— Повідайте мені, синку, свою справу.

— Я хотів би поговорити з вами під секретом.

— Слухаю,— мовив доктор і всівся в крісло.

Стоячи біля столу й стромивши одну руку в капелюха, якого він крутив другою рукою, Ренцо провадив далі:

— Я хотів би від вас, як людини вченої, дізнатися...

— Ну-бо, сміливіше, розкажіть мені, в чім річ? — урвав його доктор.

— Ви вже мені вибачайте, ми люди прості й не вміємо говорити по писаному. Отож мені б хотілося знати...

— Що за народ! Усі ви такі: замість викласти справу, усе хочете випитати, бо вже давно вирішили все самі.

— Вибачайте, синьйоре доктор, але мені б хотілося знати, чи підлягає покарі та людина, яка з погрозою стане вимагати від священика, щоб він не смів вінчати.

«Зрозумів, — сказав собі подумки доктор (насправді ж він не зрозумів анічогісінько). — Зрозумів!» Він одразу прибрав поважного вигляду, але до цієї поважності домішувалося співчуття; він міцно стис губи, видавши при цьому дивний звук, що означав почуття, висловлене далі чіткіше найпершими його словами:

— Буденний випадок, синку,— випадок, передбачений законом. Ви слушно вчинили, прийшовши до мене. Випадок простий, про нього згадується в сотні постанов та ще в одній особливій торішній постанові нинішнього синьйора губернатора. Ось я вам її зараз дам подивитися, ба навіть помацати власними руками.

Із цими словами, він підвівся з крісла і, зануривши руки в купу паперів, заходився перегрібати їх, ніби насипаючи зерно в мірку.

— І де ж це вона? Ну-бо, вилазь, вилазь! І треба ж мати таку купу! Напевне вона тут — адже це важлива постанова. Так, ось вона, осьдечки!

Він узяв папір, розгладив його, подивився на дату і, прибравши ще поважнішого вигляду, вигукнув: — П'ятнадцятого жовтня тисяча шістсот двадцять сьомого року. Цілком правильно: постанова від минулого року,— свіженька. Такі найбільше наганяють страх. Читати вмієте, синку?

— Трошечки, синьйоре доктор.

— Гаразд. Тоді дивіться на літери й уважно слухайте.

Високо піднявши розгорнуту постанову, він почав читати, бурмочучи окремі місця скоромовкою і, коли потрібно, зачитуючи чітко, з виразом деякі інші:

— «Дарма що розпорядженням, опублікованим за наказом синьйора герцога Феррейського 14 грудня 1620 року і підтвердженим преславним і преясновельможним синьйором Гонсало Фернандесом де Кордова... і таке інше і таке інше... було вжито надзвичайних і щонайсуворіших заходів проти утисків, вимагань і тиранічних дій, які декотрими пребрутально чиняться над відданими васалами його величності, однак кількість цих правопорушень, а так само каверзність останніх... і т. д. і т. д., зросла до такої міри, що поставила його ясновельможність перед необхідністю... і т. д. і т. д... А тому, згідно з судженням сенату й хунти[26]...  і т. д., постановлену опублікувати одне розпорядження.

Стосовно тиранічних дій твердо встановлено, що багато хто в даному місті, як і в селищах...» Чуєте? «...в селищах цієї держави утискує найслабших усякими способами, силою примушуючи їх до торгових оборудок, наймів...» і т. д. і т. д. Ви стежите? Ага, ось слухайте: «Примушуючи до взяття шлюбів або ж розладнуючи такі...» Ну то як? Що ви на це скажете?

— Якраз мій випадок,— мовив Ренцо.

— Слухайте, слухайте далі, а потім подивимось, як таке карається законом.«Змушуючи до давання свідчень або до недавання їх, до залишення ким-небудь його місцепроживання... і т. д., до виплати боргу або до створення перешкод для стягнення останнього; до молоття в його млині...» Усе це нас не стосується. Ага, ось, стійте: «...до того, щоб та або та духовна особа не виконувала покладених на неї обов'язків або чинила дії, які не входять в її обов'язки...» Ну то як?

— Указ складено ніби навмисне для мене.

— Достеменно так. Але слухайте далі: «...й інші подібні насильства, чинені васалами, знатними, людьми середнього стану, худородними та простолюдом...» Ніхто не лишився поза увагою, геть усі тут, справдешня Іосафатова долина! А тепер слухайте про покари... «Хоча всі отакі і подібні до них лиходійства заборонено, проте його ясновельможність, маючи на увазі застосування особливої суворості і не скасовуючи даним указом попередніх... і т. д. і т. д. ...цим приписує і наказує всім наявним суддям цієї держави переслідувати судом порушників будь-якої з вищезгаданих статей, як і до них подібних, з накладенням грошового штрафу і застосуванням тілесної кари, а так само засланням або каторгою — аж до смертної кари включно...» — Це вам не іграшка! — «...за розсудом його ясновельможності або сенату стосовно до кожного окремого випадку, особи та обставини. І це не-у-хиль-но і з усією суворістю...» і т. д. і т. д. Ну, то якої ви думки? Га? А ось, бачте, і підписи: Гонсало Фернандес де Кордова, і далі внизу: Платонус, а ось тут іще: vidit[27] Феррер. Усе як годиться!

Поки доктор читав, Ренцо повільно водив очима по паперу, силкуючись простежити зв'язок і вловити точний смисл цих священних слів, в яких, як йому здавалось, був увесь його порятунок. Зауваживши, що новий клієнт скорше уважний, аніж наляканий, доктор здивувався. «Напевно, це відчайдушний хлопчина»,— подумав він, а тоді вирік:

— Проте ви собі чуба зрізали. Воно, звичайно, і розважно, та якщо ви вирішили звірятися на мене, то робити це, либонь, не було потреби. Випадок поважний, але ви ще й не відаєте, на що я здатний, коли необхідно.

Щоб зрозуміти цю докторову вихватку, треба знати або пригадати, що за тих часів професійні браві й усякі злочинці носили довгого чуба, яким, мов забралом, прикривали собі обличчя при нападі на когось, у всіх тих випадках, коли вважали за необхідне замаскуватися або ж коли діло вимагало водночас і сили і розважливості. Укази не могли залишити поза увагою такої моди. «Його ясновельможність (маркіз Інохоза) наказує: хто носитиме волосся таке довге, що ним прикривається лоб до брів включно, або хто носитиме косу перед вухами або за вухами, того буде покарано штрафом у триста скуді[28], а у випадку неспроможності — трирічною каторгою, якщо провинився вперше, а у повторному випадку — збільшеною покарою, грошовою або тілесною, за розсудом його ясновельможності.

Однак при наявності плішивості, а так само й іншої розумної підстави, наприклад, мітки або поранення, таким особам, задля більшої прикраси і здоров'я, його ясновельможність не забороняє носити волосся такої довжини, яка потрібна для прикриття подібних вад, але не більшої, попереджуючи цим не виходити за межі потрібного і крайньої необхідності, щоб не дістати покари, встановленої для всіх інших порушників.

Так само його ясновельможність, під страхом штрафу в 100 скуді або трикратного привселюдного підтягування на дибу і навіть іще більшої тілесної покари, за розсудом, як сказано вище, наказує перукарям не залишати тим, кого вони стрижуть, названих кіс, чубів, завитків ані волосся, довшого від звичайного, ні на лобі, ні на скронях, ні поза вухами, а щоб усі були зрівняні, як указано вище, за винятком випадків плішивості або інших вад, як про те сказано».

Таким чином, чуб був ніби предметом озброєння і відмітною ознакою всяких бешкетників і забіяк, через що їх звичайно й називали «чубами». Ця кличка збереглася й досі живе в місцевому діалекті, правда, в дещо пом'якшеному значенні. Думаю, не один з наших міланських читачів пригадає, як, бувало, в дитинстві батьки, вчитель, друг родини або хтось із слуг сказали про нього самого: «Чуб такий! Такий чубчик!»

— Слово честі бідного хлопця,— відповів Ренцо,— я за все своє життя ніколи не носив чуба.

— Е, так у нас справа не піде,— відказав доктор, похитавши головою й усміхаючись чи то лукаво, чи то роздратовано.— Якщо ви мені не довіряєте,— не піде справа, та й годі. Бачите, синку, той, хто плете смаленого дуба перед доктором,— дурень, бо судді однаково доведеться сказати всю правду. Адвокатові потрібно викладати обставини ясно, а ми вже потім сплутаємо карти. Коли ви бажаєте, щоб я вам допоміг, то треба розповісти мені все відверто від альфи до омеги, з відкритою душею, як на сповіді. Ви повинні назвати ту особу, котра дала вам доручення. Певна річ, це чоловік знатний, і в тому разі я сам навідаю його, так уже ведеться. Зрозуміло, я не стану йому казати, що довідався про дане доручення від вас, — тут ви вже можете покластися на мене. Скажу тільки, що прийшов заступитися за бідного обмовленого хлопця. З ним разом я й уживу необхідних заходів, щоб скінчити справу по-доброму. Зрозумійте-бо: рятуючи себе, він рятує й вас. Знов-таки, якщо вся ця справа — чисто ваша робота, то що ж, я не ухиляюся, мені випадало вирятовувати людей і з гірших халеп... Аби тільки ви не зачепили якої-небудь значної особи,— про це треба домовитись заздалегідь,— я й тут беруся вирятувати вас із скрути,— ну, зрозуміло, не без деяких витрат. Ви тільки повинні сказати мені, хто, як ото мовиться, покривджений,— а далі вже, згідно з становищем, станом і настроєм нашого приятеля буде видно, чи можна його настрахати тим, що у нас є рука, або ж знайти який-небудь спосіб нам самим втягти його в кримінал, так би мовити, пустити йому блоху в вухо: адже коли хтось зумів спритно обійти укази, тоді ніхто не виявиться ні винним, ні правим. Що ж до курато, то коли це чоловік кмітливий, він сидітиме тихенько; якщо ж він виявиться упертюхом,— знайдемо засіб і проти такого. Можна виплутатись із будь-якої халепи, але для цього потрібен тямущий чоловік; а ваш випадок серйозний,— серйозний, кажу вам, дуже серйозний! Указ говорить цілком однозначно. І якщо справа вирішуватиметься між юстицією і вами, так би мовити, в чотири ока, то вам буде кепсько. Кажу вам по-дружньому: за пустощі треба розплачуватись. Якщо хочете відбутися дешево, потрібні гроші і відвертість; треба звіритись на того, хто вам зичить добра, треба слухатись його й виконувати все, що вам буде приписано.