Уразбай, бачачи, що здобич тікає з рук, мало не сказився. «Чого ж ви стоїте? — горлав він.— Біжіть! Хапайте його, волочіть сюди!» Двоє-троє літніх пастухів у драних чапанах спробували урезонити бая: «Та годі вам, заспокойтесь! Адже він гість!» Але Уразбай, стьобнувши нагаєм по головах непрошених заступників, зарепетував ще голосніше:
— Назвіть мене невірним гяуром, коли не втопчу його живим у землю!
І, пришпоривши свого Акбозата, він поскакав уперед, лементуючи на весь аул і закликаючи своїх людей.
Не встиг Сеїт, діставшись до хати Айса, сісти на коня, як банда з двадцяти-тридцяти кінних жигітів, озброєних соїлами, шокпарами, а хто просто арканами і недоуздками, нагрянула на бідняцький аул. Вони побили Айсу, який спробував заступитися за гостя, потім, оточивши Сеїта, всі враз навалилися на нього, потягли з собою і поставили перед Уразбаєм. Той аж пінився від люті. Він звелів викопати глибоку яму і, коли кати підвели до неї Сеїта, сказав:
— Я обіцяв закопати в землю цього чваньковитого голодранця, киньте його в могилу! Живим закопаю, в землю втопчу!
Сеїту скрутили руки волосяною вірьовкою і кинули в глибоку яму. Уразбай перший почав закидати його землею. Незабаром на поверхні залишилась тільки голова Сеїта.
Цього вже було занадто навіть для таких розбійників, як Кийким та його підручні, котрі, бешкетуючи, не раз катували людей батогом на смерть, розбивали їм у бійках голови, ламали кістки. Після цього жахливого злочину вони самі розгубилися і стояли, не сміючи навіть глянути один одному в очі…
Відколи Уразбая повідомили, що якийсь зайда, котрий гостює в будинку бідняка Айси, захоплює слухачів піснями і віршами Абая, він нетямився від люті, тим-то вирішив затягти Сеїта в свій аул та покарати, щоб той запам’ятав надовго, і вигнати у три вирви.
— Не хочу слухати біля свого дому гавкання абаївсько-го собаки! — Уразбай звелів Кийкиму вистежити Сеїта і схопити його.
А тут він дізнався, що Сеїт — той самий силач, який уславився в бійці на поромі, коли затонські вантажники відбили в Корабая втікачку з степу, дівчину Макен. Він сам на сам подужав Дондагула, перед яким тремтіло все місто.
І ось цей здавна ненависний Уразбаю чоловік, цей абаївський прихвостень опинився випадково в його аулі, сам дався йому в руки.
Уразбай, страхаючи тяжкою карою, заборонив будь-кому наближатися до живцем закопаного. Але глупої ночі, коли всі навколо поснули, Айса, який весь день мучився від жалю і тривоги, прокрався в аул до знайомого йому нічного сторожа, що колись служив у бая чабаном. Цей дід, проклинаючи Уразбая, всіх його предків і нащадків, погодився допомогти Айсі. Вдвох, вигрібаючи землю руками, вони ледве витягли непритомного Сеїта з ями. Довго лежав він, як неживий, потім ледь чутно промовив:
— Води!
Вдосталь напившись з шкіряного черпака холодної криничної води, Сеїт важко звівся на ноги. Відійшовши з півверсти від уразбаївського аулу, Сеїт сказав своїм рятівникам: «Мені тепер допомагати не треба, сам доберусь. А ви повертайтеся мерщій додому, щоб, бува, не перестрів хтось, бо одноокий людожер Жалмауз, хазяїн ваш, живцем вас з’їсть. Повік не забуду вашої доброти».
І Сеїт, піймавши стриноженого коня, на якому їздив один з Уразбаєвих пастухів, скочив на нього і помчав до аулів Тогалака.
У тогалаків цього ранку відбувалися багатолюдні збори. Було свято курбан-байраму, і тут зійшлися люди з численних аулів, розташованих на цьому урочищі.
Всі ті аули складалися з чорних юрт, старих хижок і дірявих куренів. На всій широкій долині Еспе не було жодної білої юрти, жодного байського стану, оточеного численними стадами. Зате бідняцькі роди жили між собою дружно, ділили, як то кажуть, навпіл горе і радість.
Святкового ранку всі чоловіки сіли на коней і з усіх кінців долини з’їхалися на трав’янистий пагорок, що височів на захід від головного аулу.
І ось, коли під пагорком жигіти вже літали на конях, на всьому скаку підхоплюючи з землі монету, коли скрізь уже закипали безтурботні веселощі, в самісіньку гущу святкового натовпу вскочив на стомленому коні Сеїт, а за ним — двоє його вірних друзів, відомих в окрузі жигітів. Це також були не баї і не багатії, а прості, статечні, чесні люди. Один із них, Жомарт, походив з тогалаків, а другий, Омар, з саків. Обидва вони були ровесниками Сеїта, обидва навперебій закликали його до себе погостювати, обидва були аматори-борці, обох їх шанували всі аули в долині Еспе. Зараз вони примчали сюди слідом за Сеїтом, розхристані, розпатлані, без шапок.
Побачивши їх, люди тривожно загомоніли:
— Що з ними таке? Певно, щось скоїлося? Куди це вони так поспішають? Яку чорну звістку принесли?
З-поміж аксакалів з сак-тогалаків і жуантаяків, що зібралися тут, так само не було жодного багатого або впливового аткамінера. Серед них був і славний Базарали із своїм улюбленим земляком, найближчим другом Сеїта, сміливцем Абди…
Під’їхавши до аксакалів, Жомарт громовим голосом розповів їм про жахливу розправу, вчинену Уразбаєм над Сеїтом. Йому гнівно підтакував Омар:
— Народ ви чи останні тварюки, ви, жигіти? Чи вистачить у вас мужності, щоб помстити ся одноокому людожерові, чи нема у вас більше ні честі, ні совісті? Невже будемо ми сидіти склавши руки і покірно терпіти його злочини?
Жигіти, почувши про те, що сталося, облишивши ігри і з зрізними вигуками почали збиратися на конях біля підніжжя горба. Проте старійшини не квапилися остаточно щось вирішити…
Базарали прибув до сак-тогалаків тільки учора. Тут жили його родичі по жіночій лінії: матері цілого покоління тогалаків були дочками жигитеків. Тим-то Базарали зустрічали тут з привітністю і любов’ю і величали нагаші — дядечком. Жомарт і Омар кинулися до нього по допомогу:
— Дядечку, бачиш, мирний наш народ розгубився, не знає, що робити! Вкажи нам путь! Скажеш: «Ляжте кістьми!» — ляжемо! Наказуй, говори!
А Базарали і без того ледве стримувався. Його серце болісно билося, клубок підступав до горла. Страшенно обурений новим злочином Уразбая, він до болю зціпив зуби, важке дихання розпирало йому груди. Базарали бачив, що всі навколо, і старі, і молоді, дивляться на нього з нетерпінням і надією. Вимогливі голоси звучали дедалі гучніше, зливаючись у суцільний гул. І тоді, ніби прокидаючись від важкого сну, стрепенулася його світла душа. Сидячи високо над натовпом на своєму величезному старому коні, що вирізнявся з-поміж інших коней гордою поставою голови, Базарали підвівся на стременах і, звертаючись до народу, заговорив так гучно, що голос його линув далеко-далеко.
— Ви просите у мене поради, як у найближчого родича, доблесні жигіти, а я стою тут, глибоко засмучений. Хоч думка моя птахом лине вперед, тіло моє сковане тяжкою недугою, від мене залишилися самі кістки. Але ви, брати, знаєте самі, як я чинив, коли був ще в силі! Чого ж ви ще очікуєте? Хіба є серед вас хоч одна людина, яка б не потерпіла від Уразбая? Хто з вас не проливав поту в нього на роботі, не одержуючи взамін нічого, окрім товчеників і лайки? Над ким із вас не глумився він? Кому не погрожував розправою? Ви все прощали йому, от він і вирішив, що йому все дозволено, все зійде з рук!..
Сила-силенна вершників, що розтяглися від вершини Бозбіїк аж до рівнини далеко внизу, пильно слухали Базарали, а він гримів, все дужче напружуючи голос.
— Чи знайдеться нарешті хоч один доблесний муж, хоч один славний рід, який став би одноокому впоперек дороги, дав би йому нарешті по руках, чи так і вислизне від вас неушкодженим цей чорний диявол? Ні, не можна, щоб він лишився цілий і здоровий! Помстіться йому за народ, за відважних жигітів, помстіться йому за Абая, шанованого всіма родами казахськими! Помстіться за благородного Сеїта, який стоїть перед вами тяжко скривджений, ледве уникнувши страшної смерті! Вдар на лиходія, багатолюдний народе сак-тогалак! Подивлюсь я тоді, як заскиглить він, полохливий пес! Вдар же на Уразбая, народе сак-тогалак! — владно крикнув Базарали.
Й одразу сила-силенна вершників з вигуками: «Вдар! Налітай! Де ти, аул Уразбая?» — ринули вниз по рівнині. Широкою лавиною неслися месники з соїлами, укрюками, шокпарами, піками, якими їх озброювали дорогою різні аули. Жомарт, Омар і Сеїт летіли попереду лавини. Сам Базарали неспроможний був взяти участь у наскоку і залишився на пагорку з невеличкою купкою дідів-аксакалів. Вручаючи Абди свою восьмигранну камчу з вплетеним у неї свинцем, Базарали сказав:
