Дармен співав недовго. Проспівавши чотири строфи, він глибоко зітхнув і замовк. Абай торкнув коня. Інші рушили слідом. Яструби на руках мисливців з шумом стрепенулися; повівши очима, вони оглядали тепер степ хижими, з золотим полиском очима, відшукуючи дичину.
Абай, заглиблений у думи, плин яких не перервав спів Дармена, розповідав далі те, що хотів сказати молодим акинам:
— Але ж аркан, який накинули на шию Єнлік, задушив не лише її. Ним задушено відчайдушний крик, що не встиг вирватися в світ… Чи не час хоч тепер розповісти народові таємницю цих двох могил? Чи не можна голосом Єнлік висловити таємницю дівочого серця, а устами Кебека — бентежний заклик мужньої душі, що стає на захист прав людини… Адже ж ви поети. Прислухайтесь: осінній вітер доносить до нас з імли часів скарги й стогін… Мені здається, натхнення треба шукати не тільки в радощах і в щасті, але і в гіркій долі народу, у пригнічених пориваннях його сміливих синів. Якщо слово забирає поет, хай воно скаже всю правду життя. Вірш, народжений правдою, мов той струмок, що його джерело на високій горі: він скрізь знайде собі дорогу. Чому б вам не скласти вірші про те, що ми пережили разом сьогодні? Хто з вас візьметься за це?
Дармен, зрозумівши думку Абая ще до того, як він закінчив, хотів назвати себе, але Шубар випередив його:
— Абай-ага, я напишу про це!
— Шубар сказав те, що було у мене на язиці,— вигукнув Дармен. — Напишу я.
— У тебе на язиці? — насмішкувато повторив Шубар.— Я сказав те, що було у мене на думці. Я кажу тільки свої слова, і вірші будуть тільки мої. Писатиму я!
— Ні, я!
— Ні, не ти! Я перший відповів Абаю-ага…
Абай посміхнувся. Засміялися й інші. Дармен звернувся до друзів, щоб розсудили:
— Нехай вирішує більшість! Але не забувайте, що свій намір я виклав піснею там, біля могил, ще до того, як Шубар сказав про це словами…
Магаш співчутливо кивнув головою.
— Оце-то доказ! — глузливо промовив Шубар.— Ну, скажи щиру правду: хіба в пісні був хоча б один твій рядок? Пісню склав Абай-ага! А я ще тоді подумав про все це і перший сказав слово «напишу»!
— Ти подумав, а я відчув це всією душею! — пристрасно заперечив Дармен.— Ти перший вимовив це слово язиком, зате я сказав його всім серцем! Нехай то була пісня Абая-ага, але хіба ти не зрозумів, що всі мої почуття, все натхнення звернені до пам’яті тих двох нещасних?
Єрбол, який щойно сміявся разом з Абаєм над запальністю сперечальників, приклав до лоба долоню і, вдивляючись примруженими очима кудись уперед, перебив їх:
— Ей, жигіти, самі ви нічого не вирішите! Дайте я скажу, кому з вас писати!
— Кажіть! — відгукнулись обидва зразу.
— Дивіться,— почав Єрбол, стишуючи голос майже до шепоту,— он там, біля пагорка, причаїлася зграя дрохв. Яструби ваші вже бачать їх. Пустіть птахів! Чий першим схопить дрохву, той і писатиме вірші.
Абай схвально посміхнувся. Шубар і Дармен, знаючи, які чутливі дрохви, так само шепотом відповіли Єрболові:
— Гаразд…
— Згоден!
Від’їхавши трохи вбік, вони махнули руками, випускаючи яструбів. Шубар, простеживши політ свого птаха, переконався, що він, піднявшись, одразу ж кинувся до зграї. Він рвучко обернувся до Абая:
— Значить так, Абай-ага? На цьому й порішили?
Абай, не кваплячись, відповів:
— Єрбол добре придумав… Але я додам ще умову: доки яструби летять до цілі, складіть на скаку кілька строф.
І він перший пустив коня риссю. Шубар і Дармен поїхали поряд нього обабіч, решта за ними. ІІІубар, очевидно, задоволений умовою, весело сказав:
— Згоден і на це, Абай-ага! Отже, про наших птахів?
Молодь, що вже приготувалася мчати навскач, щоб не пропустити удару яструбів, притримала ко^їєй, з цікавістю поглядаючи на Абая.
— Ні, не про них… Ви поети, то й покажіть, що думка ваша гнучка і швидка! Стара бабуся морозної зимової ночі заколисує онука під тужне завивання холодного вітру. От її слова й передайте віршами. Починайте! — І Абай стьобнув коня.
Шубар, обманутий у своїх сподіваннях, з докором глянув на нього.
— Ну, Абай-ага, це не змагання, а кара! — розгублено вигукнув він.
Дармен, що скакав поряд з Абаєм, з дивовижною швидкістю почав свою імпровізацію. Незвичні умови змагання привернули увагу всіх. Вершники забули про птахів. Дармен, відчуваючи, як усі прислухаються, говорив рядок за рядком. Абай, задоволено посміхаючись, скакав, поглядаючи збоку на Дармена. Він навіть шапку зняв, щоб не пропустити жодного слова.
Дармен голосною скоромовкою один за одним читав створені щойно рядки:
Багато на світі акинів таких,
Хто задані вірші складає для всіх,
Та літ щонайшвидший думок всіх моїх —
Яструба крила нині у них.
Друзі, слідкуйте, як вірш мій летить
В ночі зимові, де хуга шумить,
Де лютий мороз за стіною тріщить,
Де з внучком бабуся старенька сидить,
Де лагідна пісня дитині бринить:
Спи, моє ягнятко, спи
Хуга вийшла у степи,
Та крізь вікна не пройде,
Та, однак, нас не знайде.
Люлі-люлечки, гай, гай,
Хуго, спать не заважай,
Марно внучка не лякай,
Не візьмеш нас, так і знай!
Ти в степи іди — гуляй,
В чистім полі завивай,
Адже ж скрізь пусті степи!
Спи, моє ягнятко, спи!
Вже очі під пісню маля закрива,
І тихо бабуся співа і співа,—
Вперед на сто років знайду ті слова —
Аж поки у яструба сила жива.
Дармен підвівся на стременах і раптом, обернувшись у сідлі, захоплено закричав:
Та яструб мій ворога перемага!
Перемога! Кінець, Абай-ага!
І, вдаривши коня канчуком, він щодуху помчав до гірки. Всі з сміхом кинулися за ним.
Першим доскакав Магаш і різко спинив коня біля великої, з козеня завбільшки дрохви, в спину якій вчепився яструб Дармена, шматуючи її так, що аж рябе пір’я летіло в повітря. Магаш зірвав з голови тимак і, розмахуючи ним, закричав вершникам, що його наздоганяли:
— Дармен, Дармен, суюнчі!..[3] Тобі писати про Єнлік!
Дармен, примчавши до нього, стрімголов скотився з коня і побіг до свого яструба. Кокпай, Акилбай і Баймагамбет, що встигав усюди, одразу оточили його.
Шубар осторонь вовтузився зі своїм яструбом. Здалека нікому не було видно, чи піймав птах здобич.
Ув’язавши забиту дрохву в торока Єрбола, молодь рушила до Шубара. Той сидів навпочіпки, прикриваючи яструба полами чапана.
Кокпай першим зрозумів, у чому річ.
— Яка ганьба! — закричав він, регочучи.— Покажи, покажи всім!
Він відгорнув полу Шубара, і тоді всі побачили яструба. Весь мокрий, настовбурчивши скуйовджене забруднене пір’я, той гнівно крутив головою. Кокпай, що завжди нещадно висміював Шубара, дав собі волю і цього разу.
— Ай-яй-яй, ну і підвів тебе твій яструб! — глузував він.— Та ще в такому благородному змаганні. І дрохви не спіймав, і сам у біду потрапив. Бідолаха, всього закаляла проклята дрохва! Погана ознака для тебе, Шубар. Підвів тебе паскудний птах!
Шубар тільки зневажливо глянув на Кокпая і під загальний регіт став сідати на коня.
— Не кажи так, Кокпай,— примирливо сказав Абай.— Яструб зовсім не паскудний птах. Недарма його вважають символом мужності. Глянь, як він гнівається! Що ж, з кожним може трапитися невдача. Чого ж знущатися з Шубара? Але вірші, певно, доведеться писати Дармену,— закінчив він.
