Проте під кінець березня, спершу в передмісті біля Східних воріт, а потім і по всіх інших кварталах міста, зачастішали випадки захворювання й смертності із страшними виявами судоми, серцебиття, летаргії, марення, із зловісними симптомами — крововиливами та наривами. Смерть майже завжди наставала швидко, бурхливо, нерідко раптово, без найменших попередніх ознак хвороби. Лікарі, які заперечували думку, що це епідемія, і тепер не бажали визнавати того, з чого кепкували доти, однак, змушені підвести під якесь загальне поняття нову хворобу, яка стала надто поширеною і надто явною, щоб залишитись неназваною, зупинилися на назві: злоякісна гарячка, лихоманка-моровиця,— жалюгідна умовність, порожня гра слів, яка, однак, спричинилася до величезної шкоди, бо, вважаючи, що істину знайдено, ці лікарі не допускали визнання того, що необхідно було визнати й бачити, а саме: що хвороба передавалася через дотик до хворого. Влада, ніби пробудившись із глибокого сну, почала дужче дослухатися до вказівок та пропозицій Санітарного відомства й стала виконувати його постанови, необхідні секвестри[157] та карантини, приписані цим трибуналом. Останній також безперестанно вимагав грошей на покриття чимдалі більших щоденних витрат на лазарет і всякі інші види обслуговування, вимагаючи їх від декуріонів, доки буде вирішено (здається, це так і залишилось невирішеним і встановилося само по собі), чи це видатки міста, а чи королівської скарбниці. На декуріонів і собі насідав великий канцлер, так само за розпорядженням губернатора, який знову вирушив на приступ нещасного Казале; насідав і сенат, вимагаючи від декуріонів подумати, як постачати місто провіантом, перш ніж скінчиться заборона мати стосунки з іншими місцями, якщо епідемія не пошириться і там, і знайти засоби на утримання більшої частини населення, котра лишилася без роботи. Декуріони намагалися роздобувати гроші позичками та податками, а з того, що їм удавалося зібрати, виділяти трохи Санітарному відомству, трохи бідним, а так само купували трохи зерна,— одно слово, частково вдовольняли всякі потреби. Але дні великих нещасть були ще попереду.
Перед керівництвом лазарету, де населення, незважаючи на щоденну смертність, постійно зростало, стояло й інше важке завдання: налагодити обслуговування й дисципліну, дотримуватись приписаної ізоляції та й взагалі встановити режим, запроваджений Санітарним трибуналом. Бо вже спочатку в лазареті панував цілковитий безлад через свавілля самих ув'язнених, а також недбалість і потурання лікарняної обслуги. Трибунал і декуріони, згубивши голову, надумали звернутись до капуцинів і благали падре комісара провінції, який нещодавно заступив померлого падре провінціала, аби той зволив дати їм людей, спроможних правити цим царством відчаю. Комісар запропонував їм за старшого такого собі падре Феліче Казаті, вже літнього чоловіка, що славився своїм людинолюбством, завзяттям, лагідністю, поєднаною з душевною стійкістю,— чого він цілком заслужив, як це побачимо далі. В товариші й помічники йому запропоновано такого собі падре Мікеле Поццобонеллі, чоловіка ще молодого, але поважного й суворого як за способом мислення, так і за поведінкою. Їх було прийнято з великою радістю, і 30 березня вони з'явилися в лазареті. Президент Санітарного відомства зробив разом з ними обхід, ніби вводячи їх у володіння, і, скликавши лікарняну обслугу та всіх службовців, оголосив їм, що віднині падре Феліче призначається начальником усього лазарету і дістає високі й необмежені повноваження. Помалу-малу, в міру того як нещасне зборище в лазареті все збільшувалося, туди поквапилися й інші капуцини. Вони ставали завідувачами, сповідниками, управителями, братами милосердя, кухарями, гардеробниками, пральниками,— одно слово, всім, ким доведеться. Падре Феліче, вічно обтяжений і заклопотаний, і вдень і вночі обходив портики, палати, все величезне внутрішнє приміщення, іноді з ціпком у руках, а іноді захищений самою тільки волосяницею. Всюди він вносив бадьорість і лад, втихомирював хвилювання, розглядав скарги, погрожував, наказував, шпетив, підбадьорював, змушував людей плакати, заспокоював їх. Спочатку він був захворів на чуму, але видужав і з новими силами взявся до своєї попередньої діяльності. Багато які з його співбратів розлучалися тут із життям — і всі робили це з радістю.
Певна річ, така диктатура була незвичайним виходом із становища,— незвичайним, як і саме лихо, як і самі часи. Отож ми на власні очі впевнилися, що ті, кому довірено таку відповідальну справу, не знайшли нічого кращого, як передоручити її, й до того ж людям, що за самим своїм статутом стояли найдалі від таких речей — уже тільки це може правити за доказ і навіть приклад безмежної грубості й невлаштованості тогочасного суспільства. Але разом з цим, коли ми бачимо, як мужньо ці люди несли такий тягар, це показує нам непоганий приклад сили й хисту, що його може виявити людинолюбство у всякі часи й за будь-яких обставин. Прекрасним було те, що вони взялися до цієї справи тільки тому, що не знайшлося нікого, хто пішов би на це, і не мали іншої мети, крім служіння людям, ні іншої надії на цім світі, крім смерті, набагато почеснішої, ніж бажаної. Прекрасно й те, що цю справу запропонували їм тільки тому, що вона була важка й небезпечна, що вони повинні були мати ту витримку й холоднокровність, які так необхідні й рідкісні в отакий час. І тому праця й мужність цих ченців заслуговують на те, щоб про них ми згадували з захопленням, із вдячністю, з тим особливим визнанням їхніх великих послуг, зроблених людям такими ж людьми, і тим більше ми їм зобов'язані, що вони не чекають цього визнання собі у винагороду. «Якби там не було цих падре,— каже Тадіно,— все місто напевно б виявилося знищеним: тож справжнє диво, що ці падре за такий короткий відтинок часу зробили так багато для громадського добра; не дістаючи від міста ніякої допомоги, хіба тільки дуже незначну, вони своїм хистом і прозірливістю утримували в лазареті стільки тисяч бідняків». Число осіб, за словами Ріпамонті, доглянутих у цьому закладі протягом семи місяців, поки на чолі його стояв падре Феліче, досягло п'ятдесяти тисяч. Автор справедливо зауважує, що про такого чоловіка він міг би сказати набагато більше, коли б, замість описувати лиха міста, він розповів би про інші справи, якими той прославився.
Та й серед самого населення це вперте заперечення чуми, природно, стало слабнути й зникати в міру того, як хвороба поширювалася через дотик і спілкування,— а тим паче, коли вона, погулявши певний час виключно серед бідноти, почала чіплятися й до синьйорів. Серед них був головний лікар Сеттала. Надзвичайно популярний уже тоді, він і тепер заслуговує особливої згадки. Чи визнали нарешті люди, що бідний старий мав рацію? Хто його знає. Чумою захворів він сам, його дружина, двоє синів і сім служників. Сам він і один із синів видужали, решта повмирали. «Ці випадки,— пише Тадіно,— ставшися в місті в знатних родинах, примусили знать і плебс замислитися, а недовірливі лікарі і темна, нерозважлива чернь почали стискати губи, зціплювати зуби й зводити від подиву брови».
Проте хитрощі й, так би мовити, мстивість викритої впертості часом бувають такі, що змушують нас бажати, хай би вона вже краще залишалася до кінця тверда й непохитна, всупереч розумові й очевидності. Ось це й був якраз один із таких випадків. Люди, котрі так рішуче й так довго заперечували, що поряд з ними, серед них гніздиться зародок хвороби, який, звичайно, розвиватиметься й почне лютувати, вже не могли далі заперечувати факту поширення зарази. Але, не бажаючи визнавати справжньої причини (адже це значило б признатися в своїй великій помилці й великій провині), будь-що прагнули знайти якусь іншу причину і були готові визнати всяку, висунуту хоч би ким. Як на те лихо, одна причина вже була напохваті — в поняттях і традиціях, панівних тоді не тільки у нас, але й у кожному куточку Європи: приворотне зілля, підступи диявола, потаємні замови, щоб прищепити чуму в допомогою всяких заразних отрут і чарів. Такі або подібні речі вже траплялись, і в них вірили й під час багатьох інших епідемій і моровиць, зокрема, коли в нас спалахнула чума за півстоліття до цього. Тут треба додати, що наприкінці минулого року губернатор отримав, за підписом короля Філіппа IV, депешу з попередженням, що з Мадріда втекло четверо французів, переслідуваних через підозріння в поширенні отруйних, заразних мазей. Хай губернатор пильнує, чи вони не з'являться якось і в Мілані. Губернатор передав депешу сенатові й Санітарному трибуналові, але, очевидно, тоді її залишили поза увагою. Однак, коли чума спалахнула й була вже визнана, згадали й про це попередження, вбачивши в ньому ще одне підтвердження неясних підозр щодо лиходійського задуму; проте й сам цей факт міг стати першим приводом для виникнення підозр.
