Магіш була висока, струнка й гожа. Її променисті сірі очі шанобливо і вдячно глянули на Абая з-під чорних брів і одразу ніби погасли в довгих віях. В овальному її обличчі, ледь похопленому ніжним рум’янцем, в білості лоба і соковитих яскравих губах були і свіжість, і чистота, і справжня скромність, і своєрідна гідність юності.

Абай лагідно привітався з нею, вклавши батьківську ласку в слово «карагим» — дорогоцінна моя.

— Не стомилась від довгої дороги, Магіш моя?

Невістка відповіла тихим співучим голосом:

— Ні, ага, не дуже!

Абай розумів небезпеку, на яку наражались син і невістка, перебуваючи біля нього в слободі.

— Тут лютує холера,— сказав він.— Ви повинні негайно, не розпрягаючи коней, переїхати Іртиш і зупинитися в місті у Даніяра — там безпечніше, до того ж у Даніяра не буває стільки гостей, як у мене.

Баймагамбет повів Магіш до візка. Дивлячись їй услід, Абай жестом затримав Абіша.

— Разом з аульними свахами й невістками Дільда вбрала Магіш у кімешек і шарші, напнула на неї товсту шовкову хустку. Звісно, вона хотіла причепурити Магіш, а вийшло навпаки. Не личить такий одяг для міста! Та й чи доречний кімешек у тому товаристві, в яке ти введеш свою дружину?

Абіш мовчки посміхнувся: батько вгадав його власну думку. Низько вклонившись батькові, Абіш вийшов з дому і допоміг Магіш сісти у візок.

Син поїхав, і серце Абая знову сповнилося гіркотою. Скільки страждань на рідній землі. В його вухах лунали скарги сиріт і бідолашних вдів, що оплакують своїх годувальників. З новою силою переживав він сором і біль від того, що неспроможний був допомогти страдникам.

Адже зумів Сармолла внести свій, хай невеличкий, вклад у святе діло рятування людей від страшної хвороби. Абай не раз бачив і чув, з яким співчуттям і довір’ям ставляться бідняки, що потерпіли від холери, до промов і порад Сармолли…

Якось, за ранковим чаєм, господар дому Кумаш сповістив Абаю тривожну новину. Учора він побував у мечеті на нічній молитві — хатау — і бачив там муедзина і кількох хальфе, а на базарі зустрічав останнім часом Сейсеке, Хасена й Отарбая. Всі вони просто-таки вогнем палають на Сармоллу. Вони настільки озлоблені проти нього, що й висловити неможливо! І чим це закінчиться, не збагнути. Слова такого правдивого чоловіка як Кумаш, що не любив зайвих розмов, заслуговували на увагу.

Абай вирішив порадитись із Павловими.

Федір Іванович жив у російській частині слободи, між лікарнею і пожежною каланчею, в будинку годинникаря Савелія. Підійшовши до одноповерхового будинку під сірою тесовою покрівлею, що стояв на широкій безлюдній вулиці, Абай штовхнув знайому хвіртку — вона легко відчинялася і не скрипіла. Посеред двору височіло цямриння колодязя з журавлем. Ліворуч видно було пташник, біля нього снували кури, качки, гуси. Для корови поставили маленький критий хлів.

У сінях напівтемно і прохолодно. Під стелею висять березові віники, заготовлені для лазні. В кутку діжка з водою, добре накрита кружком. Поруч — недавно пофарбований голубий умивальник, на бляшаних крильцях два бруски мила — жовте і червоне… Чистота й охайність у сінях сподобалися Абаєві.

Павлови займали половину будинку — маленьку двокімнатну квартирку. Вони привітно зустріли гостя.

Абай одразу заговорив з Олександрою Яківною про справу, з якою він прийшов.

— Чому два тижні тому, коли я приїхав у слободу, було менше захворювань і смертей, ніж тепер? Чому посилюється епідемія холери? Так вона викосить усе населення! На жаназу і хатим останніх десять днів уже майже ніхто не ходить, а епідемія все зростає й шириться. Чим це пояснити?

Олександра Яківна глянула на Абая стомлено і сумно, на лівій її скроні часто пульсувала голуба жилка. Вона добре розуміла печаль гостя. Та іі її серце хіба не було переповнене горем?

— Ви приїхали на самому початку епідемії, Ібрагіме Кунанбайовичу. Стоїть спека, а тепер холера, природно, лютує більше. А жанази вже зробили своє діло: заражені люди заражують тепер інших. І своїх домочадців, і друзів, і сусідів…

— Значить, справа безнадійна?

— Чому ж? Тижнів через два, щонайменше через місяць, коли буде не так жарко, пошесть піде на спад, а припиниться зовсім, як настануть холодні дні, бо тоді загинуть усі мікроби.

Абай задумливо мовчав.

— Сьогодні стався випадок…— додала Олександра Яківна, сумно усміхаючись.— Можна сказати смішний. Хоча сміятися в такі дні, коли люди помирають, гріх… але… людина слабка.

І вона розповіла справді смішну й безглузду історію.

Коли почалася епідемія холери, на вулицях Семипалатинська і слободи з’явився «чорний віз». Це був звичайний фургон з брезентовим кузовом, який поливали карболкою, від чого він з кожним днем чорнів усе більше. Але цей фургон був вісником нещастя — в ньому хворих везли в лікарню.

Сьогодні «чорний віз» доставив двох холерних, підібраних під плотом. Коли їх витягли з брезентового фургона, вони отямились і раптом почали лаятися. Виявляється, замість хворих помилково підібрали і привезли п’яних.

Високий, із скуйовдженою рудою бородою схопив бритоголового, низькорослого за груди і забурмотів, гикаючи:

— Ти ж не холерний… якого біса ти поліз у «чорний віз»? Дурень!

— Сам ти віслюк! — сказав бритий і, сунувши руку в кишеню, витягнув засмальцьований чорний гаманець.

Побачивши його, рудобородий враз протверезів і зарепетував:

— Грабіжник! Це ж мій! Ти в мене його украв! Шахрай! — і почав гамселити бритоголового кулаками.

З’ясувалося, що вони напилися в різних місцях, але впали під плотом неподалік один від одного. Видно, рудобородий упав перший, а бритий витягнув у нього гаманець. Але відповзти подалі в нього не було сил, і він заснув майже поряд. «Чорний віз» допоміг пограбованому знайти грабіжника і забрати в нього гаманець.

Слухаючи Олександру Яківну, Павлов знехотя посміхнувся. Абай згадав два рядки із свого вірша:

Але не прочитав, а сказав з гіркотою:

— Кого тільки немає в людському натовпі! Деякі живуть серед сліз і печалей людських, як безумні на краю прірви, та ще й хвастають цим… Не знаєш, як тут бути — плакати чи сміятися…

Абай розповів про те, що бачив на власні очі у Верхніх Жатаках. Але цим він не вразив своїх друзів. Павлов теж розказав, як холера косить вантажників затону, робітників чинбарень, шерстемийні, пімокатних майстерень…

— Ось де справді собачі умови життя! Не дивно, що саме там холера лютує найдужче!

Павлов говорив діловито й сухо, і Абай відчув раптом, який біль прихований за його словами. Якщо його російські друзі так уболівають за казахський народ, то яке право має сидіти згорнувши руки він, Абай, син цього народу?

Тут Павлов якраз заговорив про Сармоллу:

— Цього чоловіка треба підтримати, він робить важливу і потрібну справу.

А Олександра Яківна додала з властивою їй запальністю:

— От ви — мусульманин, Ібрагіме Кунанбайовичу, Чому б не піти вам на молитву до мечеті і не звернутися до народу з промовою? їй-право, одно ваше слово для казахів цінніше за всі умовляння і закликання Сармолли…

Абай і Павлов мимоволі розсміялись. У мусульманській мечеті тільки імами та хальфе мають право виголошувати перед парафіянами проповіді. А такого грішника, як Абай, який не молиться не тільки п’ять разів на день, ба навіть і разу на п’ять місяців, просто не пустять туди.

Худе, змарніле обличчя Олександри Яківни осяяла усмішка. Абай підвівся. Він пообіцяв довести до відома народу поради лікарів.

Другого дня Абай вирішив переправитися на другий бік Іртиша. Він прийшов на берег і вибрав човна.

Човняр Сеїль, високий, міцний чолов’яга, стояв босоніж на кормі, готовий до відплиття. Пропустивши Абая до лави, він кинув двом молодим жигітам, які стояли на березі, край довгого аркана. Вони перекинули аркан через плече і потягли човна вздовж берега проти течії. Сеїль допомагав їм, відштовхуючись від дна річки довгою жердиною.