Азимбай дивився на Абая, злісно звузивши і без того вузькі очі. Тим часом Абай спокійно провадив далі:

— Часи соїла і наскоків минули, це зазнав на своєму гіркому досвіді ще Кунанбай. Давно пора зрозуміти це і Уразбаю. Якщо ви не згодні зі мною,— Абай оглянув молодих жигітів,— їдьте, бийтеся, зазнавайте на власній шкурі, чим закінчуються такі справи в наш час…

Азимбай зрозумів, що господар сказав своє останнє слово. До того ж срібна миска з кумисом спорожніла. Отже, залишатися тут не було чого. Ясно, що Абай не схвалює походу проти уаків, а головне, йому не подобається, що сама затія йде від Уразбая, якому він, на думку Азимбая, завжди заздрив…

«Ти туману напускаєш, але я бачу тебе наскрізь!» — подумав Азимбай, узяв у руки нагайку, підвівся і дав знак своїм соратникам збиратися в дорогу. Жигіти враз, як один, підхопилися з місця і наділи свої тимаки.

— Прощавайте! — сухо сказав Азимбай і, випроставши плечі, твердою ходою попрямував до дверей; жигіти слідом за ним вийшли з юрти.

Залишившись удвох з Айгерім, Абай пояснив їй, які серйозні події назрівають в степу. Землемір на законній підставі відрізав від тобиктинців колодязі і пасовища: вони здавна належали кокенцям, але тобиктинці захопили їх силою. Торік на Жалпаківському надзвичайному з’їзді кокенці самі бачили у семипалатинського повітового начальника папери з сургучевою печаткою, які засвідчували, що спірна земля і колодязі справді належать їм. Від їхнього імені виступав Серке, людина ділова і метка, і з’їзд запропонував тобиктинцям негайно повернути загарбані землі справжнім власникам. Проте тобиктинські багатії тут-таки, на з’їзді, вдалися до підступних дій. Перший удар вони спрямували на Серке, напустивши на нього Тауїрбека з Мукура, відомого грубіяна. Той вилаяв захисника кокенців і намагався його залякати. Потім Казибек з роду Олжай, не менш відомий бешкетник і наклепник, прилюдно зажадав від Серке негайної сплати нібито позичених у нього, Казибека, грошей. Серке відбив обидва ці напади. Тоді тобиктинець Оспан, син Аширбая, при всіх ударив Серке по потилиці і збив з нього шапку. А тобиктинці під цей час щось злісно вигукували, і здавалося, що це гавкають люті пси або виють голодні вовки… Одним словом, тобиктинські верховоди не гребували ніякими засобами, щоб узяти гору над своїми супротивниками. Вони не побоялися навіть повітового начальника: темної ночі, коли всі спали, раптом спалахнула юрта, де жили російські чиновники. Всі папери згоріли. На тому і закінчилася робота надзвичайного з’їзду, чиновники поїхали в місто, а земельна суперечка залишилась нерозв’язаною. Але Серке, видно, зумів відновити за зиму всі потрібні документи і домігся свого, інакше землемір не приїхав би в степ. Ось чому Уразбай розлютився і затіяв усе це.

«Тепер справа може закінчитися кров’ю,— подумав Абай.— Доведеться й мені поборотися з загарбниками: адже я стану на боці супротивників Тобикти!..»

Рівнина Каракудук широка і привільна. Тут, поблизу багатого на воду колодязя, розташував Уразбай аул з білими юртами для поважних гостей і з припонами для коней. А навколо аулу Уразбай оселив окремими аулами своїх синів Касеїна, Касимжана і Єлеу. Юрти родичів доставив він віддалік, кільцем, і в такий спосіб немовби оточив свій дім фортечним муром.

Сьогодні в урочищі Каракудук панує пожвавлення, з самого світанку приїжджають і від’їжджають збуджені вершники, представники багатьох родів. Коли б усі ці люди не були озброєні соїлами, можна було б подумати, що вони зібралися на великий святковий той або на поминки.

Старійшини, аксакали і карасакали спинилися в аулі Уразбая, а жигіти, що з ними приїхали,— в сусідніх аулах.

У Великій білій юрті Уразбая радяться головні верховоди Тобикти, представники родів Олжая, Сак-Тогалака, Есполата, Карамірзи, Дузбембета і навіть Мірза-Мамая: і туди долетів клич Уразбаїв.

У всіх на вустах була крилата фраза, яку колись сказав Уразбай: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна».

— Між мною і Уаком нема ніяких особистих рахунків! — сказав Уразбай, звертаючись до своїх поплічників.— Уаки ворогують з моїм народом. За щастя Тобикти, за його честь сідаю на коня!

Ці слова миттю стали відомі всім аулам, їх передавали один одному аксакали і молоді жигіти. Так, Уразбай знав, як підійти до серця тобиктинця. У кожній юрті почалися зловісні розмови, до них жадібно прислухалися нові загони жигітів.

Сп’янілий від свіжого, густого кумису, Уразбай говорив:

— Уаки загарбують у Тобикти осінні пасовища, зимові та літні стійбища, весняні вигони! Відбирають землі, що споконвіку належали нашим предкам! Зазіхають на нашу честь, ображають нас! Хіба тільки батькові моєму Аккули належали літні й осінні пасовища в Каракудуку, Терекудуку, Обали, Когали, Шолак-еспе, Канай, Верхнє Жимба і Нижнє Жимба? Хіба тільки Кунанбай ними користувався? Хіба оселялися тут і напували свою худобу тільки Байсал, Божей, Молдабай чи Буракан? І ось ці пасовища, якими повинні користуватися всі діти Тобикти, хочуть тепер забрати у нас! З того часу, як казах став казахом, хіба не суперечка про землю була у нього головною суперечкою? Не заради себе, ні, за наші пасовища очолив я вас!

Уразбай передихнув і додав:

— Нехай ховаються боягузи! Битва за землю — це битва за честь Тобикти!

Ватажки родів — Жиренше, Абрали, Азимбай, Абдільда схвально загомоніли.

— Прапор честі Тобикти тепер у твоїх руках, Уразеке! — вигукнув Жиренше.— Той не тобиктинець, а зрадник, хто не піде за тобою! Хай руки наші залишаться там, де схоплять ворога, а зуби там, де ввіп’ються в нього. Розбий впень уаків, Уразеке, постав їх навколішки!

Розохочений лестощами, Уразбай розпалювався дедалі більше.

— Хто такі уаки? — горлав він.— Однокінники, злидарі, хлібороби з немазаним скрипучим возом, голодранці, що здобувають собі мізерні харчі сокирою та лопатою! Зібрали всяку погань з сорока родів, немов із сорока клаптів, та ще й хизуються! У них навіть коміра нема на шиї, щоб можна було як слід їх струсонути. Це про них сказано: «Піщинки, воєдино зібравшись, не стануть каменем; раби, до гурту зібравшись, не стануть паном». Збери їх хоч тисячу, однаково лічити нічого! Пройдуть по піску — сліду не помітиш! Треба розорити саме лігво їхнє, де зібралося охвістя всіх сорока родів! Ну, начувайтеся тепер, косарі, орачі, теслярі, однокінники!

Сам переймаючись злістю, Уразбай заражав своїх слухачів, і перемога над кокенцями здавалась їм дуже легкою.

— Перекажіть вашим жигітам мої слова! — сказав Уразбай.— Нехай знають вони, проти кого й чому ми йдемо!

Цю промову слухали понад тридцять вожаків роду. В перервах між чаюванням і бесбармаком вони походжали на лузі перед білими юртами, де розмовляли зі своїми жигітами, і в такий спосіб Уразбаєві слова про наступний похід стали всім відомі. Більшість тобиктинців були готові хоч зараз почати бійку. Тільки декого довелося переконувати, а декому і наказати, додавши кілька крутих слівець.

Тим часом мало хто з бідняків тобиктинців знав, кому насправді належать ті землі, за які їм доведеться боротися не на життя, а на смерть. Деякі, правда, чули, що тобиктинські багатії відібрали їх від уаків, і хоч мовчали про те, але в душі були проти уразбаївської витівки: яке діло незаможному до тучних пасовищ Каракудук, Терекудук і Жимба! Якщо спитати у бідняка тобиктинця, що відомо йому про ці землі, на яких він зроду не бував, він, напевно, відповість: «Пес їх знає, а не я! Мій кінь і травинки там не зірвав, а я навіть ковтка води не винив!»

З двох тисяч родин Тобикти спірними вигонами та пасовищами користувалися тільки тридцять баїв, ті самі, що сиділи зараз в Уразбаєвій юрті, представляючи тобиктинські аули. І коли вони, б’ючи себе в груди, слідом за Уразбаєм вигукували: «За нашу землю! За народ! За честь Тобикти!» — то це були брехливі слова, якими вони прикривали свою зажерливість і темні задуми. Як за часів Кунанбая, так і тепер, при Уразбаї, найсильніші вожаки родів Тобикти утискували своїх сусідів, хліборобів Уака, відбираючи в них землю, яку вони, через свою бідність, не могли повністю використати; кожної зими, як тільки випадав сніг, багатії тобиктинці вигонили свої табуни — п’ятдесят-шістдесят тисяч коней — на добре захищені од вітрів багаті пасовища, загарбані у кокенців.