Зачувши про гучну пригоду з Лючією і наслухавшись розмов про молоду дівчину, вона запалала цікавістю подивитися на неї й послала по матір та дочку карету із старим кучером. Лючія тільки здвигнула плечима й попросила кравця знайти якийсь привід відмовитися. Поки йшлося про простих людей, що прагнули побачити дівчину, з якою сталося чудо, то кравець охоче допомагав їй відпекатися; але в даному випадку відмова здалась йому зухвальством. Він вдався до своєї багатої жестикуляції, вжив силу вигуків і набалакав усякої всячини, що, мовляв, так робити негоже, що це дуже знатна родина, і що синьйорам відмовляти не можна, і що тут, видно, ховається їхнє щастя, і що, незважаючи на все інше, синьйора донна Прасседе вважається святою,— одно слово, набалакав стільки, що Лючія змушена була погодитися, тин паче що Аньєзе, слухаючи кравцеві докази, знай підтакувала: «Правда, правда».
Коли вони стали перед синьйорою, та розсипалась у милих речах і поздоровленнях, розпитувала їх, давала поради; у її мові звучало вроджене почуття деякої вищості, пом'якшеної, однак, такими привітними висловами, підсолодженої такою турботою, підсмаченої таким щиросердям, аж Аньєзе майже відразу, а Лючія дуже скоро звільнилися від обтяжливої шанобливості, яку спершу був навіяв їм поважний вигляд цієї синьйори. Тепер вона їм здалася навіть привабливою. Справа скінчилася тим, що донна Прасседе, зачувши, що кардинал узяв на себе клопіт знайти пристановище для Лючії, раптом запалала бажанням посприяти цьому, ба навіть випередити цей добрий намір, і запропонувала дівчині перебратися в її будинок, де вона, не будучи приставлена ні до якої роботи, на свій розсуд допомагатиме іншим жінкам. При цьому донна Прасседе додала, що постарається сама повідомити про все монсиньйора.
Крім очевидної й прямої користі від такого доброго вчинку, донна Прасседе вбачала в ньому й дещо значніше з її точки зору, взявши собі за мету наставити заблудлу овечку, скерувати на путь істинну створіння, яке цього дуже потребувало. Бо від тієї хвилі, як донна Прасседе вперше почула про Лючію, вона відразу ж вирішила, що молода дівчина, заручена з неробою й бунтівником,— одно слово, з шибеником,— не може бути бездоганною й повинна мати якусь приховану ваду. Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Побачення з Лючією зміцнило це її переконання. Не можна стверджувати, що Лючія здалась їй поганою дівчиною по самій, так би мовити, своїй суті, але все ж багато що в ній синьйорі не сподобалось. Низько похилена голова, немов прибите до грудей підборіддя, небажання відповідати або ж звичка відповідати коротко, сухо, ніби через силу, можливо, пояснювалося соромливістю, але звичайно вказували й надвелику впертість. Неважко було здогадатися, що в тій голівці знайшли притулок свої власні думки. А оця звичка раз у раз червоніти, оці стримані зітхання... І потім, ці великі очі,— вони зовсім не подобались донні Прасседе. Вона була твердо переконана, наче знала це з вірогідного джерела, що всі лихі пригоди Лючії були небесною покарою за її дружбу з бунтівником і що то була вказівка згори розлучитися з Ренцо назавжди; а коли це так, то вона повинна посприяти такій меті. Бо ж, як вона часто казала це іншим і самій собі, всі її помисли були скеровані на те, щоб слухатися настанов згори; проте вона часто помилялася, сприймаючи як волю небес свої власні вигадки. Щоправда, про свій другий намір вона анітрохи не натякнула, керуючись правилом: коли хочеш успішно чинити добро людям, то насамперед намагайся приховувати від них свої наміри.
Мати й дочка перезирнулися. При сумній необхідності розлуки ця пропозиція здалась обом слушною хоча б і тому, що синьйорин маєток був зовсім близько від їхнього села. Тим-то, в найгіршому разі, вони все ж могли жити у сусідстві і навіть побачитися при першій поїздці синьйорів до села. Прочитавши згоду в очах одна одної, обидві подякували донні Прасседе й висловили готовність пристати на її пропозицію. А та знов стала сипати милими речами та обіцянками, сказавши, що негайно напише монсиньйорові листа.
Коли жінки пішли, вона примусила дона Ферранте скласти листа; то був учений чоловік, про якого ми розповімо пізніше. В особливо важливих випадках він виконував обов'язки секретаря. А що тепер такий випадок якраз і трапився, то дон Ферранте доклав увесь свій хист, і, подаючи дружині чернетку, особливо палко вихваляв свій краснопис. Це був один із багатьох предметів, які він вивчав, і один з небагатьох, що давав йому право вважати себе господарем дому. Донна Прасседе старанно переписала листа й наказала віднести його до кравцевого будинку. Це було за два або три дні перед тим, як кардинал послав по жінок ноші, щоб відправити їх до рідного села.
Діставшися туди, вони висіли біля будинку дона Абондіо, де спинився кардинал. Він заздалегідь наказав ввести їх, тільки-но вони прийдуть. Капелан, першим побачивши жінок, виконав наказ, тільки трошки затримавши їх, щоб нашвидку дати кілька настанов, як треба величати монсиньйора та зробив іще два-три зауваження щодо дотримання етикету,— що він звичайно робив потай від кардинала, коли траплялася нагода. Для бідолахи було справжньою мукою бачити, як мало щодо цього було порядку в оточенні його високопреосвященства. «А все через надмірну добрість цього святого чоловіка, надто вже він простий в обходженні»,— скаржився він своїм співбратам. І тут же розповідав, що йому доводилось самому не раз чути навіть такі відповіді: «Так, мосьпане; ні, мосьпане!»
Кардинал у цю хвилину саме вів розмову про парафіяльні справи з доном Абондіо, тож останній не мав змоги, як йому того хотілося, дати зі свого боку ще деякі настанови жінкам. Дон Абондіо тільки встиг, коли виходив, а вони трапились йому назустріч, підморгнути їм на знак того, що він, мовляв, задоволений ними і хай вони й далі тримають язика на припоні.
Після перших привітань, з одного боку, та перших поклонів — з другого, Аньєзе дістала з-за пазухи листа й подала його кардиналові, мовивши:
— Це від синьйори донни Прасседе. Вона каже, що добре знає вашу милість, монсиньйоре, та воно й зрозуміло: всі великі синьйори повинні знати одне одного. Почитайте лишень, побачите самі.
— Гаразд,— мовив Федеріго, прочитавши листа й вичавивши врешті смисл із квітчастої красномовності дона Ферранте. Він знав цю родину досить добре, тому й був певен, що Лючію запрошено туди з гарними намірами і вона пробуватиме там у цілковитій безпеці від підступів та приставань свого переслідувача. Що ж до його думки про розумові здібності донни Прасседе, то тут ми не маємо певних відомостей. Мабуть, вона не була тією особою, яку він вибрав би сам для такої мети; але, як ми вже казали або натякнули в іншому місці, він не мав звички втручатися в чужі справи, щоб виправляти їх на краще.
— Прийміть з миром цю розлуку і невідомість, у якій ви пробуваєте,— додав згодом Федеріго,— і вірте, що це незабаром скінчиться і що господь хоче довести все до такого кінця, який він, очевидно, зволив визначити, і твердо запам'ятайте, що його воля — це найкраще, що може бути для вас.
Він окремо звернувся з лагідним напученням до Лючії, і, сказавши кілька втішливих слів обом, благословив і відпустив жінок.
Щойно вони вийшли, як їх обступило, можна сказати, все село, цілий рій друзів і подруг, котрі дожидали їх і повели додому ніби в тріумфальній процесії. Жінки навперебій вітали Лючію й Аньєзе, ойкали, засипали їх запитаннями й голосно висловлювали невдоволення, почувши, що Лючія назавтра від'їжджає. Чоловіки один поперед одного пропонували свої послуги. Кожному хотілося цієї ночі повартувати біля їхнього будиночка. З цього приводу наш анонім навіть визнав за потрібне скласти приказку: «Потребуєте чужої допомоги — намагайтесь обійтися без нікого».
Цей прийом збентежив і зворушив Лючію, та Аньєзе такі дрібниці бентежили мало. А взагалі все те гарно вплинуло на Лючію, трохи відвернувши її від думок і спогадів, які були воскресли в ній посеред усього цього гамору на порозі рідного дому, в цих кімнатках, перед такими знайомими речами.
