— Що це означає? Чого це ви раптом розманіжилися? — гукнув він друзям.— Вас очікують суперечки і звинувачення, вогонь палаючий, а ви… Я думав, що ви сьогодні просто з сідла кинетесь у боротьбу. Де це видано, два таких батири, а хникають, наче друзі-каліки — сліпий і кульгавий.
Напоївши коня, Байкокше стьобнув його і по стремена у воді рушив до другого берега. Абай, глянувши йому вслід, звернувся до Єрбола і Дармена:
— Ви помітили, як засяяли у нього очі? В ньому прокинулося завзяття. От побачите, він зараз щось заспіває.
Дармен не раз казав своїм друзям, що в Абая особливе чуття на натхнення; з вогника, що спалахнув в очах, він вміє його розпізнати. «Невже Абай вгадав? А якщо так, що ж зараз підхльоснуло старого?» — з цікавістю подумав Дармен, нетерпляче чекаючи початку пісні. Сам поет, що легко запалюється, Дармен завжди з насолодою стежив за тим, як раптово і швидко спалахує полум’я поезії в інших.
Байкокше спинився біля заростей ковили на березі ріки. І поки інші доганяли його, встиг зійти з коня і пустити його на траву, тримаючи за довгий чембур.
— Спішуйтеся, дайте коням відпочити! — наказав він вершникам. Дармен з подивом почув, що голос старого став звучнішим і бадьорішим, ніж раніше.
Тільки-но пустили коней пастися, Байкокше, скинувши з голови тимак, надтріснутим, але ще сильним голосом заспівав швидкий і бадьорий початок.
Зараз його трохи розкосі примружені очі горіли ще яскравіше. Вже з перших слів пісня захопила увагу слухачів. Вона линула вільно і швидко, як ріка. Акин співав її, обернувшись до Абая, але дивлячись вище його голови.
Він співав про те, що минулої ночі бачив уві сні Абая, який самотньо стояв у безкрайньому степу. Чи було то ранком, а чи ввечері, Байкокше не пам’ятає. Де це було — не знає. Тільки, як туманне марево, видно було одиноку постать Абая. Здавалося, він, насторожившись, чогось чекав… І раптом похмурі сутінки навколо нього заворушилися. З різних боків на Абая кинулися з гарчанням хижаки. Один був схожий на лютого чорного пса, другий — на голодного вовка, в якого позападали боки, третій був, як лис, що, зачувши запах крові, облизувався підкрадаючись. Темні великі тіла чи то кабанів, чи то леопардів кільцем оточили Абая… І знову все затягло імлою, що крутилася вихором. І Абай, і страхіття зникли. У Байкокше защеміло серце. На очі в нього навернулися сльози. «Абай!» — щосили закричав він. Настала тиша. Коли ж він, жахнувшись, глянув туди, де був Абай, там все зовсім змінилося. Світило сонце, сяяло ясне небо, а в кільці хижаків замість Абая стояв лев. Він закричав, кинувся стрибком, снопи вогню бризнули від нього. Лев стрибнув у самісіньку гущу звірів. Він розірвав на шматки і чорного пса, і пожадливого вовка, і підступного лиса, і кабана з кривавими іклами, і леопарда. Шерсть летіла з них, кров спливала струмками. Ще недавно грізні, хижаки лежали з переламаними хребтами, із закривавленими головами, вищали і стогнали в передсмертних судорогах, зализуючи рани. І лев, що самотньо стояв на високому горбі, грізно запитував: «Чи залишився ще де-небудь ворог?» Кігтями він дряпав скелю, хвостом, наче соїлом, бив себе по боках і ричав…
— От весь мій сон, жигіти. А тепер на коней! — гукнув Байкокше, закінчивши пісню, і перший пішов до коня.
Уже вечоріло, а до ночівлі треба було зробити ще один перехід. Байкокше, раз у раз підстьобуючи свого гнідого коня, швидко їхав попереду, не даючи іншим зрівнятися з собою. Вершники розтяглися довгим ланцюжком, підганяючи коней.
Тільки тепер, поскакавши вперед, Байкокше посміхнувся собі в бороду. Чотири дні тому Даркембай, до якого він заїхав у гості, розповів йому, що Абая викликають на допит до Кара-Моли. Він сповістив також і про те, що коїлося в аулі Такежана. Даркембай запропонував старому акинові супроводжувати Абая в поїздці. «Проти Абая зараз об’єдналися всі: в степу — підлі аткамінери, в місті — чиновники і любителі хабара,— з хвилюванням казав Даркембай.— їдь з ним, підтримай чим-небудь Абая, додай йому сил. Настав час, коли і ми з тобою повинні допомогти Абаєві». Ця порада вірного друга і викликала натхненну пісню старого акина.
Того ж дня ввечері подорожани доїхали до Кара-Моли. Абай разом з усіма спинився в Гостьовій юрті, яку виставив для нього Айткази.
На день раніше до Кара-Моли приїхав і Уразбай. Хоч виїхав він з аулу на другий день після Абая, але випередив його в дорозі, роблячи довгі переходи. Юрти і худоба для пригощения і хабарів були доставлені сюди за тиждень до його приїзду.
Від шербешная Уразбай чекай багато чого. Цього разу він сподівався остаточно зламати Абая, об’єднавши проти нього і степових казахських верховодів, і російських міських чиновників. Якби він міг, він приїхав би ще раніше, але йому довелося вичікувати, чим закінчиться боротьба за Оспанову спадщину. За його розрахунками, вона повинна була привести Такежана до одвертої ворожнечі з Абаєм. Уразбай все відкладав свій від’їзд до Кара-Моли, сподіваючись, що Такежан перейде на його бік. Проте той відбувався тільки короткими повідомленнями: «Вирішиться завтра», «Довідаємося сьогодні…»
Нарешті в аулі Уразбая з’явився Азимбай. Уразбай і Медеу, гостинно прийнявши його, постаралися швидше залишитися з ним віч-на-віч, щоб довідатися про наміри Такежана. Але від хитрого і обачного Кунанбаевого онука не так легко було чогось добитися.
— Абай образив і батька, і Ісхака,— розповів він.— Він не дав поділити спадщину, не порахувався з тим, що батько старший за нього. Хитрими вивертами залишив у своїх руках Велику юрту. Батько поки що припинив переговори.
Уразбаєві стало ясно, що Такежан образився на Абая. А те, що Азимбай приїхав з цією звісткою сам, означало, що Такежан уже згоден на все.
Не даючи зрозуміти, наскільки все це його цікавить, Уразбай пильно стежив за Азимбаем, жадібно ловив його скупі слова. Зрозумівши, що той більше нічого не скаже, Уразбай залишив його з сином, а сам вийшов з юрти.
Уразбай любив виїжджати в степ сам, щоб обмірковувати свої діла і задуми. І цього разу він поїхав до озера повз довгу припону для лошат (заради хвастощів він наказував прив’язувати їх одразу сотню, щоб показати гостям, скільки кобил дояться). До озера вже ішов на вечірній водопій великий табун світло-сірих полохливих і диких жеребців і кобил-п’ятиліток.
Думки Уразбая були радісні. Можливість здійснити помсту збуджувала і бадьорила його. Найнепримиреннішим ворогом, якого він мріяв розчавити, був Оспан. Коли той помер, Уразбай усю свою злість переніс на Абая, якого давно ненавидів. Мстивий, жорстокий, рішучий, він вважав, що коли вже ворогувати, то ворогувати треба так, як Кунанбай,— використовуючи у боротьбі будь-які засоби. Останнім часом він тільки те й робив, що ставив тенета на Абая. Він не шкодував худоби і коней на хабарі міським начальникам і товмачам. У степу він привертав до себе прихильників не тільки в Тобикти. За останні роки Уразбай домігся того, що його ім’я було на устах у всіх волосних, біїв і аткамінерів Керея, Матая, Уака, Наймана, Бури. Представники цих племен мали з’їхатися на Кара-Молинський шербешнай із Семипалатинського, Усть-Каменогорського, Зайсанського повітів. Там-таки повинні були бути і міські багатії, з більшістю яких Уразбай або породичався, або був зв’язаний справами.
Але тільки сьогодні ці тенета, готові захопити Абая, були сплетені до кінця. Уразбай давно мріяв, як би розпалити ворожнечу в самій сім’ї Абая, відірвати його від родичів. Новини, привезені Азимбаєм, дуже обрадували Уразбая: стало ясно, що тепер можна діяти, ні на що не озираючись.
Обмірковуючи це, Уразбай никав біля аулу, поки табуни напилися води і пішли в нічне. Тим часом у його юрті зібралося багато гостей. Це були його прибічники, такі як Абрали, Молдабай, Жиренше, Байгулак, яких Уразбай запросив їхати з ним до Кара-Моли. Їх зустрічав і частував чаєм племінник Уразбая Спан.
Весь цей вечір Уразбай говорив із своїми однодумцями тільки про Абая.
— І коли це наші казахи перестануть помилятися, називаючи його справедливим, розумним? Ви чули, на яку лиху справу зважився цей «справедливий Абай»? Він пограбував усіх своїх родичів, навіть рідних братів — Такежана та Ісхака. З спадщини Оспана піхто нічого не одержав. Абай вигнав усіх з Великої юрти Кунанбая, заволодів нею сам, забрав собі все багатство. Що ж, у цьому його справедливість? Бачите, як наш праведник насильничає над живими і померлими. Я ж завжди казав, що, коли дійде до поділу Оспанової спадщини, казка про непідкупність і чесність Абая розвіється, як дим. Так воно й сталося. Он який він, ваш Абай! І рідних пограбував, і честь роду зневажив, і кунанбаївське гніздо зруйнував. І сам він збився з шляху, прокладеного дідами, і молодь збиває…
