Під цей час нічну тишу розітнув гучний цокіт копит — поблизу, збуджено розмовляючи, чвалом пронеслися десять вершників. Ці жигіти, що також примчали в слободу караванним Тобиктинським шляхом, прямували тепер по невиразних слідах, що привели їх до Кумашевого будинку. Вони були певні, що саме тут, у Абая, Дармен шукатиме пристановища і порятунку від погоні…
Вожак переслідувачів Даїр, чолов’яга з цапиною борідкою, великим носом і довгими кінськими зубами, спинив своїх жигітів коло воріт і рішуче зайшов у двір. Він хотів спочатку оглянути лабаз і стайню, а вже після того йти в дім. Не маючи явних доказів, Даїр не наважувався зайти до Абая. Обшукавши всі кутки й закутки двору і заглянувши через хвіртку в стайню, Даїр не виявив нічого підозрілого і здивовано поцмокав язиком. Тут він побачив сторожа у драному чапані, який шкандибав йому назустріч від складу. От кого треба розпитати!
Невеликого розуму хлопець охоче розповів Даїру, що недавно шість вершників, серед них одна жінка, заїздили в цей двір; один з них зайшов до хати, недовго пробув там, після того сіли на коней і поскакали вниз по вулиці…
Даїру і раніше спадало на думку, що, можливо, втікачі не залишаться ночувати у Абая і не затримаються і в слободі, а постараються переправитися на той берег: адже в місті значно легше сховатися від переслідування. А втім, уночі навряд чи пощастить переправитися через Іртиш… Перш ніж кинутися навздогін, Даїр відрядив жигіта в дім торговця Сейсеке, до Уразбая, щоб сповістити про події, які привели його з степу. Після того скочив на вмиленого коня і в супроводі решти жигітів помчав у напрямку, вказаному сторожем…
Даїр і Уразбай з одного роду і з одного аулу, вони були найщирішими друзями і не мали таємниць один від одного. До того ж Макен, яка втекла з Дарменом, доводилася жесир[102] не тільки Даїру, але й Уразбаю. Головним винуватцем викрадення дівчини Даїр вважав не Дармена, людину без роду і племені, а давнього Уразбаєвого ворога, Абая. Так і наказав він гінцям передати Уразбаю: він не зупиниться ні перед чим, він ладен прийняти смерть від руки свого ворога і загинути в боротьбі за повернення Макен, яка зганьбила його честь. Даїр не заспокоїться, доки не доможеться свого, він боротиметься, якщо треба буде, з ночі до ранку і з ранку до ночі; нехай втікачі сховаються під землею, однаково він і там розшукає і свою жесир, і ворога-спокусника.
— Сповісти Уразбая, що я чекаю від нього підмоги! — сказав Даїр своїм посланцям.
Жигіти знайшли Уразбая у домі торговця повстю Сейсеке. Один з них, Жемтик, рябий, бистроокий, з щербатим ротом і чорною бородою, нечутно, як кіт, зайшов у гарно прибрану кімнату, де навколо низького круглого столика сиділи сам господар, Уразбай і їхній спільник, опасистий Єсентай. Жемтик смиренно вмостився навпочіпки біля дверей і, поступово підповзаючи до столу, з усіма подробицями розповів про втечу Макен з Абаєвим жигітом Дарменом. Мабуть, вони переправилися на той берег. Пором не працює, і напевно, їх перевіз хтось із слобідських човнярів. Ось Даїр і вирішив ждати на березі, поки повернеться цей негідник. Можливо, Сейсеке „ знає, хто з човнярів допоміг Дармену і Макен.
Почувши вість, прислану Даїром, Уразбай розлютився, немов шаман біснуватий. 3. уст його сипались прокльони на голову Абая.
Сейсеке послужливо підтакував Уразбаю, на всі заставки лаючи Абая і втікачів. Тільки опасистий Єсентай залишався байдужим, в його заплилих очицях, здавалось, не було ніякої думки. Ровесник Уразбая, він вважався верховодою великого роду Сармурзи і був відомий як злісний інтриган. У всіх справах, позовах і чварах, що їх розпочинав Уразбай, він ішов завжди поряд з ним, стремено в стремено; ходили навіть чутки, що замолоду їм обом щастило в конокрадстві.
На відміну від крикливого Уразбая, Єсентай був скупий на слова. Уразбай в суперечках грубо лаявся, захлинався від напливу слів, перебивав супротивника, бризкав слиною, а Єсентай мовчки і незворушно чекав, доки супротивник виговориться, виснажиться, і тільки тоді починав говорити — спокійно і неквапливо. Була у нього хитра вдача: в міжродових суперечках він намагався завжди виступити останнім, спочатку зіткнувши людей в словесній сутичці. Особливу насолоду відчував він, коли йому траплялося наскочити на наївних задерикуватих простаків. Примруживши свої заплилі жиром очі і зберігаючи цілковитий спокій, знущався він з бідолашної жертви, обдуреної його лагідним виглядом… То була людина, про яку багато хто з степових верховодів казав: у Єсентая можна повчитися, як треба жити на світі.
Розлючений Уразбай ніяк не міг заспокоїтись. Він клявся розшукати втікачів, привезти їх зв’язаними в аул і стратити: прив’язати до кінського хвоста й пустити волочитися по степу, доки від них і сліду не лишиться. Довідавшись, що Абай перебуває в слободі, він поклявся помститись йому:
— Зараз же притягну цього негідника до відповідальності! На цей раз уже схоплю його за комір і поставлю на коліна… Тільки б викрити його в тому, що він переховує проклятого Дармена та Макен!..
І він негайно, хоч уже настала ніч, вирядив Єсентая і Сейсеке до Абая. Він посадив їх у простору байську тарадайку, фурман стьобнув білого аргамака, і посланці Уразбая виїхали з воріт на темну вулицю.
Нахилившись до Сейсеке, Єсентай тихо сказав:
— Бай, ти не любиш степових суперечок і мало на них розумієшся. Говоритиму з Абаєм я, а ти сиди біля мене і мовчи!
Єсентай зумисне говорив тихо, щоб його не почув кучер, а закінчивши, скріпив умову, міцно вщипнувши Сейсеке за ногу.
Незважаючи на пізній час, Абай, схвильований тим, що сталось, не спав. Незвані гості увійшли до хати без попередження, привіталися коротко і сухо. Абай закрив книжку, що лежала перед ним, зняв окуляри і поглядом показав Баймагамбету на двері. Баймагамбет зрозумів. Абай не хоче, щоб під час розмови, яка має відбутися, до кімнати хтось заходив. Щільно причинивши двері, він сів навпочіпки біля Абая.
Єсентай, не даючи супротивникові опам’ятатись, відразу почав розмову, назвав імена втікачів, сказав, що Уразбай гнівається.
— Ну, Ібрай, що ти скажеш на це? — спитав він важно і суворо, примруживши очі.
Єсентай був молодший за Абая, але звертався до нього на «ти». Це він перший, нехтуючи правила пристойності, почав називати поета просто на ім’я, і, наслідуючи його приклад, Уразбай та всі його поплічники так само почали називати Абая кунанбаївським Ібраєм, а то й просто Ібраєм.
Абай знав, що позов, довірений Єсентаю, добром не кінчиться, і вирішив примусити його висловитися про свої наміри. Швидко повернувши до нього своє відкрите обличчя і глянувши просто в вічі, сказав:
— Ну, кажи все, коли почав. Чого прийшов?
Єсентай ледь-ледь розплющив примружені очі:
— Я прийшов, щоб почути твої пояснення, Ібрай. Скажи, як ти сам дивишся на це.
Що ж, коли так, Абай вирішив прийняти виклик.
— Я вважаю, що молоді люди зробили помилку, вони винні перед Даїром і Уразбаєм. Я їх не виправдую.
Почувши таку відповідь, Єсентай і Сейсеке розгублено перезирнулись: вони не сподівались, що Абай так легко погодиться з ними. А втім, Єсентай швидко опанував себе. Ну, він не дасть себе обдурити.
— Помилка… Винні… Але ж яка їм буде за те кара?
В голосі Єсентая звучала неприхована злість.
— А якої кари вимагаєте ви для них? — різко спитав . Абай.
— Я скажу якої! Уразбай звелів переказати тобі: якщо ти не схвалюєш того, що вчинили ці лиходії, тоді передай їх у наші руки. Уразбай накине аркан їм на шию, прив’яже до кінського хвоста і пустить у широкий степ.
— На менше він не погодиться?
— Ні, він заборонив нам навіть розмовляти про щось інше.
— Ну, то перекажи йому — минулася пора для такої розправи! — ледве стримуючись, сказав Абай.— Бач, що задумав Уразбай! І з цим ви насмілилися приїхати до мене, посланці! Невже ви не подумали, де живете і в який час?!
Єсентай, не даючи Абаєві договорити, сердито закричав: