— То вже повертайся не сам. Дасть бог, робота знайдеться всім, і ми гарно заживемо. Аби ти тільки застав мене живого й скінчилася оця диявольська пошесть.

— Ми побачимося, побачимося, повинні побачитись!

— Іще раз кажу: дай боже!

Упродовж кількох днів Ренцо знай вправлявся, випробовуючи свої сили й намагаючись чимскоріше відновити їх. Коли йому здалося, що наче вже можна вирушати в дорогу, він став збиратися. Підперезався, сховавши його під одежу, поясом із зашитими в ньому п'ятдесятьма золотими, до яких він так і не доторкнувся і про які ніколи нікому не обмовився й словом, навіть Бортоло. Прихопив іще трохи грошенят, які відкладав щодень, заощаджуючи на всьому. Взяв під пахву клуночок з одежею, поклав у кишеню посвідчення на ім'я Антоніо Рівольти, що його про всяк випадок випросив у свого другого господаря, до кишені штанів засунув великого ножа,— найскромнішу зброю всякого порядного чоловіка в ті часи,— й рушив у дорогу наприкінці серпня, через три дні після того, як віднесли до лазарету дона Родріго. Ренцо верстав шлях на Лекко, не бажаючи виряджатися до Мілана навмання, і вирішив краще пройти через своє село в сподіванні знайти живою Аньєзе й спершу довідатися від неї бодай про щось із того, що йому так нетерпеливилося знати.

Ті нечисленні люди, що поодужували від чуми, здавалися серед решти населення привілейованим класом. Величезна частина іншого народу хиріла або вмирала. А ті, хто досі ще не заразився чумою, жили в постійному страху перед нею. Зосереджені, пильні, люди ходили розміреними кроками, підозріливо оглядаючись, якось сквапно й водночас рішуче,— адже всюди могла чатувати на них смертельна небезпека. А ті, що повидужували, могли вже не хвилюватися (бо повторне захворювання на чуму було не тільки рідкісне, а й геть-таки незвичайне явище). Вони сміливо й рішуче походжали серед зарази, як ото середньовічні рицарі, з ніг до голови закуті в залізо й верхи на конях, також згори й донизу вбраних у лати, вирушали вештатися по світу (звідси й пішло їхнє знамените прізвисько — мандрівні рицарі) в пошуках пригод або походжали серед жалюгідного натовпу городян, які могли відбити й послабити їхні удари тільки своїм лахміттям. Прекрасне, мудре й корисне ремесло! Ремесло, воістину гідне зайняти одне з перших місць у трактаті з політичної економії.

З такою певністю (послаблюваною, однак, тривогою, про яку читач знає), упереміш з гіркотою, викликаною постійним видовищем загального лиха та невідчепними думками про нього, прямував Ренцо додому. Він ішов під ясним небом по своїй прекрасній країні, не зустрічаючи нікого на своєму шляху. І тільки після довгих переходів у смутній самотності він часом зустрічав якісь бродячі тіні замість живих людей або трупи, що їх опускали до ями без похорону, без співів, без супроводу. Під полудень він зупинився в гайку попоїсти хліба з усякою всячиною, прихопленою з собою. Фруктів уздовж всієї дороги було вдосталь: фіги, персики, сливи, яблука — всього скільки хоч. Досить було тільки зійти вбік з дороги й нарвати або назбирати плодів під деревами, де їх валялася сила-силенна, наче позбиваних градом, бо ж рік видався винятково урожайний, особливо на фрукти, а поратися біля них майже не було кому. Виноградні грона, важкі й соковиті, теж були покинуті на поталу першому стрічному.

Надвечір замріло рідне село. Хоча Ренцо й був давно готовий до цього, проте, забачивши його, він відчув, як стислося йому серце: наринуло безліч спогадів і сумних передчуттів. Юнакові здавалося, що в вухах лунає зловісний дзвін на сполох, який ніби супроводив, переслідував його, коли він утікав із цих місць, і водночас він ніби чув мовчання смерті, яке панувало довкола. Ще більшим хвилюванням перейнявся Ренцо, вийшовши на майдан перед церквою, та найгірше він побоювався знайти в кінці дороги, бо збирався зупинитися в тому будинку, який він колись звик називати Лючіїним. Тепер це міг бути в кращому разі будинок Аньєзе, і він чекав від неба єдиної милості — знайти її там живу й здорову. В цьому будинку він збирався просити пристановища, вірно припускаючи, що його власний уже став оселею для мишей і куниць.

Не бажаючи нікому потрапляти на очі, Ренцо подався городами, тією самою стежкою, якою йшов із своїми друзями в оту пам'ятну ніч, щоб заскочити зненацька дона Абондіо. Десь на півдорозі з одного боку тягся виноградник, а з другого стояв будиночок Ренцо, тож мимохідь він міг на хвилинку зайти до себе — поглянути, як там справи.

Ідучи, він усе дивився вперед, сподіваючись і водночас побоюючись зустріти кого-небудь: і справді, ступивши кілька кроків, він побачив чоловіка в сорочці, який сидів на землі, прихилившись спиною до ясминової огорожі, за всіма ознаками — божевільного. За його виглядом, а також за виразом обличчя Ренцо здалося, що то начебто Жервазо, бідолашний дурник, який був за другого свідка в нещасливій вилазці. Проте, підступивши ближче, він мусив переконатися, що то був якраз Тоніо, котрий привів тоді з собою Жервазо. Він зостався живий, але чума, позбавивши його як фізичної, так і духовної сили, виявила на його обличчі і в кожному русі непомітні, доти приховані риси схожості з дурнуватим братом.

— Боже мій, Тоніо! — вигукнув Ренцо, спиняючись перед ним.— Це справді ти?

Тоніо підвів очі, навіть не ворухнувши головою.

— Тоніо! Ти мене не впізнаєш?

— Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,— відповів Тоніо та так і залишився з роззявленим ротом.

— І тебе не минула, бідний Тоніо, еге? То ти мене зовсім не впізнаєш?

— Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,— повторив нещасний з дурнуватою усмішкою. Побачивши, що від нього годі домогтися чогось більше, Ренцо рушив далі, засмутившись іще дужче. Та ось із-за рогу будинку з'явилось і попрямувало йому назустріч щось чорне, і в ньому він одразу впізнав дона Абондіо. Той ледве ступав, важко спираючись на ціпок. І в міру того, як священик підходив, по його блідому, змарнілому обличчю й по кожному рухові було видно, що і йому довелося пережити свою бурю. Дон Абондіо теж почав придивлятися: здалось йому це чи ні? Як на одежу, то ніби чужинець, але чужинець саме з Бергамо.

«Він — не інакше!» — вирішив подумки дон Абондіо і в пориві прикрого подиву підніс руки до неба, причому ціпок, що його він тримав у правиці, так і завис у повітрі, а з рукавів вистромились худющі руки, що колись ледве влазили в них. Ренцо пішов йому назустріч, прискоривши крок, і шанобливо вклонився, бо ж хоча вони й розстались за обставин, вам відомих, все ж це був і досі його курато.

— Ви... і тут? — вигукнув дон Абондіо.

— Тут, як бачите. Ви нічого не знаєте про Лючію?

— А що б ви хотіли знати про неї? Нічого про неї не відомо. Вона нібито в Мілані, якщо, звичайно, ще на цім світі... А ви ж як...

— Аньєзе жива?

— Може, й так. Тільки хто знає про це? Її тут немає... А втім...

— Де ж вона?

— Вона переїхала жити до Вальсассіни, до отих своїх родичів у Пастуро — ви їх добре знаєте. Там, кажуть, чума не так лютує, як тут. Ну, а ви...

— Мені дуже прикро. А як падре Крістофоро?

— Та його вже давно тут немає. Ну, а...

— Я це знаю, мені писали. Я тільки подумав, чи не повернувся він випадково до нашого краю.

— Та ні, про це нічого не чути. Ну, а ви...

— Це також дуже прикро.

— Ну, а ви, питаю я вас,— скажіть, що ви, ради всього святого, збираєтесь тут робити? Хіба ви не знаєте про наказ заарештувати вас? Легко сказати...

— А мені-то що? У них і так справ по саму зав'язку. Мені забаглося прийти сюди — подивитися, як воно тут ведеться. Отже, анічогісінько невідомо?..

— І що ви хотіли побачити? Нині тут нікого й нічого немає. І повторюю: знаючи, що є оцей дурний наказ про арешт, з'являтися сюди, просто в село, вовкові в пащу,— чи ж не дурість? Послухайте ви старого, який має більше здорового глузду, ніж ви, і який каже тільки через любов до вас: зав'яжіть тугіше свої черевики і, поки ніхто вас не бачив, вертайтеся туди, звідки прийшли. А коли вас уже бачили, то втікайте щодуху. Гадаєте, тутешнє повітря корисне для вас? Хіба ви не знаєте, що вас тут шукали, обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном...