Іноді вона знаходила деяку втіху в свому становищі повелительки, в тій шанобі, якою її було оточено в монастирі, в поздоровчих візитах, що їх робили їй різні особи з околу, в улаштуванні якої-небудь справи, у виявленні комусь свого заступництва й, врешті, у величанні її «синьйорою». Та чого були варті всі ці утіхи? Її мало вдоволене серце хотіло іноді дістати втіху й від релігії, щоб відчути цілковиту насолоду. Але це дається тільки тому, хто нехтує всякими іншими втіхами, як ото потерпілий аварію корабля: коли він хоче вхопитися за дошку, яка може винести його цілим і неушкодженим на берег, то повинен спершу розтулити кулак і випустити водорості, за які був судомно вхопився в підсвідомому пориві.
Невдовзі після виречення обітниці Гертруду призначено наставницею монастирських вихованок. Подумати тільки, як мали почуватися ці дівчатка під таким наставництвом! Колишні її повірниці вже повиходили з монастиря; та в ній самій ще залишалися живими всі пристрасті тієї доби, й вихованки якоюсь мірою повинні були відчути на собі їхню дію. Коли вона думала, що багатьом із них випаде жити у вже назавжди забороненому для неї світі, вона починала почувати до цих бідолашок люту злобу, майже жадобу помсти, й всіляко утискувала їх, тиранячи й примушуючи заздалегідь розплачуватися за ті радощі, які чекали їх у майбутньому. Якби в такі хвилини хто послухав, з яким наставницьким презирством картала вона їх за найменшу провину, той би сприйняв її за жінку фанатичного, сліпого благочестя. В інші хвилини все та сама відраза до монастиря, до статуту, до послуху виявилась у Гертруди в нападках геть протилежного настрою. Тоді вона не тільки терпіла галасливі розваги своїх вихованок, а й навіть заохочувала їх; втручалася в ігри дівчаток і вносила в них безлад; брала участь у їхніх розмовах і штовхала їх далеко за межі тих намірів, з якими ці розмови почато. Якщо одна з них дозволяла собі сказати щось про балаканину матері абатиси, Гертруда починала пародіювати її й робила з цього цілу комічну сцену; наслідувала вираз обличчя однієї черниці, ходу другої і при цьому заливчасто сміялася, однак цей сміх не веселив її.
Отак прожила вона кілька років, не маючи змоги проявити себе в якийсь інший спосіб. Але, на її лихо, нагода для цього трапилася.
Серед інших відмінностей і переваг, наданих їй як відшкодування за те, що вона ще не могла стати абатисою, їй було дозволено жити на особливій монастирській дільниці. У сусідстві з монастирем стояв будинок, де мешкав молодик, злочинець за фахом, один із тих, хто з допомогою найманих убивць і в спілці з такими самими злочинцями міг у ті часи до певної міри знущатися з законів і властей. Наш рукопис називає його Еджідіо, замовчуючи прізвище. Із свого віконця, що виходило просто на невеличкий дворик цієї монастирської дільниці, Еджідіо часом бачив Гертруду, коли та переходила дворик або ж гуляла там на дозвіллі. Скорше під'юджуваний, аніж наляканий небезпекою та мерзенністю свого заміру, він одного чудового дня зосмілився заговорити до неї. Нещасливиця відповіла.
В перші хвилини вона зазнала почуття задоволення, щоправда, не зовсім невинного, зате жвавого. В нудну душевну порожнечу тепер вдерлося захопливе постійне заняття, можна сказати, життя забило джерелом. Але це задоволення було схоже на зміцнюючий напій, винайдений жорстокістю стародавніх людей, який підносили засудженому до смертної кари, щоб додати йому сили терпіти тортури. В усьому поводженні Гертруди сталася різка зміна: вона зробилась набагато стриманіша, спокійніша, кинула насміхатися й бурчати, стала лагідніша, чемніша, аж сестри вітали одна одну з такою щасливою зміною; але вони, звичайно, зовсім не здогадувались про істинну причину цієї зміни, не розуміли, що нова чеснота була не що інше, як лицемір'я, яке доповнило собою інші пороки. Проте ця видимість, ця, так би мовити, зовнішня білизна протрималася недовго. Дуже швидко Гертрудині спокій та привітність вичерпались і відновилися її звичні дивацтва та злі вихватки, знову почали лунати прокльони та насмішки щодо «монастирської тюрми», вимовлені подеколи висловами недоречними в такому місці й з таких уст. Але після кожного такого вибуху наставало каяття, велике старання загладити свою провину з допомогою добрих і лагідних слів. Сестри, скільки було можливо, терпіли ці припливи й відпливи, приписуючи їх химерній і мінливій вдачі синьйори.
Якийсь час ніхто з черниць, очевидячки, ні про що не здогадувався. Та якось синьйора засперечалася за якісь плітки з однією послушницею й заходилася картати останню на всі заставки, ніяк не бажаючи дати їй спокій. Послушниця довго терпіла, аж губу прикусила, та врешті не витримала й кинула наставниці, що вона, мовляв, дещо знає і в свій час неодмінно скаже, де треба. Від тієї хвилі синьйора згубила спокій. Але не минуло й кількох днів, як раз уранці послушниця не з'явилася виконувати свої звичайні обов'язки. Пішли по неї до келії — послушниці там не було; почали гукати — ніхто не відповів; шукали її всюди, обнишпорили все приміщення від горища до підземелля — ніде її не знайдено. І хтозна, які б виникли припущення, коли б під час пошуків не виявили дірки в садовому мурі. Ця обставина наштовхнула всіх на думку, що вона вибралася саме цим шляхом. Було проведено старанні пошуки в Монці та її околицях, особливо в Меде, звідки втікачка була родом, писали в різні кінці, але жодного разу не одержали ані найменших повідомлень. Напевно, дещо й дізналися б, якби, замість шукати далеко, заглянули чимближче. Після загального подиву,— бо ж ніхто не вважав її здатною на таке,— і тривалих пересудів дійшли висновку, що вона, видно, втекла і, можливо, дуже далеко. А що в однієї сестри вихопилось зауваження: «Вона, певно, переховалася в Голландії»,— то відразу стали говорити,— і ця версія утвердилася на якийсь час у монастирі й за його межами,— що вона втекла до Голландії. Однак синьйора, очевидно, не поділяла загальної думки. Не те, щоб вона не вірила цій версії чи то заперечувала її з особливих міркувань: якщо вони в неї були, то вже, зрозуміло, ніхто не вмів так добре приховувати їх, як вона; і, крім цієї історії, що її таємничі глибини їй хотілося зачіпати якмога менше, не було іншої теми, від обговорення якої вона утримувалася з такою охотою. Але що менше вона говорила про це, то більше думала. Скільки разів упродовж дня образ тієї жінки несподівано вимальовувався в її уяві, стояв перед нею й не хотів зникати! Як їй хотілося бачити втікачку живою, бачити її плоть, а не тримати її образ вічно в думках, не бути вимушеною вдень і вночі перебувати під владою тієї невловної, страшної і безплотної тіні! Як хотілося Гертруді почути її живий голос, хоч би чим він загрожував їй, а не дослухатися до постійного примарного шепоту звідкись із глибин свого серця і чути слова, повторювані з такими невтомними впертістю й настирливістю, на які не здатна жодна жива істота.
Десь через рік після цієї події Лючія була рекомендована синьйорі й вела з нею розмову,— саме на ній і спинилася наша розповідь. Синьйору цікавило геть усе, що стосувалося переслідування з боку дона Родріго, а про деякі подробиці вона розпитувала з такою сміливістю й пристрасністю, що все це здавалося, і не могло не здаватися, зовсім несподіваним для Лючії, яка ніколи не думала, що подібні сюжети можуть викликати цікавість черниць. Не менш дивними були й судження, якими синьйора пересипала свої запитання або ж які вона мимоволі висловлювала. Здавалося, вона ніби аж висміювала ту страшну огиду, яку Лючія почувала до цього синьйора, і запитувала, чи він, бува, не виродок, коли вселяє такий страх; здавалося, вона була готова вважати дурною саму Лючіїну впертість, якби та не була викликана перевагою, яку дівчина віддавала Ренцо. Про останнього Гертруда почала розпитувати таке, аж її співрозмовниця, зніяковівши, почервоніла. Тут, схаменувшись, чи не надто вона розпустила язика, що супроводив химерний політ її фантазії, Гертруда спробувала поправити становище й витлумачити свою балаканину в хороший бік, та було пізно: у Лючії так і зостався якийсь неприємний осад і неясний страх. Опинившись врешті віч-на-віч з матір'ю, вона розповіла тій усе. Але Аньєзе, як більш досвідчена, трохи розвіяла її сумніви й по-своєму розкрила цей секрет. «Не дивуйся цьому,— сказала вона,— коли набагато краще пізнаєш світ, як знаю його я, то побачиш, що тут нема чому дивуватися. Синьйори — таж вони всі, хто більше, хто менше, один так, другий інак, трошки пришелепкуваті. Треба дати їм виговоритись, а надто коли маєш у них потребу, і вдати, ніби слухаєш їх серйозно, наче вони говорять діло. Ти чула, як вона мене урвала, ніби я бовкнула якусь дурницю? А я зовсім не звернула на це уваги. Усі вони такі. Тим часом треба дякувати богові, що ця синьйора, видно, поставилась до тебе добре і справді хоче взяти нас під свій захист. А втім, дочко, якщо тобі ще доведеться мати справи з синьйорами, то ти багато чого наслухаєшся, ой багато».
