На час відсутності губернатора дона Гонсало Фернандеса ді Кордова, що керував облогою Казале-дель-Монферрато, його заступав у Мілані великий канцлер Антоніо Феррер, також іспанець. Він розумів — та й хто цього не розумів! — що необхідно встановити справедливу ціну на хліб, а це була річ сама по собі дуже бажана; отже, він вирішив (у цьому й полягала його помилка), що досить одного його наказу, і така ціна встановиться. Він призначив «мету» (так називають у Мілані таксу на продовольчі товари) для хліба, яка була б справедлива, коли б зерно продавалося в середньому по тридцять три ліри за модій[63], а його ж продавали за вісімдесят. Одно слово, канцлер учинив як літня жінка, яка, вирішивши помолодіти, підробила собі метрику.
Ще й не такі безглузді та несправедливі накази залишалися на папері; але цього разу за виконанням наказу пильнував народ, який, побачивши врешті своє бажання втіленим у законі, не хотів, щоб його обернули на жарт. Люди кинулися до пекарень, вимагаючи хліба за встановленою метою з тим рішучим і загрозливим виглядом, що його надають пристрасть, сила й закон, разом узяті. Можна легко собі уявити, як заволали пекарі. Ставити тісто, місити його й без передиху пекти (бо ж народ, підсвідомо розуміючи, що це ж усе-таки насильство, безперестанно облягав пекарні, бажаючи скористатися з цього раю, поки він існує), надриватися й пріти більш ніж звичайно, і до того ж зазнавати збитків,— усяк зрозуміє, яке це велике задоволення. Але з одного боку стояла влада з погрозою покари, з другого — натовп із своїми вимогами, натовп, який починав, тільки хто з пекарів забариться, нападати на нього, й горлати, та ще й погрожувати розправою, гірше якої нічого не може бути на світі. Рятунку не було, доводилось знову місити, пекти, продавати. Проте, щоб примусити пекарів і далі робити свою справу, наказу виявилося не досить, було необхідно, щоб люди могли працювати, а вони тим часом уже знесилилися. Доводячи властям несправедливість і нестерпність покладеного на них тягаря, пекарі заявляли, що повкидають свої лопати в печі й підуть геть, однак і далі тягли лямку як могли, все ще сподіваючись, що великий канцлер врешті прислухається до голосу розуму. Але Антоніо Феррер, котрий був, як сказали б тепер, чоловік твердої вдачі, відповідав, що пекарі понаживалися в минулому, що вони безперечно добряче наживуться знову, коли повернеться достаток; що там буде видно,— можливо, й удасться зробити для них якесь полегшення, а поки — нехай усе йде, як і досі. Чи він насправді був переконаний у слушності цих міркувань, які висловлював іншим, чи, може, бачачи неможливість домогтися виконання свого указу, хотів перекласти на інших відповідальність, пов'язану з його скасуванням,— хто знає, що думав Антоніо Феррер. У всякому разі, він і далі твердо стояв на своєму. Врешті декуріони (муніципальна колегія, що складалася з нобілів і протрималася аж до дев'яносто шостого року минулого сторіччя)[64] письмово повідомили самого губернатора про стан речей: хай він знайде якийсь вихід.
Читач, звичайно, здогадується, як вчинив дон Гонсало, по вуха загрузлий у військові справи: він призначив комітет, який і уповноважив установити підходящу ціну на хліб,— спосіб, що давав змогу догодити і тій, і тій стороні. Члени зібрались, або, як тоді висловлювались канцелярським жаргоном на іспанський манір, «склали хунту». Почалися нескінченні шаркання, люб'язності, виступи, перерви, відстрочки, порожні пропозиції, хитрощі. Однак усі усвідомлювали необхідність винести якесь певне рішення, і хоча члени комітету знали, що починають небезпечну гру, проте, не бачачи іншого виходу, вони все ж ухвалили підняти ціни на хліб. Пекарі полегшено зітхнули, зате народ знавіснів.
Звечора напередодні того дня, коли Ренцо прийшов до Мілана, вулиці й площі міста кишіли людьми. Охоплені загальним шаленством, керовані однією думкою, знайомі й незнайомі збиралися в гуртки, зовсім про те не домовлявшись, майже непомітно для себе самих, як ото краплі стікають одним схилом. Кожна нова промова посилювала рішучість і розпалювала пристрасті слухачів, як і самого промовця. Серед цієї збудженої маси траплялись, однак, і холоднокровніші люди, які з великою втіхою спостерігали, що вода каламутніє, і навіть намагалися скаламутити її ще більше, послуговуючись такими міркуваннями і такими розповідями, які завжди злітають з язика шахраїв і які завжди жадібно ловлять голови заблудлих. І мали ті шахраї на думці не давати цій воді встоятися, доки не вдасться половити в ній рибку. Тисячі людей позасинали з непевним почуттям, що треба щось зробити і що щось та станеться. Ще вдосвіта на вулицях знов стали збиратися гурточки людей. Діти, жінки, чоловіки, діди, робітники, бідняки об'єднувалися хто з ким: в одному місці стояв глухий гомін багатьох голосів, у другому — один проповідував, а решта аплодувала йому; дехто ставив найближчому сусідові запитання, щойно поставлене йому самому; хтось повторював вигук, щойно відбринілий в його вухах; і всюди лунали скарги та погрози.
Бракувало тільки іскри, поштовху, заклику, щоб перетворити слова на дії,— та довго чекати не довелося. Удосвіта з пекарень почали виходити хлопці з корзинами, повними хліба, який вони розносили постійним замовникам. Поява першого з цих злощасних хлопчаків серед тісного гурту людей-нагадала падіння ракети в пороховий склад. «Осьде він, хліб!» — заволав у один голос натовп. «Атож, для тиранів, що купаються в достатку! А нас хочуть поморити голодом!» Із цими словами хтось підійшов до хлопчика, схопивши рукою за край корзини і смикнувши її, сказав: «А дай-но подивитися!» Хлопчик почервонів, потім зблід, затремтів, спробував вимовити: «Відпустіть мене лишень»,— але слова завмерли в нього на устах. Він опустив руки, квапливо намагаючись вивільнити їх з ременів. «Скидай корзину!» — залунало довкола. Безліч рук водночас схопили її, стягли й кинули додолу. Полотняна шматина, що прикривала корзину, промайнула в повітрі. Теплі струмені повітря поширились довкола. «Ми теж християни, нам теж потрібен хліб»,— сказав перший, беручи круглий буханець і, показавши його натовпові, відкусив шматок. До корзини звідусіль потяглися руки, хліб замелькав у повітрі. Не встигли озирнутися — як корзина вже була порожня. Ті, кому нічого не дісталося, з заздрістю дивилися на чуже везіння; натхненні легкою здобиччю, люди кинулись шукати інші корзини; ті, які потрапляли на очі, миттю спустошувались. Не було жодної потреби нападати на носіїв хліба: ті з них, хто на своє лихо вже вийшов з пекарні, відчувши загрозу, самі ставили додолу свою ношу — і її одразу обсідали з усіх боків. До того ж тих, хто спіймав облизня, зоставалося набагато більше, та й ті, кому вже вдалось поживитися, не вдовольнялися таким малим роздобутком, а в натовп тим часом позатесувались і такі, чиєю метою було якомога збільшувати безлад.
— До пекарні, до пекарні! — раптом гукнув хтось.
На вулиці за назвою Корсіа-ді-Серві була (та й досі є) пекарня, що зберегла свою колишню назву, яка на тосканському діалекті означає «Пекарня на милицях», а на міланському складається з таких незвичайних, диких, варварських слів, що їх годі передати навіть нашою абеткою. Сюди й посунув народ. У хлібній крамниці в цей час саме допитували хлопчика, який повернувся без корзини. Розгублений і розпатланий, він, затинаючись, розповідав свою сумну пригоду, аж враз почувся тупіт і водночас грізне завивання; шум чимдалі наростав і наближався.
— Замикай, замикай мерщій!
Один кинувся кликати на допомогу капітана поліції, інші квапливо зачинили крамницю й загородили двері зсередини. На вулиці почав збиратися натовп, залунали крики:
— Хліба, хліба! Відімкніть!
Через кілька хвилин появився капітан поліції в супроводі загону алебардистів.
— Дорогу, хлоп'ята, дорогу! Розходьтеся по домівках! Дайте пройти капітанові поліції! — кричали алебардисти.
Люди, які ще не збилися в тісний натовп, трохи розступилися, й загін зміг дістатися до дверей крамниці, де й вишикувався, хоч і не зовсім у належному порядку.
