Збуджений змаганням з вправними степовими ораторами, Абай раптом відчув наче приплив натхнення і слова його, народжені силою поетичного обдарування, заблищали гострим полиском живої, неспокійної думки.

Після зустрічі з верховодами зборів Абай втратив будь-який інтерес до їхніх намірів. Удень він читав російські книжки, взяті у міській бібліотеці, а вечорами ходив у гості до своїх численних знайомих з казахської бідноти. Міські та степові казахи мали одну спільну рису: вони любили приймати гостей. Запрошуючи за свій бідний дастархан когось, гідного поваги, вони ділилися з ним усім, що мали.

Абая навперебій закликали до себе і вдова Дамежан, і човняр Сеїль, і дроворуб Саудабай, і вантажник Акшолак, і швець Салмагбай, і кравець Сагиндик.

Якось Абай і Баймагамбет протягом цілого тижня ходили по хатах затонських вантажників і робітників чинбарні. Раніше, приїжджаючи до міста, він рідко виходив з дому,— волів приймати людей у себе. А тепер, під впливом розмови з Павловим, Абай часто бував у робітничих родинах, щоб ознайомитись із становищем трудового люду. А коли допитливі цікавились, де це пропадає він вечорами, Абай ухильно відповідав: «А так, у різних місцях!»

Сеїт і Абен стали постійними супутниками Абая, його провідниками у затоні. До них пристав ще один забавний чоловічок, бідняк Даулеткельді з багатолюдного селища жатаків Байкадам-Сапак. Судячи з того, як його скрізь приймали, видно було, що Даулеткельді всі люблять за його веселу вдачу. Тільки побачивши його, люди вже весело сміялися, сподіваючись, що він потішить їх зараз піснею, жартом, цікавою розповіддю. І Даулеткельді, залежно від обставин, ставав то поетом, то оповідачем.

Бідність не зробила його похмурим. У кожну халупу приносив він з собою сміх і радість.

Вперше Абай познайомився з Даулеткельді в домі широкоплечого, рудого і кирпатого вантажника Акшолака, Даулеткельді для того і прийшов до свого приятеля Акшолака, щоб привітати поета. Худого, горбоносого, з глибоко запалими очима, гострими вилицями, безбородого і згорбленого Даулеткельді ніяк не можна було назвати красенем. Але щось привабливе було в його обличчі, особливо в маленьких блискучих очах, від яких променями розбігалися лагідні зморшки, слід безжурного сміху. Абай, ще перед тим як він познайомився з Даулеткельді, чув від когось про одне жартівливе його оповідання. І тепер сказав Даулеткельді:

— Ще до нашого особистого знайомства взнав я про одне твоє оповідання. Будь ласка, розкажи про те, що сказав ти своїй матінці, коли вороний стригун здох від сибірки.

Даулеткельді не примусив себе довго просити. Коли він розповідав, обличчя його, навіть у найсмішніших місцях, залишалося цілком серйозним.

…У бідняка Даулеткельді та його старої матері була одна-однісінька корова і від тієї корови — добра трирічна теличка. Якось, коли Даулеткельді не було вдома, до його матері прийшов сусід і почав її умовляти: «Твоєму синові доводиться їздити у місто, а коня у нього нема. В мене є добрий вороний стригун. Хочеш, я його віддам тобі, а ти мені — свою теличку. Вона у вас, виявляється, ялова, я взимку заріжу її на м’ясо». Зраділа стара: «А й справді, бідний Даулеткельді ходить пішки на базар продавати сіно, ото я його потішу!» — і обміняла телицю на стригуна.

Минає тиждень. Повертається Даулеткельді додому і бачить, що стригун хворий на сибірку. Незабаром кінь здох. А мати побивається: то до юрти зайде, то на вулицю вийде, то на почесне місце сяде і все зітхає. Тільки-но Даулеткельді збереться втішне слово їй сказати, вона починає кричати на нього. Йому й самому, бідолашному, світ немилий, проте, сидячи біля вогнища, посміхається, матір розвеселити хоче. «Чого це,— каже,— ти розсілась, як сваха?» А мати, побоюючись насмішки, тільки-но він рота розкриє, кричить на нього: «Годі нісенітниці плести! Мовчи!» Ось тоді, втупившись очима в матір, і склав Даулеткельді такі віршики:

Тоді зажурена мати вхопила кочергу, що лежала біля вогнища, і кинулась на улюбленого сина: «Геть з-перед очей моїх, сучий пастух!» Що діяти Даулеткельді? Даулеткельді побіг щодуху, проте, і тікаючи, чемно звернувся до матері: «А тобі, мамо, не здається, що це дуже схоже на восьмивірш Абая? Адже рядків у мене теж вісім!»

Абай до сліз сміявся, слухаючи розповідь Даулеткельді, чудового майстра-оповідача і предоброї людини.

Даулеткельді уже звик до бідності. Поділяючи з бідняками труд і горе, він знайшов чудодійний засіб від усього лихого: веселий сміх. Хоч як життя шарпало його, він ніколи не занепадав духом.

Помітивши, що Абай залюбки слухає Даулеткельді, Сеїт попросив його розповісти, як він степового бая обдурив.

А сталося це так. Поблизу жатаків Байкадам-Сапака стояли два багаті аули. І ось в одному з них помер найстаріший аксакал. Ну, звичайно, одразу оповістили про цю подію широкий степ, і звідусіль поскакали в аул родичі з голосінням і риданням. У небіжчика бая було багато овець, але сам він був роззявою і скотні двори свої городив як попало. Посидівши біля небіжчика, вийшов Даулеткельді з дому на вулицю і бачить: якийсь літній гладкий бай скаче на коні, заплющивши очі і роззявивши рота, і репетує з усієї сили, як заведений: «Ой-бой, родичу мій! Ой-бой, батире мій! Ой куди ж ти пішов!» Даулеткельді поспішив йому назустріч, допоміг злізти з коня і каже: «Я вас зараз до нього проведу». А сам повів бая не в хату, а в темний хлів. Товстий бай, не розплющуючи очей, все ще голосив. Завівши його в найтемніше місце, Даулеткельді сказав: «Ну, далі я й сам дороги не знаю!» Потім відбіг і сховався за годівницю.

А бай тужить-голосить, намагаючись водночас знайти дорогу, щоб вибратись на світ божий. І то на один стовп наскочить, то об інший лобом стукнеться. Тут уже він збагнув нарешті, що з нього пожартували, розплющив очі і вимовив щось не зовсім підходяще до сумної події. Отак, впереміжку, бай голосив по мертвому і згадував живу матір Даулеткельді; довго він петляв по закутках та загонах, мукаючи, наче віл, що провалився в колодязь…

Слухачі, розвеселившись, не давали Даулеткельді перевести подих і просили розповідати ще й ще. Він, звичайно, не відмовлявся.

…В дні посту Даулеткельді, який не вірив ні в бога, ні в чорта, повертався з далекої подорожі додому і зупинився в аулі одного поважного бая. Даулеткельді — людина літня, і от бай, вважаючи свого гостя правовірним мусульманином, запросив його до себе розговітися після заходу сонця. Але в аулі на той час були проїжджі купці з міста, які добре знали, хто такий Даулеткельді. От вони і змовилися пожартувати з нього: годі йому морочити інших.

Перед вечерею кілька гостей разом з господарем-баєм, обступивши Даулеткельді, стали на молитву. Не питаючи Даулеткельді, чи має він взагалі звичай молитися, вони просять його замінити відсутнього муллу. Він хотів був утекти, але купці ще щільніше зімкнули коло і, дружно натискаючи на Даулеткельді плечима, виштовхали його наперед, а один з них почав поквапно читати молитви.

Що тут вдієш? Склавши на грудях руки, Даулеткельді вголос проказав перші слова намазу: «Албсін, лямга секін-альхісін-ха-ал ха, мемге, секін алам, далтурду-алха-мау». На цьому його знання закінчувались, і він почав бурмотіти «алхам-ду» задом наперед, з кінця на середину. Ніякий добропорядний мусульманин не чув такої молитви. А «мулла», з дуже серйозною пісною фізіономією, не переставав верзти страшенну нісенітницю. Хоч як кріпилися віруючі баї в ім’я господа бога свого, але під кінець не витримали і з реготом попадали на молитовний килимок — жайнамаз…

Даулеткельді, цей міський Алдар-Косе[Алдар-Косе — герой жартівливих казахських казок, спритний веселун, який обманював дурних зажерливих баїв.], з першої ж зустрічі так сподобався Абаю, що він почав його водити з собою в гості. Даулеткельді був не тільки оповідачем-дотепником. Він знав напам’ять багато Абаєвих віршів і читав їх слухачам по-своєму, співуче. Частенько, коли його просили щось розповісти, Даулеткельді, замість своїх кумедних історій, знайомив слухачів з найкращими, на його думку, віршами Абая: «Хвалько, зухвалець…» або «Той, хто заблудив, бачить попереду простір порожній».