ще щось, хазяїн забрав свічку, вийшов з кімнати й замкнув двері на ключ. З площадки сходів він погукав дружину, сказав їй, щоб вона залишила дітей на дівчинку-служницю, а сама йшла на кухню підмінити його.
— Мені треба вийти в одній справі. Звалився той чортів селюк на мою бідну голову,— докинув він і коротко розповів дружині про прикрий випадок, сказавши наприкінці: — В такий триклятий день потрібне око та ще й яке око, а надто — розважливість. У нас там внизу ціла ватага всякого наброду, всі понапивалися й взагалі люблять непристойності — чого тільки не наговорять! Досить одному з них зопалу...
— Таж і я не дитина і знаю, що мені робити. Досі, здається, не можна сказати, щоб...
— Ну гаразд, гаразд! Та дивись, щоб платили. А щодо їхньої балаканини про завідувача продовольством, про губернатора, про Феррера, декуріонів, кавалерів, Іспанію, Францію й такі інші дурниці,— вдавай, що нічого не чуєш! Досить тільки заперечити, і тобі відразу буде кепсько, а станеш підтакувати,— кепсько буде потім. Сама знаєш: інколи той, хто найбільше кричить... Ну, годі! Тільки-но починається така розмова, повертай голову й голосно кажи: «Іду!» — наче тебе покликали з другого кінця кімнати; я ж постараюсь повернутися якнайшвидше.
Давши ці настанови, він зійшов разом із жінкою вниз на кухню, мимохідь оглядаючи все довкола,— чи не сталось, бува, чого нового,— зняв з кілочка капелюх та плащ, узяв у кутку ціпок, багатозначно глянув на дружину, підтверджуючи вже дані розпорядження, й вийшов. Ідучи вулицею, він знов ухопив ниточку міркувань, початих біля постелі бідолахи Ренцо, й розвивав їх:
«От упертий горець! (Бо ж хоч хай як старався Ренцо приховати своє походження, воно мимоволі виявлялося в усьому його вигляді, у вимові, у вчинках). Така днина, як сьогодні... з моєю спритністю й кмітливістю все скінчилося б гаразд; і треба ж було з'явитися тобі надвечір і відразу зіпсувати мені всю справу. Хіба мало шинків у Мілані, а тебе принесла лиха година саме до мене! Був би ти сам, я б на цей вечір, та й на всі інші, закрив би очі, а зранку навчив би тебе розуму. Так ні ж бо, синьйоре! З'явився ти на мою голову, та ще, задля надійності, в товаристві нишпорки».
На кожному кроці хазяїнові зустрічалися гультяї — то парами, то гуртами — і шепотілися між собою. Звертаючись отак подумки до Ренцо, хазяїн побачив патруль, який наближався. Відступившись, щоб дати солдатам дорогу, він подивився на них краєчком ока й думав далі: «Ось вони — батоги для дурнів! А ти, осле такий, побачивши, як гурток людей ходить і галасує, відразу вирішив, що все на світі має змінитися! І на цій чудовій підставі ти й себе згубив, і мене хотів довести до згуби, а це зовсім несправедливо. Адже я все робив, щоб урятувати тебе, а ти, тварюко, на знак подяки мало був не перевернув мені весь шинок догори дном. Тепер тобі доведеться виплутуватися з біди самотужки, про себе ж я потурбуюся сам. Неначе я просто з цікавості хотів узнати твоє ім'я! Яке мені діло,— зовуть тебе Таддео чи Бартоломео? Невже мені кортить брати в руки перо? Та тільки ж не ви одні хочете, щоб усе було по-вашому. Я теж знаю, що бувають укази нічого не варті,— ото вже новина, треба було горцеві приходити сюди, щоб повідомити її нам! Але ти не знаєш і того, що укази мають на увазі й хазяїв. Теж мені вирискався: тиняєшся по світу й розпатякуєш, а того й не знаєш, що коли хочеш діяти на свій розсуд і плювати на укази, то передусім треба говорити про них із великою осторогою. А для бідолахи хазяїна, який думав би так само, як і ти, і не питав імені у тих, хто виявляє йому честь своїми відвідинами,— чи ж знаєш ти, тварюко, чим це пахне? «...штрафом у триста скуді, будь-кому з названих шинкарів та інших, як указано вище...» Триста скуді! Їх же треба ще заробити, а тут — віддай задурно; «...дві третини з них відраховуються до королівської скарбниці, третина — обвинувачеві або викажчикові»,— нічого собі! «А в разі неспроможності — п'ять років каторги і, крім того, грошова або тілесна покара, на розсуд його ясновельможності». Красненько дякую!»
Додумавши це, хазяїн переступив поріг будинку поліції.
Тут, як і по інших установах, кипіла робота: всюди лунали накази, які вважались найдоцільнішими, щоб відвернути події завтрашнього дня й усунути всяку можливість і привід для під'юджування до нових безпорядків з боку тих, хто прагне цього, і зосередити силу в руках тих, кому належить охороняти порядок. Збільшено загін солдатів біля будинку завідувача продовольством: вулицю з обох боків забарикадовано колодами, заставлено возами. Всім пекарям наказано безперебійно пекти хліб, по довколишніх поселеннях розіслано гінців із наказом везти зерно до міста; до окремих пекарень приставлено знатних громадян, які вирушили туди з самого ранку наглядати за розподілом хліба і своєю присутністю та вмовляннями стримувати неспокійних. Але для того, щоб, як ото кажуть, з одного боку, вдарити по обручу, а з другого — по бочці, тобто надати більшої сили вмовлянням, задля страху було задумано зловити кількох бунтарів. Ця справа була покладена, головним чином, на капітана поліції. І всяк без зусиль може уявити собі, які почуття мав він до бунту та бунтарів, якщо на одному з місць його метафізичної глибокодумності красувалася пов'язка з цілющою примочкою. Всі його нишпорки вже з самого початку хвилювань були при ділі; отож Амброджо Фузелла був насправді, як сказав хазяїн шинку, перевдягненим нишпоркою, посланим в обхід, щоб заскочити на місці злочину когось, чию особу можна було б легко встановити, запам'ятати й простежити. А потім, коли западе нічна тиша, або й назавтра — схопити поміченого суб'єкта.
