Коли складене в такий спосіб послання доходить до рук адресата, що також мало тямить в абетці, то він показує його іншому «вченому», котрий читає листа й по-своєму витлумачує його. Тут виникають суперечки, як розуміти те або інше місце, бо ж зацікавлений, добре знаючи всі попередні події, вважає, що ті або ті слова значать одне, а тлумач, керуючись своїм творчим досвідом, твердить, що вони значать інше. Нарешті нетямущий віддає себе в руки тямущого й доручає йому написати відповідь; остання, складена в той самий спосіб, зазнає згодом такого ж тлумачення. А коли до того ж сам зміст листування дещо делікатний і зачіпає інтимні справи, в які не хочеться втаємничувати третього, бо лист може потрапити до чужих рук,— коли з таких міркувань навмисне говориться про все не зовсім ясно, тоді, якщо вже листування почалося, обидві сторони, зрештою, розуміють одна одну не краще, ніж два схоласти, які просперечалися чотири години про ентелехію[127] (ми навмисне уникаємо порівняння з нашими днями: щоб, бува, не перепало на бублики).
Тож із двома нашими листувальниками справа стояла саме так, як ми сказали. В першому листі, написаному від імені Ренцо, було чимало всякої всячини. Насамперед, крім розповіді про втечу, іще стислішої, але плутанішої, ніж ви читали вище, в листі повідомлялося про нинішнє становище Ренцо. З нього ні Аньєзе, ані тлумач ніяк не могли скласти собі досить ясної й повної картини: таємниче попередження, зміна імені, цілковита безпека й водночас необхідність переховуватися — все це були речі, вже самі по собі мало зрозумілі й до того ж викладені в листі дещо завуальовано. Потім — тривожні, схвильовані розпити про Лючіїні пригоди, з якимись темними й похмурими натяками на підставі чуток, що дійшли до Ренцо. Нарешті, боязкі й далекі сподівання, задуми на майбутнє, а поки що — обіцянки та благання, не порушувати даного слова, набратися терпіння й не занепадати духом, очікуючи сприятливіших обставин.
Невдовзі Аньєзе знайшла надійний спосіб передати на ім'я Ренцо відповідь і п'ятдесят цехінів, призначених йому Лючією. Забачивши таку силу золота, Ренцо не знав, що й думати. Схвильований цим чудом і підозрами, що затьмарювали всяку радість, він побіг розшукувати свого писаку, аби той розтлумачив йому листа й дав ключ до такої дивної таємниці.
У цьому листі Аньєзин писака, після кількох плутаних згадок про невизначеність задумів Ренцо, переходив до викладу — майже з такою самою ясністю — страшної історії «відомої вам особи» (так він і висловився); й відразу давав плутане пояснення щодо п'ятдесяти золотих; потім торкнувся обітниці; говорячи, однак, натяками, але долучаючи сюди — словами дохідливішими й певнішими — пораду заспокоїтися серцем і більше про це не думати.
Ренцо мало не побився з тлумачем листа; він весь дрижав від обурення, впавши в жах від того, що зрозумів, а так само й від того, чого не міг зрозуміти. Він примусив писаку перечитати йому це жахливе послання три-чотири рази. То йому здавалося, що він уже розуміє все набагато краще, то раптом робилося незбагненним те, що доти здавалося цілком зрозумілим. І в цьому гарячковому збудженні він зажадав, щоб, писака негайно взяв перо в руку й написав відповідь. Після найсильніших, які тільки можна уявити собі, висловлювань співчуття й жаху з приводу Лючіїних пригод він диктував далі: «Відпишіть, що я, мовляв, не хочу заспокоїтися серцем і ніколи не заспокоюсь. І немає чого давати ці поради такому хлопцеві, як я. До грошей я й не приторкнуся, а сховаю їх і берегтиму, хай ідуть їй на посаг. А вона повинна стати моєю, і ніяких обітниць я й знати не хочу. Я, мовляв, завжди чув, що мадонна турбується про нас і допомагає скривдженим, домагаючись для них милості, але щоб вона стала захищати кривду й порушення слова — такого ще мені чути не доводилось. І цьому не бути. З такими грошима ми зуміємо налагодити своє господарство і тут, а коли я зараз трохи заплутався, то причина цьому — буря, яка скоро промчить мимо»,— і ще багато чого такого іншого.
Аньєзе одержала цього листа й попросила написати відповідь. Листування тривало в тому ж дусі, який ми описали вище.
Коли мати, не знаю, в який спосіб, дала знати Лючії, що дехто живий і здоровий і що все доведено до його відома, Лючія відчула велике полегшення; нічого вона вже більше не бажала, аби тільки він забув її, або, коли сказати точніше, щоб він постарався забути її. Зі свого боку вона сто разів на день приймала таке ж рішення щодо Ренцо й вдавалася до всіляких хитрощів, щоб виконати його. Вона сумлінно ставилася до роботи, намагаючись думати тільки про неї, а коли образ Ренцо поставав перед очима, то вона по думки повторювала Молитви або й нашіптувала їх. Та цей образ ніби мав якесь лукавство: він ніколи не являвся відкрито, а майже завжди потайки, під прикриттям інших образів, тож свідомість виявляла його тільки тоді, коли він уже тривалий час пробував перед нею. Лючія часто вертала думкою до матері, та й як могло бути інакше? І уявний Ренцо спідтиха підкрадався до них обох, так само, як Ренцо справжній не раз робив це колись. Отож разом з іншими образами скрізь, у всіх спогадах минулого неодмінно з'являвся Ренцо. І якщо іноді бідна дівчина дозволяла собі трохи помріяти про майбутнє, то й тут він виринав перед нею, хоча б для того, щоб сказати: «А мене там уже не буде». І якщо вона не могла забути його остаточно, то все ж їй до певної міри вдалося думати про нього менше і не так уперто, як того бажало її серце. Мабуть, це б удалось їй іще більше, коли б цього хотілось тільки їй самій. Та, як на лихо, поряд була донна Прасседе; взявши собі за мету вирвати Ренцо з Лючіїного серця, вона не знаходила для цього кращого засобу, ніж якнайчастіше говорити про нього.
— Ну то як,— частенько питала вона,— ми вже перестали думати про нього?
— А я ні про кого не думаю,— відказувала Лючія.
Донну Прасседе, очевидячки, така відповідь не вдовольняла: вона заявляла, що потрібні вчинки, а не слова. І відразу починала розводитися про дівчат. «Коли забереться до їхнього серця якийсь розпусник (а до цього вони завжди раденькі), то біда: його годі вирвати звідти,— казала донна Прасседе.— Коли ж через якийсь нещасний випадок раптом розладнається гарна партія з чоловіком порядним, позитивним, тоді дівчата швидко заспокоюються; і зовсім інша річ, коли трапиться якийсь лиходій, тоді рана просто невиліковна».
І вона починала паплюжити Ренцо, «того розбійника, який прийшов до Мілана грабувати і вбивати». Донні Прасседе дуже хотілося змусити Лючію признатися, до яких темних справ був причетний Ренцо і в рідному селі.
Голосом, тремтячим від сорому, образи та обурення, на яке тільки була здатна її лагідна душа, вимучена злощасною долею, Лючія палко запевняла, що в їхньому селі про цього бідолаху говорили тільки хороше. Їй дуже хотілося б, казала вона, щоб трапився земляк, якого вона могла б попросити підтвердити її слова. Навіть при згадці про міланські події, про які вона щось там чула, Лючія брала Ренцо під свій захист саме тому, що знала і його, і спосіб його життя від самого дитинства. Захищала й збиралась захищати через саме тільки людинолюбство, через любов до правди і, якщо вже вимовити прямо те слово, яким вона сама пояснювала собі своє почуття,— захищала його як свого ближнього. Але в цих оборончих промовах донна Прасседе знаходила нові докази, щоб довести Лючії, що в серці тієї й досі панує Ренцо. Щиро кажучи, в такі хвилини я не зміг би пояснити до пуття, як стояла справа.
Огидний портрет бідного Ренцо, що, його малювала стара дама, викликав у свідомості дівчини ще живіше і ясніше, ніж доти, уявлення про нього, складене за довгі роки їхнього знайомства. Придушувані силою спогади здіймалися живим роєм, а навіювані донною Прасседе огида й презирство створювали в душі сум'яття, і тоді раптові спалахи сліпого, неусвідомленого осуду ще дужче викликали жалість. Разом із цими почуттями (хто знає, до якої міри) пробралися й інші суперечливі почуття, які слідом за жалістю так легко виникають у людській душі. Тож уявіть собі, що відбувається в тих душах, з котрих намагаються силою вигнати почуття любові й поваги. Хоч би там як, а такі розмови ніколи не затягувались завдяки Лючії: сльози швидко заступали їй слова.
