У ці ж дні раптом зник Базарали, а з ним — близько десятка молодих жигітів з пограбованих аулів Шуйгінсу й Азбергену.

Перед від’їздом Базарали викликав до себе щоночі по черзі, по чотири-п’ять чоловік, ще з тридцять жигітів з інших жигитеківських аулів, що зимували на Караулі. Кожній групі він давав однакове доручення:

— Якщо знайдете в своєму аулі хоч яких-небудь куцохвостих шкапин, придатних, щоб з них звішувати ноги, сідлайте їх і їдьте до жатаків у Міали і Байгабих! Звідти почнеться похід… Роками мріяв я про це. Думка про нього давно вже горить у моїй душі. Це буде похід бідняків, таких, як я, як ви, похід помсти! Не питайте, чим це нам загрожує. Коли я, вирвавшись з каторги, прибув до вас, ви клялися: «Підемо за тобою скрізь, вмремо поряд з тобою!» Я пам’ятаю ці ваші слова, я прийняв їх як клятву відважних. Якщо ви рішучі, як і тоді, тепер настав день битви! Не кажіть, що коні ваші не придатні для неї: у вас будуть баскі скакуни! Не я дам вам їх — їх дасть вам сам похід. Не кажіть, що у вас нема соїлів[18], жатаки з радістю дадуть вам кожному по два соїли! Але бережіть таємницю, не проговоріться! Нехай боягузливі байські аули нашого Жигитека, як аули Бейсембі, Абдільди, Жабая, нічого не знають про це! І друга моя вимога: виїжджайте з своїх аулів не всі одразу. Зникайте по двоє, по троє вночі і діставайтесь до жатаків. Але щоб через п’ять днів усі ви, сорок жигітів, зустрілися зі мною у жатаків Міали! Ми з Абилгази будемо чекати вас там.

Про те, що далі робити, як і на кого нападати, він не говорив ще й слова. Давши настанови решті жигитеків, що приїхали на його виклик, Базарали разом з хоробрим, войовничим другом і земляком Абилгази сам зник з Шуйгінсу.

Додержуючи вказівок Базарали, жигіти прибували в Міали до жатаків по чотири, по п’ять чоловіків. Тут їх уже чекали і розміщували по відокремлених, віддалених аулах.

Базарали разом з Абилгази жив ці дні у Даркембая, чекаючи, доки прибудуть усі викликані ним жигитеки. Друзі ділилися потаємними думками, обговорювали задумане. Сидячи біля печі у маленькій землянці Даркембая, вони розмовляли на найрізноманітніші теми. Пуста юшка, зварена дружиною Даркембая, здавалась їм вишуканою і ситною стравою. Базарали розговорився, розмова текла старим річищем, спрямовуючись все до тієї ж мети — до наступного походу сорока жигітів. Тепер він говорив уже не про злочини Такежана, не про розбрат серед тобиктинців; він розповідав про те, про що не чули ще казахи.

Базарали пригадав одного старого росіянина, з яким зблизився на каторзі. У нього була широка біла борода, густі брови (такі ж пишні, як і його сиві вуса) нависали над запалими синіми очима, неначе крила сизого сокола. На зріст він був анітрохи не нижчий за Базарали. Тридцятирічна каторга не зламала його сили.

— Мало зустрічав я таких людей, як Керала,— і душею і тілом бильний! — розповідав Базарали про свого російського друга, ім’я якого — Кирило — він переробив на казахських лад.— Виявляється, і в Росії роєм рояться свої Кунанбаї і Такежани. Там їх звуть дворянами, поміщиками. Керала розповідав мені про те, що зазнав він від свого бая — поміщика Педота[19]. У Педота була зграя хортів, якою він пишався перед сусідніми баями, а в одного з них була добра гонча, яку той ніяк не хотів продати. Одного разу цей бай побачив сестру Керала — вона була красивою дівчиною, ще й двадцяти років не мала. І цей бай сказав Педоту, що згоден проміняти свою гончу на цю дівчину. Її забрали в маєток Педота. Керала, тихо підкравшись, заглянув у вікно. І, побачивши, як бідна його сестра захищалась від старого бая, Керала кинув у вікно сокиру і влучив у бая. Після цього він вирішив, що йому все одно не минути лиха. Та вже коли гинути, то помстившись за все… У росіян є такий вираз: червоний півень — це коли палять будинок і майно ворога. Керала вночі пустив у будинок свого поміщика червоного півня. Два місяці ховався він, нападаючи на маєтки баїв своєї округи, мстився гнобителям. Двічі поміщики влаштовували облаву, але взяти Корала не змогли. Втретє хороброго оточили царські солдати, спіймали, закували в кайдани. Спочатку суд призначив йому смерть, але потім замість швидкого покарання заслали на довічну каторгу. Йому було двадцять п’ять років, коли він почав мститись ворогам. Ось уже тридцять років, як він животіє на каторзі…

— Ой бідолашний! Яка сила гине! — вигукнув Абилгази, який жадібно слухав усе.

Даркембай поцмокав язиком, скрушно киваючи головою:

— Сердега… Але він вказав шлях іншим відважним!

— Авжеж, і таких там багато,— підтвердив Базарали.— Коли б ти бачив, скільки молодих селян пригнали на каторгу за ці роки! Всі вони бунтували проти своїх баїв. І, виявляється, не тільки з ними вони боролися, а й з царськими слугами, з самим царством, і така боротьба кипить по всій Росії. Я бачив відважних селянських ватажків, багато наслухався від них. Ось ким пишатися треба! Вони борються не по-нашому, не поодинці — збирають людей і нападають на ворога цілою лавиною… Оце легенда,— куди там «Тисяча й одна ніч», куди там «Бахтажар»! Слухаючи їх, я завжди мучився і каявся: виявляється, я втопився в чашці води — потрапив на каторгу, нічого не зробивши… Я весь час шкодував за тим, що не завдав ворогам такого удару, який би вони пам’ятали довго, який примусив би їх пошкодувати про свої злочини…

Даркембай слухав Базарали схвильовано, всією душею розуміючи, про що шкодує Базарали. Жадоба справедливої помсти, яка накопичилася в його старому серці за довгі роки приниження й гніту, з особливою силою спалахнула в ньому. Він з насолодою слухав розповідь про відважних бунтарів, сміливих, непокірних бідняків росіян, і, киваючи сивою головою, вдоволено посміхався. Коли Базарали замовк, старий обернувся до нього:

— Я бачу, ти недарма згадав усе це сьогодні. Мабуть, ти хочеш підохотити самого себе. А знаєш, що я тобі скажу, доки ми тут утрьох? — І Даркембай глянув в очі Базарали своїми гострими сірими очима.— Пам’ятаєш, адже ж ми й раніше часто говорили про бідування народу, та говорили все по-дурному. Слова так і залишались словами. Одні з нас із сльозами й стогоном ішли на заслання, інші покірливо давали зв’язати собі руки й ноги. Відомо, яка непокірність у казахів! Погаласують — і все одно аркан залишиться на нашій шиї. Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів це! Подумай про себе: заміряєшся ти дуже, а б’єш слабо — оця досада й зістаріла мене! І сьогодні знову те саме? Виходить, старому Даркембаю, що вже звалився від безсилля в постіль, тільки й лишається, що помирати без будь-якої надії на майбутнє? Ні, годі вже! Якщо хочеш діяти, то дій! Коли вже помирати, то помри, хоч раз махнувши мечем!

Базарали і Абилгази вдоволено перезирнулися. Слова Даркембая сподобались Базарали, і він навіть повторив їх:

— «Заміряєшся дуже, а б’єш слабо…» Що за слова! Влучно й гостро сказано! — вигукнув віп.

— Це не слова, а удар дрючком по самісінькій голові! І важкий удар! — захоплено вигукнув Абилгази і додав: — Що ж тут говорити, Базеке? Тепер треба тільки сідати на коней… Ну, щасливої нам дороги, хай здійсняться наші бажання!

І він рвучко схопився з місця, немов перемерзлий подорожній, що хоче швидше зігрітися в русі.

Абилгази був людиною, у якої слово не розходилося з ділом, а часом діло навіть випереджало слово. Про таких людей говорять: «Попереду — гнів, а за ним — розум». Він давно збагнув, що в поході, який задумав Базарали, його місце попереду: кому ж, як не Абилгази, вести в бій жигітів? І тепер, немовби показуючи, що настав час діяти, він підвівся перший.

Було вже за північ. Друзі швидко вдягліїся і вийшли з землянки. Даркембай допоміг їм сісти на коней і благословив на той шлях, про який казав Абилгази. Старий узяв притулені до низенької огорожі два чорних шокпари[20] і підняв їх над головою.

— Я вже думав, що вони зотліють разом зі мною, що ніхто не махне ними… Візьміть їх, жигіти! Нехай ще раз злетять вони догори, нехай закляклий гнів мій впаде разом з ними на давніх ворогів!.. Ну, щасливої дороги, тигри мої! Вперед! — сказав він.