А молодий тюре розходився дедалі більше:

— Старовинні роди казахів перебували під владою великого завойовника Чінгісхана, який мав чотирьох синів. Саме вони підкорили всі чотири сторони світу. Жоші, один із синів Чінгісхана, був предком усіх ханів, що управляли казахами трьох Жузів, і я,— Азимхан ткнув себе в груди,— я, в такий спосіб, є нащадком великого покорителя світу…

Уразбай і решта гостей чули про це вперше і це відкриття їм сподобалося. Уразбай подумав: «У наш час казахами повинна керувати саме така людина — нащадок казахських ханів, з російською освітою, яка одержала чин від самого білого царя».

…Тісно й душно у восьмистулчастій юрті, де провадить бесіду тюре Азимхан. Слухаючи його розповіді, гості п’ють кумис, якого вдосталь підносять їм шість жигітів. Досі вся історія казахського народу обмежувалась для них історією роду Тобикти. І ось Азимхан розповів їм тепер про безкраї землі, населені казахами. Не тільки Уразбаю, але й досвідченому, розумному Шубару здалося неймовірним, що на білому світі живе кілька мільйонів казахів. Азимхан, який запам’ятав цифри, опубліковані в п’ятнадцятому томі «Энциклопедического словаря», недавно виданому в Петербурзі, так і сипав ними, добре знаючи, що коли й помилиться, то ніхто із слухачів не помітить промаху.

— В Астраханській губернії — двісті шістнадцять тисяч казахів, в Уральській — чотириста дванадцять тисяч, в Тургайській — сто тридцять вісім тисяч, в Акмолінській — триста сорок одна тисяча, у Семипалатинській, де ви живете,— п’ятсот сорок сім тисяч, у Джетису — шістсот тисяч. А на берегах Сирдар’ї — у Туркестані — сімсот тринадцять тисяч казахів!

Азимхан, тріумфуючи, оглянув своїх слухачів, і сп’янілі від кумису улесливі пустобрехи — бії, баї та волосні управителі,— перебиваючи один одного, загомоніли:

— Як багато казахів! Невже він сам їх лічив!

— Той, хто міг про все це дізнатися, гідний бути главою всіх казахів!

— Ні в кого нема такої вченості, як у нього!

— Жоден навіть найрозумніший казах не зміг би перелічити всіх казахів, а ось він зумів!

— Недарма зробив він це! Видно, хоче об’єднати весь казахський народ! — уголос, щоб їх почув тюре, перемовлялися між собою Азимбай, Самен і Шубар.

Тим часом Азимхан, помітивши захоплення слухачів, усе сипав цифрами і назвами:

— Є ще казахи уральські і тургайські, які живуть біля Уральських гір,— їх близько сорока тисяч; вони населяють повіти Верхнєуральський, Челябінський і Троїцький. Тисячі казахів живуть у Хівинському ханстві. Близько сорока тисяч казахів знайшли пристановище в Туркменії, на березі Амудар’ї, в Самаркандській області — двадцять, а по берегах Каспію — понад сорок тисяч казахів. Навіть на китайській землі, на березі ріки Кара-Іртиш, на півдні Алтаю, на півночі і півдні Тарбагатая Сауира живе багато казахів…

Азимхан поділяв усіх казахів на Жузи і називав десятки родів, виявляючи виняткову пам’ять. Приголомшені тобиктинці тільки головами хитали.

— Дай боже тобі успіху в житті, дорогий Азимхан,— сказав Уразбай, коли тюре нарешті замовк.— Дуже цікаво було нам слухати твої корисні розповіді протягом десяти днів. Не знаю навіть, як дякувати тобі за цю втіху. Ти справжній хан для казахів, і я з радістю назвуся твоїм рабом! Є в нас люди, які хизуються своїм розумом і вченістю, але де там їм рівнятися до тебе: нехай уже краще вони живляться милостинею від твоїх знань!

І Уразбай підморгнув Азимбаю, даючи зрозуміти, що має на увазі недруга свого, Абая.

На ранок, провівши цілу ніч у вихвалянні Азимхана, гості почали розходитися до відведених їм юрт. Шубар затримався: йому хотілось поговорити з молодим тюре. Залишившись з ним, він завів розмову про Абая.

— Чи правда, що він пише вірші і читає російські книжки? — спитав Азимхан.

Хвалити Абая не дозволяла Шубару заздрість, але й збрехати він теж не зміг, тому відповів ухильно, ніби з скромності не бажаючи славословити свого родича:

— По-російськи дещо знає!

Але Азимхан уже не раз чув про Абая і спитав:

— Кажуть, Абай перекладає Пушкіна, Лєрмонтова і складає пісні з їхніх віршів?

— Так, Абай перекладає,— відповів Шубар.

— А вам відомі вірші Пушкіна і Лєрмонтова в перекладі Абая?

Шубар вирішив, що пісні Абая можуть стати йому за добрий привід для зближення з Азимханом.

— Відомі,— відповів він.

— А чи не можна мені їх послухати?

Ще минулого року Азимхан вперше почув про Абая як про поета. Це було на початку літа. Приїхавши з Петербурга до Семипалатинська, він через Семейтауські гори вирушив у Каркарали. По дорозі зупинився в юрті у багатого бая. Ввечері з сусідньої юрти, виділеної для молоді, почулися веселі вигуки, пісні. Виявилося, що в аул приїхав співець Какен, добре відомий в Семейтауських горах. Азимхан попросив господаря покликати приїжджого співця, і той прийшов з домброю. У нього були веселі очі і приємне, повне блідо-матове обличчя, обрамлене чорного бородою. Не вимовивши й слова, він одразу вдарив по струнах і заспівав:

Слова пісні здалися Азимхану дуже знайомими. Де чув він їх? А співець, закінчивши пісню і готуючись почати нову, сказав:

— А ось що відповів Онегін на цього листа…

Азимхан швидко звівся на лікті:

— Ого! Та невже ти співаєш з «Євгенія Онегіна»?

— Так, це про Онегіна і Татьяну,— просто відповів співець.— Та ти, я бачу, сам знаєш, тюре!

— Я, звичайно, знаю,— грубувато сказав Азимхан,— А ось ти звідки знаєш?

— А чого ж мені не знати?

— Тоді скажи мені, хто вони?

— Російська дівчина і російський жигіт. Про них написав такий самий акин, як і я, Пушкін. А наш друг, великий акин Абай, вірші Пушкіна перетворив на казахську пісню…

Так ще в минулому році Азимхан вперше почув про Абая. Спочатку він вирішив, що Абай — звичайнісінький акин, але, виїхавши на перепис у степ, раз у раз чув ім’я цього чоловіка, який складав вірші і творив мелодії, чув хвалу його талантові, його мудрим порадам, зверненим до народу.

І тепер Азимхан півдня не відпускав Шубара, слухаючи в його виконанні Абаєві пісні.

Молодий тюре був освіченою людиною, але до його серця не доходили вірші, написані казахською мовою; він не любив рідної поезії і не розумів її. Проте Абай переклав вірші Пушкіна і Лєрмонтова на казахську мову, і в степу їх заспівали як пісні. Це було забавно і дивно! А коли Шубар почав читати вірші самого Абая, Азимхан ліниво позіхнув і, не дослухавши до кінця, сказав:

— А все-таки найкращий казахський акин — це Бухар-жирау!

Шубар з подивом глянув на молодого тюре і мимоволі згадав перекладену Абаєм байку Крилова «Осел і Соловей». Отак точнісінько і Осел сказав, прослухавши Солов’я: «Та коли б ти чув, бува, як Півень наш співа! Ще більше б людям полюбився, коли б у нього ти хоч трохи поучився!»

Шубар вважав Абая великим акином, хоч і осуджував його за напрям думок і поведінку. Замість того щоб оспівувати колишні подвиги славних казахських ханів і мусульманську віру, що здавалися Шубару єдино гідним об’єктом поезії, Абай всю свою увагу віддавав у піснях чорному людові. От коли б наставити Абая на путь істини, з нього вийшов би справді великий акин, любий «благородним казахам»!..

Але Азимханові слова обурили навіть Шубара:

— Ви кажете, що Бухар — добрий акин? Не знаю, скажу тільки, що в своїх творах Абай дуже допік йому!

І Шубар навмисне голосно заспівав Абаєву пісню, щоб тюре, який явно не хотів його слухати, мимоволі почув хоча б перші два рядки:

— Абай не розуміє важливого значення ханів в історії нашого народу, інакше він оспівував би їхні подвиги! — сказав тюре.— Тим-то я вважаю Бухара-жирау найкращим казахським акином…