Вони опинились у кімнаті нижнього поверху, звідки двері вели до приймальні. Перш ніж зайти туди, настоятель, показавши на двері, мовив упівголоса: «Вона тут»,— як би ото ще раз нагадуючи про свої настанови.

Лючія, яка ніколи не бувала в монастирі, потрапивши до приймальні, стала озиратися, шукаючи очима синьйору, щоб уклонитися їй, і, не виявивши нікого, стояла, мов зачарована. Але, помітивши, що чернець і Аньєзе попрямували в куток, вона подивилася за ними й побачила вікно незвичайної форми з двома товстими й густими залізними решітками, а за решітками — черницю.

На вигляд їй можна було дати років двадцять п'ять, і з першого погляду вона здавалася гарною, однак це була поблякла, відцвіла краса, і я б додав — із слідами руйнації. З-під напнутого на голову й обвислого обабіч обличчя чорного покривала видніла білосніжна полотняна пов'язка, до половини прикриваючи такого ж білого лоба; друга пов'язка, спадаючи брижами й обрамляючи обличчя, переходила під підборіддям у білий плат, який спускався на груди й прикривав весь комір чорного чернечого одіяння. На чоло черниці часто набігали зморшки, мовби від гострого болю, і тоді чорні брови суворо сходились ближче. Очі, так само чорні, то впивалися в обличчя людей з якоюсь чванливою допитливістю, то квапливо втуплювалися в землю, ніби бажаючи сховатися. В певні хвилини уважний спостерігач виявив би, що ці очі шукали любові, жалю, співчуття; іншим разом він, можливо, зауважив би в них миттєвий спалах давньої, але притлумлюваної ненависті, щось погрозливе й жорстоке. Коли синьйорині очі були нерухомо скеровані в далечінь, одні могли вбачати в цьому горду відсутність будь-яких бажань, другі — биття прихованої думки про якусь внутрішню тривогу, що точила цю душу й володіла нею дужче всього на світі. Незвичайно бліде обличчя мало тонкі й вишукані обриси, однак було позначене слідами повільного виснаження. Ледь рожеві губи все ж чітко вирізнялись на цьому блідому тлі,— їхні рухи, як і очей, були раптові, жваві, повні виразності й таємничості. Велика, гарно збудована постать програвала від певної недбалості в поставі або видавалась іноді незграбною від поривчастих вайлуватих рухів, надто рішучих для жінки, не кажучи вже про черницю. В самому одінні де-де виявлялася якась вишуканість і вибагливість, засвідчуючи своєрідність цієї черниці: ліф було оброблено з якоюсь світською витонченістю, а з-під пов'язки на скроню спадало пасмо чорного волосся — обставина, яка промовляла про забутий або знехтуваний статут, бо ж правила приписували носити завжди коротке волосся — таке, як після урочистого обряду постригу.

Однак усе це не справило враження на жінок, не знайомих з монастирськими порядками, а настоятель, бачивши синьйору не вперше, як і чимало інших, уже встиг звикнути до дивацтв в усій її особі та в манерах.

Як ми сказали, в цю хвилину вона стояла біля решітки, недбало спершися на неї й стиснувши своїми безкровними пальцями її прути, і дивилася просто в вічі Лючії, яка нерішуче підступала до неї.

— Вельмишановна мати й ясновельможна синьйоро,— сказав настоятель, низько похиливши голову й склавши руки на грудях,— ось та бідна дівчина, якій ви, на моє прохання, обіцяли своє високе заступництво, а це її мати.

Обидві рекомендовані знай низько кланялися. Порухом руки синьйора показала, що, мовляв, досить, і звернулася до ченця:

— Я щаслива, що можу зробити приємність нашим добрим друзям, отцям капуцинам. Однак,— провадила вона далі,— розкажіть мені дещо докладніше історію цієї дівчини, щоб стало ясно, що можна зробити для неї.

Лючія зашарілася й похилила голову.

— Ви повинні знати, вельмишановна мати...— почала була Аньєзе, але настоятель поглядом урвав її й відповів:

— Ясновельможна синьйоро, цю дівчину, як я вже вам сказав, доручив мені один із моїх співбратів. Щоб уникнути різних небезпек, вона була вимушена потай залишити рідне село, і ось тепер вона тимчасово потребує пристановища, де можна б жити в невідомості і де ніхто не насміє потурбувати її, навіть коли...

— Що ж це за небезпеки? — урвала його синьйора.— Прощу, отче настоятелю, не говоріть загадками. Адже ви знаєте, що ми, черниці, дуже охочі до всяких історій та ще й з усіма подробицями.

— Небезпеки ці такі,— відповів настоятель,— що до слуху вельмишановної матері вони повинні дійти тільки у вигляді найслабкіших натяків.

— Так, звичайно,— квапливо мовила синьйора, злегка почервонівши. Може, то в ній заговорила соромливість? Той, хто спостеріг би миттєвий вираз досади, що супроводив цей рум'янець, міг би засумніватися в цьому, тим паче порівнявши його з рум'янцем, який часом заливав Лючіїні щоки.

— Досить буде сказати те, — провадив настоятель, — що один всемогутній кавалер...— не всі великі світу сього послуговуються дарами божими для слави божої й на користь ближньому, як це робить ваша світлість...— один всемогутній кавалер якийсь час переслідував цю дівчину ницими зваблюваннями, а потім, бачачи марність своїх домагань, вирішив удатися до відкритого насильства, аж бідолашка вимушена була втікати з власного дому.

— Підійдіть до мене ви, котра молодша,— сказала синьйора Лючії, поманивши її пальцем.— Я знаю, що устами отця настоятеля глаголить істина, проте ніхто не може бути обізнаний у цій справі краще за вас. Тож ви повинні сказати нам, чи справді цей кавалер виявився мерзенним переслідувачем.

Що стосується першого бажання синьйори, то Лючія відразу послухалась і підійшла до неї, але дати відповідь — це була зовсім інша справа. Якби таке запитав Лючію навіть хтось із своїх, вона й тоді б дуже зніяковіла; коли ж таке запитала значна синьйора, та ще з якимсь відтінком насмішкуватого сумніву, в дівчини відразу пропала всяка охота відповідати.

— Синьйоро... вельмишановна... мати....— лепетала вона, ніби їй не було більше чого сказати. Але уже Аньєзе вирішила, що необхідно прийти дочці на допомогу, оскільки теж була обізнана в цій справі не менше від неї.

— Ясновельможна синьйоро,— сказала вона,— я можу підтвердити, що моя дочка боялася цього кавалера, як чорт ладану, тобто я маю на увазі, що оцей кавалер — сущий диявол. Ви вже мені вибачте, якщо я говорю нескладно, адже ми прості люди. Річ у тім, що моя бідна дівчинка була засватана за одного хлопця нашого ж стану, богобоязливого, скромного хлопця. І якби наш синьйор курато був справжнім чоловіком, як я це розумію... я знаю, що говорю про особу духовну, але ж падре Крістофоро, друг отця настоятеля, також особа духовна, як і наш курато, а він чоловік милосердний і якби був тут, то міг би підтвердити...

— Які ж бо ви скорі говорити, коли вас не питають! — гордо й гнівно урвала її синьйора і при цьому зробилась майже потворною.— Мовчіть, я і без вас знаю, що батьки завжди квапляться давати відповіді за своїх дітей.

Уражена Аньєзе кинула на Лючію погляд, мовляв: «Бачиш, як мені перепадає через твою забарність». Настоятель і собі велемовно подивився на дівчину й кивнув головою на знак того, що настав час якось виплутуватися й не кидати на мілині бідну матір.

— Вельмишановна синьйоро,— мовила Лючія,— все, що сказала вам моя мати, щира правда. Юнак, який залицявся до мене...— і при цих словах вона густо почервоніла,— я йшла за нього без примусу. Пробачте, що я висловлююсь про це так безсоромно, але я не хочу, щоб ви кепсько подумали про мою матір. А щодо того синьйора (хай простить йому Господь!)... то я готова радше вмерти, аніж потрапити йому в руки. І якщо ви будете такі милостиві й прихистите нас, коли вже нам доводиться йти на це — шукати притулку й турбувати добрих людей (нехай буде на все воля Господня!),— то будьте певні, синьйоро, ніхто не молитиметься за вас палкіше від нас, бідних жінок.

— Вам я вірю,— мовила синьйора злагіднілим голосом.— Але мені хотілося б вислухати вас віч-на-віч. Не тому, звісно, що мені потрібні подальші пояснення або докази, щоб удовольнити палке прохання отця настоятеля,— провадила вона,— про це я вже подумала. Ось як, думається мені, найкраще вчинити на перший час. Монастирська воротарка кілька днів тому віддала заміж свою останню дочку. Ці жінки можуть зайняти звільнену нею кімнату й виконувати ті нехитрі обов'язки, які виконувала вона. Сказати правду...— тут вона зробила знак настоятелеві, котрий підійшов до решітки, й стиха вела далі: — Сказати правду, з огляду на поганий урожай спершу були хотіли нікого не брати на місце тієї дівчини, але я поговорю з матір'ю абатисою, а одне моє слово... та й до того ж палке прохання отця настоятеля... Отже, я вважаю цю справу залагодженою...